Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Балицький проти України"

Європейський суд з прав людини (П'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,

Елізабет Фура (Elisabet Fura),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабелль Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 жовтня 2011 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 12793/03), поданою до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Андрієм Володимировичем Балицьким (далі - заявник) 18 березня 2003 року.

2. Заявника представляли юристи, які практикують в м. Харкові, - В.І. Олевський, якого замінив А.П. Бущенко. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - Ю. Зайцев з Міністерства юстиції України.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих під примусом і за відсутності захисника, та що суди не допитали важливих свідків.

4. 3 вересня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Було також вирішено розглянути одночасно питання щодо прийнятності та суті заяви (пункт 1 статті 29).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1979 році та живе у м. Харкові.

6. 9 травня 1998 року прокуратура Фрунзенського району м. Харкова порушила кримінальну справу за фактом вбивства Т.

7. Того ж дня працівники міліції затримали заявника у зв'язку із вчиненням хуліганства та доставили його у відділ міліції. Згідно з твердженнями заявника, працівники міліції його жорстоко били, щоб примусити зізнатися у вбивстві Т., який жив з ним в одному багатоквартирному будинку.

8. 11 травня 1998 року заявника було доставлено у Фрунзенський районний суд м. Харкова. Суд визнав його винним у вчиненні адміністративного правопорушення (хуліганства) о 13:00 годині 9 травня 1998 року та застосував стягнення у вигляді адміністративного арешту строком на п'ятнадцять діб. Після цього заявника повернули у відділ міліції, де, як він стверджує, з ним знову погано поводились працівники міліції. Того ж дня його допитали як свідка щодо вбивства Т.

9. 12 травня 1998 року заявник зізнався у вчиненні вбивства та викрадення майна. Його допитували з 18:45 до 20:00 години за підозрою у вчиненні вбивства Т. О 21:00 годині його було формально затримано як підозрюваного. Заявник також відмовився від захисника, що засвідчив своїм підписом, зазначивши, що станом на той час послуг захисника він не потребував і вирішуватиме питання щодо представництва своїх інтересів пізніше.

10. 13 травня 1998 року заявник пройшов медичний огляд. У своєму висновку від 14 травня 1998 року судово-медичний експерт зазначив, що заявник мав на зап'ястках садна, які можуть бути наслідком використання наручників. У нього також було три садна на лівому лікті, одне - у нижній частині живота та одне - на нозі. У висновку експерта зазначалось, що заявник стверджував, що працівники міліції до нього фізичну силу не застосовували, а садно на животі він отримав унаслідок падіння у своєму гаражі за два тижні до огляду. Експерт дійшов висновку, що садна на зап'ястках могли бути спричинені наручниками за один-три дні до огляду, а інші тілесні ушкодження не мають відношення до подій, зазначених у постанові про проведення медичної експертизи.

11. 15 травня 1998 року заявника було притягнуто як обвинуваченого у вчиненні вбивства. Під час допиту він відмовився від допомоги захисника Т., якого найняв його батько, та був допитаний як обвинувачений за відсутності захисника.

12. 1 червня 1998 року кримінальну справу стосовно заявника було направлено до прокуратури м. Харкова для подальшого розслідування. Невдовзі після цього заявник скористався юридичною допомогою захисника Г.

13. 22 червня 1998 року заявника оглянув судово-медичний експерт, який встановив, що у заявника було зламане ребро, він мав рубець на голові та три рубці на лівій руці, два рубці на правій руці та зламаний зуб. Пізніше було проведено ще одне рентгенографічне дослідження, в результаті якого було встановлено, що ребро заявника зламане не було.

14. 26 червня 1998 року заявника оглянув стоматолог і встановив, що його зуб розщепився на дві частини внаслідок карієсу.

15. 27 липня 1998 року слідчий змінив кваліфікацію злочину, в якому обвинувачувався заявник, на вбивство з корисливих мотивів, за яке передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі та яке вимагало обов'язкової участі у справі захисника.

16. 10 січня 1999 року слідство було закінчено та справу заявника було направлено до Харківського обласного суду.

17. 9 вересня 1999 року Харківський обласний суд повернув справу на додаткове розслідування. Вирішуючи це, суд, зокрема, зазначив, що скарги заявника про погане поводження не були належним чином розслідувані, а час смерті Т., зазначений у висновку судово-медичної експертизи, не відповідав версії подій міліції. Суд також зауважив, що, хоча формально як підозрюваного заявника було затримано о 21 годині 12 травня 1998 року, працівники міліції, які розслідували вбивство Т., затримали його 9 травня 1998 року. Більше того, згідно з показаннями свідків затримання відбулось приблизно о 8 годині, а працівники міліції вказували, що заявника було затримано у зв'язку з хуліганством о 13 годині.

18. 2 листопада 1999 року Верховний Суд України, несуттєво змінивши ухвалу від 9 вересня 1999 року, по суті погодився з її висновками.

19. 8 лютого 2000 року колегія судово-медичних експертів провела додаткову судово-медичну експертизу. Колегія встановила, що заявник мав легкі тілесні ушкодження, які могли бути спричинені наручниками та кийком, і не виключалось, що вони могли бути заподіяні у період із 10 до 13 травня 1998 року. Стосовно суперечливих даних попередніх рентгенограм експерти зауважили, що остання рентгенограма була проведена в присутності понятих і не виявила ушкоджень ребер заявника.

20. 3 лютого 2000 року до липня 2001 року кримінальна справа заявника декілька разів направлялась до Харківського обласного суду для розгляду та поверталася цим судом для проведення додаткового розслідування.

21. 10 липня 2001 року справу було направлено до Сумського обласного суду, і він прийняв її до провадження.

22. Під час розгляду справи судом було постановлено окрему ухвалу про перевірку прокуратурою скарг заявника щодо поганого з ним поводження. 14 грудня 2001 року прокуратура Фрунзенського району м. Харкова відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв'язку з відсутністю складу злочину. Прокурор посилався на показання працівників міліції, які заперечували будь-які факти поганого поводження із заявником. Заявник не оскаржив цю постанову в суді, але порушив питання щодо поганого поводження під час подальшого кримінального провадження у його справі.

23. 20 червня 2002 року апеляційний суд Сумської області визнав заявника винним у вчиненні вбивства і розбою та засудив його на п'ятнадцять років позбавлення волі. Свої висновки суд обґрунтував визнавальними показаннями заявника, які він давав у період із 12 до 15 травня 1998 року, та іншими доказами, включаючи показання свідків Ш. та То., які бачили заявника невдовзі після вбивства. Суд визнав твердження заявника про погане з ним поводження необґрунтованими та зауважив, що заявник добровільно відмовився від свого права на захисника на початковій стадії слідства.

24. Заявник і його захисники оскаржили вирок. У своїх касаційних скаргах вони, серед іншого, вказували на те, що суд ґрунтував свої висновки на визнавальних показаннях заявника, що право заявника на захист було порушено та що суд вибірково оцінював докази. Вони також скаржилися на те, що суд відмовився допитати кількох свідків, які могли б підтвердити алібі заявника або чиї показання потребували уточнення щодо часу, в який вони бачили заявника та потерпілого у день вбивства. Зокрема, кілька свідків бачили потерпілого до 20 години, але вони не були допитані судом або їхні показання не були включені у матеріали кримінальної справи. Крім того, декілька свідків бачили заявника поблизу дому або вдома у період між 19:00 та 20:00 годинами, коли заявник заходив у дім або виходив із нього.

25. 22 жовтня 2002 року Верховний Суд України залишив вирок від 20 червня 2002 року без зміни. Суд відхилив скарги заявника. Суд зазначив, що час, коли свідки востаннє бачили потерпілого живим, був приблизним, а вбивство згідно з визнавальними показаннями заявника відбулося швидко та зайняло декілька хвилин. На думку суду, той факт, що суд першої інстанції не викликав і не допитав свідків, вказаних заявником, не вимагав скасування вироку, оскільки їхні показання не спростовували того, що вбивство було вчинено заявником. Щодо визнавальних показань заявника, наданих ним під час адміністративного арешту, суд зазначив, що цей факт не робить їх недопустимими та що не всі з них було надано під час адміністративного арешту. Що стосується незаконності дій працівників міліції під час первісного затримання заявника, суд зазначив, що перевірка цього факту належала до повноважень прокуратури.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

26. Відповідне національне законодавство викладено в рішеннях у справах "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine) (заява № 32092/02, пункти 45-53, від 12 червня 2008 року) та "Жогло проти України" (Zhoglo v. Ukraine) (заява № 17988/02, п. 21, від 24 квітня 2008 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

27. Заявник скаржився на те, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих під примусом і за відсутності захисника, та що суди не допитали важливих свідків захисту. Він посилався на пункт 1 і підпункти "c" та "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, які у відповідних частинах передбачають таке:

"1. Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом..., який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

<...>

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

<...>

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення..."

28. Оскільки зазначені вище вимоги пункту 3 статті 6 повинні розглядатися як конкретні аспекти права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6, Суд розгляне скарги за двома вказаними положеннями разом (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 23 квітня 1997 року у справі "Ван Мехелен та інші проти Нідерландів" (Van Mechelen and Others v. the Netherlands), n. 49, Reports of Judgments and Decisions, 1997-111).

A. Право не свідчити проти себе та право на захист

1. Прийнятність

29. Уряд стверджував, що скарги заявника про порушення його права на захист і його права не свідчити проти себе під час слідчих дій 12 травня 1998 року були несумісними ratione materiae з положеннями пункту 1 і підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції. Уряд вважав, що кримінальне провадження у справі заявника почалося пізно ввечері того дня та до цього він не був підозрюваним, а був особою, яка добровільно давала показання про обставини злочину.

30. Заявник не погодився з цим. Він посилався на висновки Суду в рішенні у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine) (заява № 16404/03, п. 57, від 19 лютого 2009 року) та стверджував, що з ним поводилися як із підозрюваним у вчиненні вбивства з моменту його "адміністративного затримання" 9 травня 1998 року.

31. Суд зазначає, що подібне твердження Уряду розглядалося та було відхилено в рішенні у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine) (п. 57 рішення, про яке зазначалось вище), в якій заявник, коли зізнався у вчиненні злочину, перебував під контролем міліції в якості свідка, але для інших цілей. У тій справі Суд дійшов висновку, що за таких обставин стаття 6 була застосовна з моменту зізнання особи у вчиненні злочину, а не з моменту формального пред'явлення їй обвинувачення. Суд не вбачає причин для іншого висновку у справі, яка розглядається.

32. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є необґрунтованою з будь-яких інших підстав. Отже, вона повинна бути оголошена прийнятною.

2. Суть

33. Заявник стверджував, що його право не свідчити проти себе було порушено. Він заявляв, що є медичні документи, які підтверджують те, що з ним погано поводились і примусили до зізнання, але ці твердження ніколи належним чином не розслідувалися. Він також вказав на той факт, що його затримали за вчинення стверджуваного хуліганства ті самі працівники міліції, які проводили слідство за фактом вбивства Т.

34. Заявник зазначив, що з 9 травня 1998 року він тримався під вартою без будь-якого зв'язку із зовнішнім світом і не мав практичної можливості організувати свій юридичний захист за відсутності позитивних дій органів влади. Він стверджував, що ані його відмова від юридичної допомоги 12 травня 1998 року, ані його відмова від конкретного адвоката, Т., 15 травня 1998 року (див. вищезазначені пункти 9 та 11) не можуть вважатися чіткою та недвозначною відмовою у розумінні практики Суду. Крім того, прийняття його відмови не дозволялось національним законодавством з огляду на те, що його підозрювали у вчиненні злочину, найсуворішим покаранням за який було довічне позбавлення волі. Відповідно у його справі юридичне представництво було обов'язкове. Він додав, що початкова кваліфікація злочину як менш тяжкого була неправильною, враховуючи той факт, що вбивство було поєднане з викраденням майна, і державні органи, що розслідували справу, з самого початку про це знали.

35. Уряд стверджував, що не було доказів того, що слідчий примусив заявника зізнатися у вчиненні злочинів. Уряд заявляв, що заявника спочатку було допитано як свідка, оскільки слідство вважало, що він може знати щось про вбивство. Уряд також зауважив, що, коли заявника допитували як підозрюваного, тобто з 21:00 години 12 квітня 1998 року, йому було повідомлено про його право не свідчити проти себе.

36. Уряд також зауважив, що заявник засвідчив своїм підписом відмову від захисника під час його допитів 12 та 15 квітня 1998 року. Крім того, в останню дату заявника представляв захисник, найнятий його батьком, і він розмовляв із ним до допиту, але під час допиту заявник відмовився від його послуг. Уряд також заявляв, що заявник ніколи не вимагав безкоштовної юридичної допомоги та що до зміни кваліфікації його дій як злочину, для розслідування якого вимагалось обов'язкове юридичне представництво підозрюваного, заявник мав захисника.

37. Суд повторює, що, хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 89, ECHR 2001 -II). Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані під час допиту особи правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 55).

38. Стосовно використання або виключення доказів, отриманих із порушенням права не давати показання та права не свідчити проти себе, Суд нагадує, що це - загальновизнані міжнародні стандарти, які є серцевиною поняття справедливого судового розгляду за статтею 6. їх суть, зокрема, полягає у захисті обвинуваченого від неналежного примусу з боку державних органів, що дає змогу уникати помилок при здійсненні правосуддя та реалізації цілей статті 6. Право не свідчити проти себе передбачає, що сторона обвинувачення у кримінальній справі має довести свою версію щодо участі обвинуваченого без використання доказів, отриманих за допомогою методів примусу чи тиску всупереч волі обвинуваченого (див. зазначене вище рішення у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine), п. 55, з подальшими посиланнями).