1. Правова система ipLex360
  2. Законодавство
  3. Рішення


ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Басенко проти України"
(Заява № 24213/08)
СТРАСБУРГ
26 листопада 2015 року
ОСТАТОЧНЕ
26/02/2016
Автентичний переклад
Це рішення набуло статусу остаточною відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Басенко проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Жозеп Касадеваль (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Вінсент А. Де Гаетано (<…>),
Андре Потоцький (<…>),
Хелена Єдерблом (<…>),
Алеш Пейхал (<…>),
Сюфра О'Лірі (<…>), судді,
та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 20 жовтня 2015 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 24213/08), яку 5 травня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олександр Анатолійович Басенко (далі - заявник).
2. Інтереси заявника представляв п. А.А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Б. Бабін з Міністерства юстиції України.
3. 26 листопада 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявник народився у 1958 році і проживає у м. Києві.
5. 24 лютого 2002 року у трамваї до заявника підійшли контролери комунального підприємства "Київпастранс" (далі - КП "Київпастранс") пан Г. і пан С. Як згодом було встановлено національними органами влади в обвинувальному акті та у вироку щодо С. (див. пункти 31 і 34), між заявником та контролерами виникла суперечка з приводу дійсності його квитка. Вони наполягали на тому, щоб заявник сплатив штраф за проїзд без квитка, а він наполягав на тому, що правил проїзду не порушував. Заявника запросили зійти з трамвая. Учасники конфлікту дійшли згоди, що заявник в супроводі контролерів піде до депо владнати суперечку. На шляху до депо С. вдарив заявника ногою. Заявник у відповідь обприскав контролерів сльозогінним газом з балончика, який він мав при собі. Тоді С. вдарив заявника ногою у ліве коліно, спричинивши перелом. Розпочалася сутичка між заявником і С. Потім Г. та С. пішли з місця інциденту. Заявник не міг підвестися або йти у зв'язку з переломом коліна, до найближчої трамвайної зупинки йому допомогли дійти перехожі, які викликали швидку медичну допомогу. Згідно з твердженнями заявника він лікував свої ушкодження до початку 2005 року.
А. Кримінальне провадження
6. 26 лютого 2002 року заявник звернувся до органів внутрішніх справ із заявою, в якій виклав обставини інциденту. Зокрема, він стверджував, що в день інциденту до нього підійшли двоє контролерів, які поставили під сумнів достовірність його проїзного квитка, стверджуючи, що він виглядав надто старим для використання студентського квитка. У той час як контролери наполягали, щоб заявник сплатив штраф, він наполягав на тому, що квиток є дійсним. Заявник погодився піти з ними до відділу міліції для вирішення конфлікту. Вони натомість запропонували піти до трамвайного депо, і він погодився. На шляху до депо він зазнав удару ногою ззаду. Заявник розвернувся і обприскав контролерів сльозогінним газом та отримав удар по коліну. Він зазначив, що імен контролерів не знає, але зможе впізнати їх в обличчя.
7. 4 березня 2002 року слідчий Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом події. Слідчий зазначив, що особу чергового контролера на відповідній трамвайній лінії у вказаний період часу було встановлено як С. Він також зазначив, що викликати С. на допит було неможливо, оскільки, за повідомленою інформацією, він перебував на лікарняному, а за домашньою адресою його знайдено не було. Слідчий також вказав, що ступінь тяжкості тілесних ушкоджень заявника може бути встановлено після закінчення лікування останнього.
8. 5 березня 2002 року судово-медичний експерт встановив у заявника перелом коліна та класифікував його як ушкодження середнього ступеню тяжкості.
9. 18 грудня 2002 року прокуратура Святошинського району м. Києва (далі - районна прокуратура) скасувала постанову від 4 березня 2002 року та порушила кримінальну справу за підозрою у завданні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості. Того ж дня районна прокуратура повідомила заявника про це рішення та про те, що стосовно слідчого, який виніс постанову від 4 березня 2002 року, порушено дисциплінарне провадження. Згідно з твердженнями заявника він вперше дізнався про постанову від 4 березня 2002 року із зазначеного вище листа районної прокуратури.
10. 24 грудня 2002 року справу прийняв до свого провадження інший слідчий Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві.
11. 28 грудня 2002 року слідчий визнав заявника потерпілим у кримінальній справі. Того ж дня заявника було допитано як потерпілого.
12. 4 квітня 2003 року слідчий надіслав листа до КП "Київпастранс" із запитом про те, чи працював С. контролером у відповідний час, а також з проханням до підприємства встановити, з ким у день інциденту він працював. У квітні 2003 року підприємство відповіло, що на час подій С. дійсно працював контролером, що у день інциденту його супроводжував Г., та що С. 16 червня 2002 року було звільнено за прогули.
13. 9 квітня 2003 року заявник під час пред'явлення фотографій для впізнання вказав на С. як на особу, яка напала на нього.
14. Згідно з твердженнями Уряду 18 квітня 2003 року досудове слідство було зупинено у зв'язку з неможливістю встановити особу, яка вчинила злочин.
15. 18 вересня 2003 року слідство було відновлено.
16. 9 жовтня 2003 року під час пред'явлення фотографій для впізнання заявник вказав на Г. як на особу, яка разом з С. брала участь в інциденті.
17. 14 жовтня 2003 року слідство було зупинено у зв'язку з неможливістю встановити особу, яка вчинила злочин.
18. 31 серпня 2004 року Святошинське РУ ГУ МВС України у м. Києві повідомило заявника, що розслідування у його справі триває.
19. 2 лютого 2005 року районна прокуратура скасувала постанову від 14 жовтня 2003 року про зупинення слідства, встановивши, що особи ймовірних злочинців фактично були встановлені.
20. 20 лютого 2005 року слідство було зупинено у зв'язку з неможливістю встановити особу, яка вчинила злочин.
21. 5 квітня 2005 року слідчий відновив слідство, порушив кримінальні справи щодо С. і Г. та об'єднав ці справи з існуючою.
22. 14 квітня 2005 року слідчий виніс постанову про притягнення С. як обвинуваченого в завданні тілесних ушкоджень середньої тяжкості за попередньою змовою з Г. Слідчий оголосив С. і Г. у розшук та зупинив слідство у зв'язку з неможливістю встановити місцезнаходження обвинувачених.
23. 20 лютого та 4 травня 2006 року слідчий відновлював слідство, а 22 лютого і 4 травня 2006 року відповідно знову зупиняв його.
24. 10 червня 2006 року слідство було відновлено.
25. 12 червня 2006 року між Г. і заявником було проведено очну ставку та окремо допитано заявника. Заявник зазначив, що по коліну його вдарив С. Хоча він не був певен, що Г. нападав на нього, заявник вважав, що саме Г. вдарив його у спину 24 лютого 2002 року.
26. 14 червня 2006 року слідчий закрив кримінальну справу щодо Г. за відсутністю у його діях складу злочину (corpus delicti). Він посилався на показання Г., який заперечив напад на заявника, а також на свідчення заявника, в яких той стверджував, що саме С., а не Г. напав на нього. Того ж дня слідство у справі було зупинено у зв'язку з неможливістю встановити особу, яка вчинила злочин.
27. Згідно з твердженнями Уряду 24 вересня 2007 року С. було затримано. Того ж дня слідство було відновлено, а С. пред'явлено обвинувачення.
28. 25 вересня 2007 року було проведено очну ставку між С. як обвинуваченим та заявником як потерпілим.
29. 20 жовтня 2007 року слідчим було притягнуто С. до відповідальності як обвинуваченого у завданні тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
30. Згідно з твердженнями Уряду у невказану дату після завершення досудового слідства у справі щодо С. заявникові було запропоновано ознайомитися з матеріалами справи, але він відмовився. Згідно з твердженнями заявника, його не було повідомлено про завершення досудового слідства або про будь-які подальші дії у кримінальному провадженні.
31. 29 жовтня 2007 року районна прокуратура затвердила обвинувальний висновок, яким С. обвинувачувався у завданні тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
32. 9 листопада 2007 року Святошинський районний суд м. Києва (далі - суд першої інстанції) провів попередній розгляд справи С. за участю С., його захисника та прокурора. У протоколі судового засідання зазначається, що заявник на засіданні суду був відсутній.
33. 20 листопада 2007 року суд першої інстанції розглянув справу по суті у присутності С., його захисника, прокурора, але за відсутності заявника. Суд першої інстанції, заслухавши думку сторін та встановивши відсутність у них заперечень, постановив розпочати засідання за відсутності заявника та свідка Г., які, як стверджував суд, "про дату та місце розгляду справи повідомлялись належним способом". Суд також постановив, що у разі виникнення необхідності у присутності заявника та Г., буде вжито заходів для забезпечення їхньої явки. На засіданні суд заслухав свідчення С., який не заперечив висунуті проти нього обвинувачення та визнав свою вину. Суд постановив, що з огляду на визнання С. своєї вини, немає потреби розглядати інші докази.
34. Того ж дня суд першої інстанції визнав С. винним за усіма пунктами обвинувачення, призначив йому покарання у виді двох років позбавлення волі та звільнив від відбування покарання з випробувальним строком на два роки. При постановленні вироку щодо С. суд врахував той факт, що С. визнав свою вину та висловив каяття, що він не мав попередніх судимостей, був працевлаштований та мав позитивні характеристики зі свого місця роботи на той час.
35. Згідно з інформацією, наданою Урядом, у матеріалах справи щодо С. відсутні будь-які копії повісток або повідомлень заявникові під час розгляду справи судом, або будь-які документи, які б підтвердили надсилання таких повісток або повідомлень.
В. Цивільне провадження
36. 7 лютого 2005 року заявник звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до КП "Київпастранс" про відшкодування шкоди, завданої йому незаконними діями працівників підприємства.
37. 15 листопада 2005 року судом було відмовлено в задоволенні позову заявника у зв'язку з тим, що заявник не довів, що зазнав тілесних ушкоджень від працівників підприємства-відповідача при виконанні ними своїх професійних обов'язків. Суд зазначив, що заявник не пояснив, чому упізнані ним особи ще не притягнуті до кримінальної відповідальності і не засуджені, та чому кримінальна справа за фактом інциденту ще перебуває на стадії досудового слідства.
38. 24 січня 2006 року апеляційний суд м. Києва залишив рішення суду першої інстанції без змін.
39. 30 листопада 2007 року апеляційний суд Донецької області, діючи як суд касаційної інстанції, залишив рішення від 15 листопада 2005 року і ухвалу від 24 січня 2006 року без змін.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
А. Кодекс України про адміністративні правопорушення 1984 року
40. Згідно зі статтею 135 Кодексу безквитковий проїзд пасажира у міському транспорті тягне за собою накладення штрафу в двадцятикратному розмірі від вартості проїзду.
41. Згідно зі статтею 189-9 Кодексу злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника транспорту, який здійснює контроль за перевезенням пасажирів, пов'язана з фізичним опором або образою, а так само з іншими протиправними діями, тягне за собою накладення штрафу або виправні роботи.
42. Згідно зі статтею 229 Кодексу розглядати справи про адміністративні правопорушення у зв'язку з порушенням правил користування електротранспортом (тролейбус, трамвай) мають право начальники трамвайно-тролейбусних депо та контролери.
B. Кримінальний кодекс України (2001 року)
43. Відповідні положення Кодексу, що стосуються умисного завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості, наведено в рішенні Суду у справі "Сизарєв проти України" (Sizarev v. Ukraine), заява № 17116/04, п. 82, від 17січня 2013 року. Положення Кодексу щодо зловживання владою або службовим становищем та перевищення влади або службових повноважень наведено в рішенні Суду у справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukraine), заява № 6492/11, п. 41, від 3 липня 2012 року.
C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (втратив чинність 20 листопада 2012 року)
44. Згідно зі статтею 28 Кодексу особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов.
45. Відповідні частини статей 49 та 206 Кодексу передбачали:
Стаття 49. Потерпілий
"Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. ...
Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: ... заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; ... подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду...".
Стаття 206. Підстави та порядок зупинення слідства
"Досудове слідство в кримінальній справі зупиняється у випадках:
1) коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме;
2) коли психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження в справі;
3) коли не встановлено особу, яка вчинила злочин.
У випадках, зазначених у пунктах 1 і 2 цієї статті, досудове слідство може бути зупинене тільки після того, як слідчий винесе постанову про притягнення певної особи як обвинуваченого і виконає всі слідчі дії, проведення яких можливе у відсутності обвинуваченого, а також вживе заходів до збереження документів та інших можливих доказів у справі.
У випадках, зазначених у пункті 3 цієї статті, досудове слідство може бути зупинене лише після проведення всіх необхідних і можливих слідчих дій для встановлення особи, яка вчинила злочин. ...".
46.Стаття 217 Кодексу вимагала від слідчого повідомити потерпілого про закінчення досудового слідства у справі, що передається до суду, а також роз'яснити потерпілому його право ознайомитися з матеріалами справи. Від слідчого також вимагалось скласти протокол про таке повідомлення та додати його копію до матеріалів справи.
Статтями 348 і 349 Кодексу передбачалося, що потерпілий має право подати апеляцію на рішення суду першої інстанції впродовж п'ятнадцяти діб з моменту його проголошення та що доводи, наведені у такій скарзі, мають бути обмежені обсягом вимог, висунутих потерпілим під час розгляду по суті судом першої інстанції.
D. Цивільні кодекси України 1963 і 2003 років
47. Цивільний кодекс України 1963 року (далі - ЦК 1963 року) діяв до 31 грудня 2003 року. З 1 січня 2004 року він втратив чинність з набранням чинності Цивільним кодексом України 2003 року (далі - ЦК 2003 року).
48. Відповідні частини статті 441 ЦК 1963 року і статті 1172 ЦК 2003 року передбачали відшкодування юридичною особою шкоди, завданої її працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Е. Закон України "Про підприємства в Україні" 1991 року (втратив чинність 1 січня 2004 року)
49. Відповідною статтею Закону передбачалось:
Стаття 2
Види підприємств
"В Україні можуть діяти підприємства таких видів: ...
комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади ...".
F. Правила роботи міського транспорту та повноваження контролерів
50. Постановою № 386 Кабінету Міністрів України від 22 квітня 1997 року було затверджено Правила надання населенню послуг з перевезень міським електротранспортом. Пунктами 31 і 32 Правил передбачалося, що пасажири за безквитковий проїзд притягуються до адміністративної відповідальності, а їхні справи можуть розглядатися, зокрема, начальниками трамвайно-тролейбусних депо та контролерами.
51. Своїм наказом № 22 від 18 листопада 1997 року Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України затвердив Правила користування трамваєм і тролейбусом у містах України. Згідно з пунктом 4.3 Правил штрафи за порушення правил користування транспортом накладаються, зокрема, начальниками трамвайних чи тролейбусних депо та контролерами і стягуються на місці. Згідно з пунктом 4.4 Правил у разі відмови пасажира сплатити штраф він може бути висаджений на найближчій зупинці. У разі злісної непокори пасажира його може бути доставлено до найближчого органу внутрішніх справ.
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
52. Посилаючись на статтю 5 Конвенції , заявник скаржився, що його право на "особисту недоторканість" було порушено, внаслідок чого він зазнав серйозних ушкоджень. За статтею 6 Конвенції заявник скаржився, що кримінальне провадження щодо С. і Г. було надмірно тривалим та що його не повідомляли про хід справи, а отже позбавили можливості оскаржити неодноразові постанови про зупинення досудового слідства. За статтею 6 Конвенції заявник також скаржився, що був позбавлений доступу до суду для отримання рішення за своїм цивільним позовом, оскільки національні суди відмовили у задоволенні його позову до КП "Київпастранс" на тій підставі, що кримінальне провадження щодо С. ще тривало. Він також посилався на пункт 2 статті 7 Конвенції , доводячи, що його право на доступ до суду було порушено.
53. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, з огляду на суть скарг заявника вирішує розглянути їх за статтею 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Дембеле проти Швейцарії" (Dembele v. Switzerland), заява № 74010/11, п. 33, від 24 вересня 2013 року).
54. У статті 3 Конвенції зазначено:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
А. Щодо процесуального аспекту статті 3 Конвенції
1. Прийнятність
55. Уряд не висунув жодних заперечень з приводу прийнятності цієї скарги. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(а) Доводи сторін
56. Заявник доводив, що розслідування було неефективним. Він стверджував, що воно було надто тривалим, що під час розслідування мали місце періоди бездіяльності слідчих органів та що, зокрема, його первинна заява до міліції та результати впізнання С. та Г. протягом тривалого часу ігнорувалися. Згідно з його твердженнями його не повідомляли про хід та закінчення слідства, а також про суд над С. Заявник доводив, що внаслідок цього його було позбавлено можливості оскаржити вирок, згідно з яким С. було засуджено і йому призначено покарання, що, на думку заявника, було несправедливим і фактично призвело до уникнення С. відповідальності.
57. Уряд доводив, що розслідування, проведене національними органами, відповідало вимогам статті 3 Конвенції . Зокрема, органами влади було проведено низку слідчих дій, допитано С., Г. та заявника, проведено пред'явлення фотографій для впізнання, очні ставки, призначено судово-медичні експертизи та отримано інформацію від КП "Київпастранс". Заявника було визнано потерпілим і він повідомлявся про хід справи.
(b) Оцінка Суду
(і) Відповідні принципи
58. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади розслідування тверджень про жорстоке поводження у разі, коли вони є "небезпідставними" та "викликають обґрунтовану підозру". Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю. Безсумнівно, швидкість та розумна оперативність є беззастережними у цьому контексті. Негайна реакція органів влади при розслідуванні тверджень про жорстоке поводження загалом є суттєвою для забезпечення громадської впевненості у їхній відданості принципу верховенства права, а також у попередженні виникнення будь-яких ознак співучасті або толерантності щодо незаконних дій. Коли офіційне розслідування призводить до передачі справи на розгляд національних судів, провадження у цілому, включаючи стадію судового розгляду, повинно відповідати вимозі заборони жорстокого поводження. Хоча не існує безумовної вимоги щодо того, щоб усі кримінальні провадження завершувалися визнанням особи винною або призначенням їй певного покарання, національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких серйозні посягання на фізичну та духовну цілісність особи залишатимуться безкарними (див., наприклад, рішення у справі "Месут Деніз проти Туреччини" (Mesut Deniz v. Turkey), заява № 36716/07, п. 52, від 5 листопада 2013 року, з подальшими посиланнями).
59. Згідно з практикою Суду слідство має забезпечувати суттєвий громадський контроль для того, щоб гарантувати підзвітність. Хоч рівень громадського контролю, що вимагається, може варіюватись, позивачу в усіх випадках має надаватися ефективний доступ до процедури розслідування (див. рішення у справах "Баті та інші проти Туреччини" (Bati and Others v. Turkey), заяви №№ 33097/96 і 57834/00, п. 137, ECHR 2004-IV, та "Олексій Михайлович Захаркін проти України" (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 67, від 24 червня 2010 року).
(іі) Застосування наведених вище принципів у цій справі
60. Суд перш за все зазначає, що Уряд не заперечив, що поводження, якого зазнав заявник, охоплюється сферою застосування статті 3 Конвенції . Суд зауважує, що напад на заявника стався привселюдно, внаслідок нападу він не міг підвестися або йти та змушений був скористатися допомогою перехожих. Це неминуче мало спричинити виникнення в нього відчуття приниження та безпорадності, ображаючи його гідність. Суд також не забуває про той факт, що наслідком нападу став перелом коліна, - тілесне ушкодження, для лікування якого потрібно більше тридцяти днів. Більше того, згідно з неспростованою інформацією від заявника, його перелом коліна потребував тривалого лікування протягом близько трьох років. З огляду на ці обставини Суд доходить висновку, що насильницьке поводження, якого заявник зазнав 24 лютого 2002 року, становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження всупереч статті 3 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справах "Олександр Ніконенко проти України" (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, пп. 7 і 40, від 14 листопада 2013 року, та "Ібрагім Демірташ проти Туреччини" (Ibrahim Demirtas v. Turkey), заява № 25018/10, п. 31, від 28 жовтня 2014 року).
61. Заявник швидко довів інформацію про напад, якого він зазнав, до уваги органів влади. Відповідно органи влади були зобов'язані провести ефективне розслідування за фактом нападу.
(a) Стосовно оперативного провадження на національному рівні
62. Суд зазначає, що органи влади у цій справі не були цілком пасивними. Початкові слідчі дії було проведено оперативно: скаргу заявника було прийнято 26 лютого 2002 року - лише через два дні після інциденту, а С. було визначено як можливого підозрюваного у справі. Згодом було порушено кримінальну справу, а С. було пред'явлено обвинувачення та визнано винним. Проте слідство характеризувалося певними недоліками.
63. По-перше, кримінальну справу за фактом нападу на заявника було порушено із затримкою. 4 березня 2002 року слідчий виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі неможливості встановити ступінь тяжкості тілесних ушкоджень заявника, незважаючи на те, що вже наступного дня судово-медичний експерт встановив ступінь тяжкості ушкоджень, класифікувавши їх як тілесні ушкодження середньої тяжкості. Незважаючи на це, прокуратура скасувала постанову від 4 березня 2002 року та порушила кримінальну справу лише 18 грудня 2002 року. Таким чином, у перші місяці після нападу органи влади поводилися здебільшого пасивно.
64. По-друге, впродовж значного періоду часу органи влади не вживали активних дій для встановлення місцезнаходження С. та забезпечення його явки для допиту (див., для порівняння щодо статті 2 Конвенції , рішення у справах "Юрій Іларіонович Щокін проти України" (Yuri Illarionovitch Shchokin v. Ukraine), заява № 4299/03, п. 43, від 3 жовтня 2013 року, і "Трапєзнікова проти Росії" (Trapeznikova v. Russia), заява № 21539/02, п. 85, від 11 грудня 2008 року). Варто зазначити, що особу С. як потенційного підозрюваного у справі було встановлено міліцією ще 4 березня 2002 року (див. пункт 7). Проте у матеріалах справи немає жодних свідчень про те, що органи влади вживали активних заходів для встановлення місцезнаходження С. та його допиту аж до 14 квітня 2005 року, коли, через більше ніж три роки, С. було оголошено у розшук.

................
Перейти до повного тексту