Це рішення є остаточним. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лучанінова проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,

Елізабет Фура (Elisabet Fura),

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan M. Zupancic),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Енн Пауер (Ann Power),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nusberger), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 травня 2011 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 16347/02), яку 19 вересня 2000 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Ольга Миколаївна Лучанінова (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев з Міністерства юстиції.

3. 27 травня 2007 року Суд визнав заяву частково неприйнятною та вирішив повідомити Уряд про скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції окремо та у поєднанні з підпунктами "b" і "c" пункту З статті 6 Конвенції стосовно стверджуваної несправедливості провадження щодо заявниці, а також її скарги за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції щодо відсутності процедури оскарження, які були подані 15 лютого 2001 року. Суд також вирішив розглядати одночасно питання щодо суті та прийнятності заяви (пункт 1 статті 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця, 1947 року народження, проживає у м. Тростянці.

A. Провадження щодо заявниці

5. 8 вересня 2000 року працівник охорони колишнього роботодавця заявниці, приватного підприємства, склав протокол, в якому зазначив, що в ході робочого дня 7 вересня 2000 року заявниця вкрала тридцять п'ять трафаретів на загальну суму 0,42 грн-1. Ці трафарети були знайдені у заявниці, коли вона виходила з приміщення підприємства. Заявниця ознайомилася з протоколом та пояснила керівництву підприємства, що вона не мала наміру використовувати трафарети, а збиралася викинути їх.

6. У той же день протокол було направлено до Тростянецького районного суду з клопотанням про притягнення заявниці до адміністративної відповідальності відповідно до частини 1 статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

7. У невизначену дату заявниця подала до суду клопотання про надання їй безоплатної юридичної допомоги.

8. Між 10 вересня та 1 листопада 2000 року заявниця не могла з'явитися до суду, оскільки вона проходила медичні обстеження та лікувалася в стаціонарі декількох медичних закладів, про що заявниця повідомила суд.

9. Між 3 та 22 листопада 2000 року шестирічний онук заявниці проходив спеціалізоване лікування в Охтирському міському шкірно-венерологічному диспансері, громадський доступ до якого був обмежений. Заявниця залишалася з ним у диспансері з огляду на його малолітство.

10. 6 листопада 2000 року суддя Тростянецького районного суду, у провадженні якого перебувала справа заявниці, завітав до диспансеру та повідомив заявницю про те, що він збирається провести судове засідання у палаті, в якій вона перебувала зі своїм онуком. Усіх інших пацієнтів було запрошено звільнити приміщення. Заявниця заперечувала проти проведення судового засідання у палаті диспансеру. Вона також вимагала відводу судді. її заперечення та клопотання про відвід судді були відхилені; вона відмовилася від участі у засіданні, але залишилася у палаті. Засідання проводилося у присутності адвоката, призначеного суддею захищати заявницю. Було також заслухано чотирьох свідків - усі вони були працівниками підприємства. Іншим особам заходити до кімнати було заборонено.

11. У той самий день суд визнав заявницю винною у вчиненні дрібної крадіжки та наклав на неї стягнення у вигляді штрафу в розмірі 51 грн-1. У своїй постанові суд пояснив, що судове засідання було проведене у приміщенні диспансеру у зв'язку з неодноразовою неявкою заявниці до суду.

12. Заявниця подавала у різні органи, включаючи прокуратуру та суди, клопотання про скасування постанови в порядку нагляду, заявляючи, між іншим, що провадження у Тростянецькому районному суді не було відкритим та що вона не мала можливості скористатися своїм правом на захист або надання доказів та іншими процесуальними правами. За твердженнями заявниці, їй не було заздалегідь повідомлено про судове засідання, та вона не давала згоди на представництво її інтересів призначеним судом захисником, оскільки останній, як стверджувалося, представляв інтереси підприємства в іншому провадженні, стороною якого вона була.

13. З квітня 2001 року заступник прокурора Сумської області подав до Сумського обласного суду протест про перегляд справи заявниці у порядку нагляду. Прокурор стверджував, що Тростянецький районний суд неправильно оцінив докази у справі та застосував національне законодавство. Прокурор також стверджував, що внаслідок того, що судове засідання було проведено у приміщенні диспансеру, заявниця не мала можливості скористатися своїми процесуальними правами.

14. 9 квітня 2001 року Голова Сумського обласного суду залишив протест без задоволення. Стосовно того факту, що Тростянецький суд провів судове засідання в приміщенні диспансеру, Голова Сумського обласного суду встановив, що процесуальні права заявниці не були порушені, оскільки в засіданні її інтереси представляв адвокат, і вона не повідомила суд про будь-який намір надати докази або допитати свідків.

15. 18 червня 2001 року Голова Верховного Суду переглянув справу та, посилаючись на статті 293 та 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення 1984 року, частково змінив постанову суду від 6 листопада 2000 року. Залишаючи без змін визнання судом першої інстанції заявниці винною у вчиненні правопорушення, в якому вона обвинувачувалась, Голова дійшов висновку, що:

"...суд недостатньо врахував вимоги статей 33 та 34 КУпАП , а саме мізерність вартості вкраденого..., вік правопорушника, фактичну відсутність шкоди, заподіяної підприємству, а також те, що Лучанінова О.М. вперше притягується до адміністративної відповідальності.

За таких обставин та у зв'язку з малозначністю право порушення вважаю за необхідне не піддавати Лучанінову О.М. штрафу, а обмежитись усним зауваженням..."

16. Ані Сумський обласний суд, ані Верховний Суд України не проводили судових засідань. їхні рішення ґрунтувалися на вивченні матеріалів справи та не містили посилань на доводи заявниці, наведені нею в її клопотаннях про скасування постанови в порядку нагляду.

B. Звільнення заявниці з посади та наступне судове провадження

17. 11 січня 2001 року заявницю було звільнено з посади вагаря-пакувальника на підставі вчинення крадіжки майна підприємства.

18. Заявниця звернулася до суду з позовом про поновлення її на роботі та сплату компенсації. Суди загальної юрисдикції відмовили в задоволенні її вимог як необґрунтованих, посилаючись на постанову від 6 листопада 2000 року, якою заявницю було визнано винною у вчиненні крадіжки майна підприємства. Остаточне рішення у цьому провадженні було прийняте Верховним Судом 25 лютого 2003 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Відповідні положення Кодексу про адміністративні правопорушення 1984 року в редакції на час подій

19. Відповідно до статті 9 Кодексу про адміністративні правопорушення , адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

20.Стаття 17 передбачала, що особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка не могла розуміти та контролювати свої дії, не підлягає адміністративній відповідальності.

21. Відповідно до статті 22 при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення порушник може бути звільнений від адміністративної відповідальності і отримати усне зауваження. У такому випадку повинна бути винесена постанова про закриття справи (стаття 284).

22.Стаття 23 визначала адміністративне стягнення як міру відповідальності, яка застосовується з метою виховання особи, що вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

23. Відповідно до статті 24 адміністративні стягнення, inter alia, включають: письмове попередження, штраф, виправні роботи або адміністративний арешт.

24.Стаття 33 передбачала, що при накладенні стягнення повинні враховуватися характер вчиненого правопорушення, особа порушника, його або її майновий стан, обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність.

25.Стаття 34 перелічувала обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, серед яких: щире розкаяння винного, добровільне відшкодування збитків або усунення шкоди, заподіяної правопорушенням, а також у випадку вчинення правопорушення неповнолітнім. Перелік не був вичерпним, а орган, який вирішував справу про адміністративне правопорушення, міг визнати пом'якшуючими й інші обставини, не зазначені в законі.

26.Частина 1 статті 38 передбачає, що адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення.

27.Частина 1 статті 51 Кодексу передбачала наступні стягнення за дрібне розкрадання (на суму до 51 грн-1) державного або колективного майна (включаючи майно приватних підприємств): накладення штрафу від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку.

28. Відповідно до статті 249 справи про адміністративне правопорушення мали розглядатись у відкритому судовому засіданні. З метою підвищення виховної і запобіжної ролі провадження такі справи могли розглядатися безпосередньо в трудових колективах, за місцем роботи, навчання або проживання порушника.

29. Згідно з частиною 2 статті 268 при розгляді справ про адміністративні правопорушення, включаючи адміністративні правопорушення, передбачені статтею 51, присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, була обов'язковою. У разі ухилення від явки на виклик суду, така особа могла бути піддана приводу міліцією.

30. Згідно з частиною 1 статті 276 справи про адміністративне правопорушення зазвичай мали розглядатися за місцем його вчинення.

31. Відповідно до статті 287 Кодексу постанова суду першої інстанції про накладення адміністративного стягнення була остаточною і оскарженню не підлягала, за винятком випадків, передбачених законом.

32. Відповідно до статті 294 постанова суду у справах про адміністративні правопорушення могла бути переглянута суддею, який ЇЇ ухвалив, за протестом прокурора, а також головою вищестоящого суду з власної ініціативи. Повноваження судді (або голови суду) щодо перегляду справ визначались частиною 1 статті 293 і включали право на: (1) залишення постанови без зміни; (2) скасування постанови і передання справи на новий розгляд; (3) скасування постанови і закриття справи; та (4) зміну заходу стягнення в межах, передбачених законом. В останньому випадку більш суворе стягнення не могло бути накладено.

B. Зміни, внесені до Кодексу України про адміністративні правопорушення 1984 року 24 вересня 2008 року

33. 24 вересня 2008 року Парламент України вніс до Кодексу зміни, якими було запроваджено процедуру оскарження у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, згідно зі зміненими статтями 287 та 294 Кодексу сторони провадження у справі про адміністративне правопорушення мають право оскаржувати судові постанови у своїх справах протягом десяти днів з дати їх ухвалення. Така скарга може бути подана до суду першої інстанції, який ухвалив оскаржувану постанову. Протягом трьох днів суд повинен передати скаргу або скарги разом зі справою на розгляд апеляційного суду, який здійснює перегляд справи протягом двадцяти днів з дня надходження справи до суду. Справи розглядаються апеляційним судом у відкритому засіданні. Суддя має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, скасувати постанову та закрити провадження у справі, прийняти нову постанову або змінити постанову. Постанова суду є остаточною й оскарженню не підлягає.

І. СТВЕРДЖУВАНІ НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ СУДУ ТА ВІДСУТНІСТЬ ПРОЦЕДУРИ ОСКАРЖЕННЯ

34. Заявниця скаржилася на результат провадження щодо неї, стверджуючи, що воно було несправедливим. Зокрема, вона стверджувала, що провадження не було відкритим, що їй не було надано адекватних часу та можливості для підготовки свого захисту, що вона не мала змоги забезпечити явку та допит свідків зі своєї сторони, оскільки її заздалегідь не було повідомлено про засідання, яке мало відбутися б листопада 2000 року, та що вона не мала можливості отримати консультацію юриста. Вона стверджувала, що призначений судом захисник не був захисником за її вибором. У цьому відношенні заявниця послалася на пункт 1 та підпункти "b", "c" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції.

35. Заявниця також скаржилася за статтею 13 Конвенції щодо відсутності на національному рівні ефективних засобів юридичного захисту щодо її скарг на несправедливість суду. Зокрема, вона скаржилася на те, що її доводи про несправедливість провадження у Тростянецькому суді та стверджувану незаконність його постанови від 6 листопада 2000 року не були розглянуті судами вищих інстанцій.

36. Пункт 1 та підпункти "b", "c" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, а також стаття 13 Конвенції у відповідних частинах передбачають наступне:

Стаття 6

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною,- коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

…

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

37. Перед тим, як перейти до вивчення скарг заявниці, Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції як така не гарантує право на оскарження або право на перегляд другою інстанцією (див., mutatis mutandis, рішення від 8 квітня 2008 року у справі "Нурхан Ільмаз проти Туреччини (№ 2)", (Nurhan Yilmaz v. Turkey (№ 2), заява № 16741/04, п. 21, та рішення у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 51, від 6 вересня 2005 року). Проте, якби для цілей Конвенції оскаржуване провадження можна було кваліфікувати як "кримінальне", скарга заявниці щодо відсутності оскарження могла б бути розглянута за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, яка передбачає таке:

"1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку".

A. Прийнятність

1. Заперечення Уряду щодо прийнятності ratione materiae

38. Уряд зазначив, що провадження у справі заявниці було адміністративним, та що національне законодавство проводило чітку межу між кримінальним та адміністративним правопорушенням. Уряд стверджував, що стаття 6 Конвенції не застосовна у цій справі, оскільки провадження щодо заявниці не стосувалось визначення "кримінального обвинувачення" щодо неї.

39. Суд зауважує, що заявницю було визнано винною у вчиненні дрібної крадіжки. Відповідно до частини 1 статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення за таке правопорушення передбачалось стягнення у вигляді штрафу або виправних робіт. З огляду на загальний характер законодавчого положення, яке порушила заявниця, а також профілактичну та каральну мету стягнень, передбачених цим положенням, Суд вважає, що провадження, про яке йдеться, є кримінальним для цілей застосування Конвенції (див. рішення у справах "Езтюрк проти Німеччини" (Ozturk v. Germany), від 21 лютого 1984 року, пп. 52-54, Series A № 73; "Лауко проти Словаччини" (Lauko v. Slovakia), 2 вересня 1998 року, пп. 56-59, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI; та ухвалу щодо прийнятності у справі "Рибка проти України" (Rybka v. Ukraine), заява № 10544/03, від 17 листопада 2009 року). Той факт, що стягнення, застосоване до заявниці Тростянецьким районним судом,- штраф - було згодом замінено на зауваження, не може позбавити правопорушення, про яке йдеться, притаманного йому кримінального характеру.