Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до умов, визначених пунктом 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним правкам.

У справі "Михалкова та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи

палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар

секції,

після наради за зачиненими дверима 7 грудня 2010 року,

постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

1. Справу розпочато за заявою (N 10919/05), поданою проти України до Суду 16 березня 2005 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) трьома громадянами України: Ольгою Кузьмівною Михалковою (далі - перша заявниця), Сергієм Петровичем Михалковим (далі - заявник) і Наталією Станіславівною Бікбулатовою (Бесбулатовою) (далі - друга заявниця).

2. Заявників представляв І.Погасій, адвокат з м. Кіровограда. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Ю.Зайцевим.

3. Заявники стверджували, зокрема, що їхній син і брат Василь Михалков, перебуваючи в умовах позбавлення свободи, помер в результаті поганого поводження з боку працівників міліції, і що ефективного розслідування обставин поганого поводження з ним та його смерті проведено не було.

4. 12 листопада 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити Уряд про заяву. Також було вирішено розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 1 статті 29) .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники, 1938, 1968 і 1978 років народження відповідно, живуть у с. Мар'ївка.

6. 29 квітня 2003 року перша заявниця звернулася до Компаніївського районного відділу міліції з проханням забрати її сина, Василя Михалкова, 1963 року народження, який був братом заявника і другої заявниці, до установи для витвережування, оскільки той перебував у стані гострої алкогольної інтоксикації. На її виклик прибули двоє працівників міліції, С. і П. За твердженням першої заявниці, вони глузували з Василя Михалкова і били його, незважаючи на її протести, заволокли його в службову машину та відвезли до відділу міліції.

7. 30 квітня 2003 року перша заявниця приїхала до відділу міліції і дізналась, що Василь Михалков помер.

8. В результаті розтину 14 травня 2003 року було встановлено, що Василь Михалков помер 29 квітня 2003 року від гострої крововтрати та розриву тонкого кишечника, спричинених травмою живота, яку було заподіяно того самого дня.

9. У той же час, 10 травня 2003 року прокуратура Компаніївського району винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за цим фактом. 2 червня 2003 року це рішення було скасовано, а справу повернуто для додаткової перевірки.

10. 9 червня 2003 року посмертна судово-медична експертиза тіла Василя Михалкова підтвердила попередній висновок про причину його смерті. Було також встановлено, що травму живота могло спричинити падіння на тупий предмет, яким міг бути бордюр або бетонний стовп. Інші ушкодження, виявлені на верхніх і нижніх кінцівках та сідницях, могли виникнути в результаті волочіння тіла.

11. 10 червня 2003 року за результатами цієї експертизи прокуратура Компаніївського району знову винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

12. 20 червня 2003 року прокуратура Компаніївського району скасувала зазначену постанову і порушила кримінальну справу за фактом смерті Василя Михалкова. Розслідування в цій справі досі триває.

13. Заявники не надали документів щодо перебігу розслідування, стверджуючи, що їм було відмовлено в доступі до матеріалів справи і позбавлено дієвої можливості брати участь у провадженні, незважаючи на їхні неодноразові скарги до різних органів, включно з Генеральною прокуратурою. У відповідь Генеральна прокуратура постійно передавала їхні скарги до прокуратури Кіровоградської області, яка без пояснень запевняла заявників, що провадження у кримінальній справі ще триває. Перша заявниця неодноразово вимагала зустрічі з працівниками прокуратури, щоб обговорити перебіг провадження у справі, однак її заяви задоволені не були.

14. 16 грудня 2003 року перша заявниця звернулася зі скаргою до Печерського районного суду м. Києва, вимагаючи зобов'язати Генеральну прокуратуру забезпечити дієвий контроль за провадженням у справі та реагувати на недоліки в діяльності місцевих органів прокуратури. Вона стверджувала, зокрема, що існує достатньо доказів для обвинувачення двох вказаних працівників міліції за зловживання службовим становищем та вчинення насильства над її сином.

15. 23 квітня 2004 року суд відмовив у задоволенні цієї скарги. Він, зокрема, встановив, що розслідування ще тривало, здійснювалися необхідні слідчі дії, осіб, винних у заподіянні тілесних ушкоджень її синові, встановлено не було, прокуратура області контролювала перебіг провадження у справі, а Генеральна прокуратура передавала скарги заявників до місцевих органів прокуратури для реагування. 13 серпня 2004 року апеляційний суд м. Києва та 10 жовтня 2007 року Вищий адміністративний суд залишили скарги першої заявниці без задоволення.

16. Уряд також не надав документів стосовно розслідування обставин смерті Василя Михалкова, посилаючись на конфіденційність документів, які стосуються незавершеного слідства. Водночас Уряд повідомив, що під час розслідування кримінальної справи було допитано вісімнадцятьох свідків, двічі проведено відтворення обстановки та обставин події, а також здійснено шість експертиз. Уряд також надав стислий виклад відповідних експертних висновків.

17. За наданою Урядом інформацією у висновку експерта від 23 жовтня 2003 року було вказано, що смерть Василя Михалкова була безпосередньо спричинена закритою травмою живота і гострою крововтратою. Ці ушкодження могли виникнути внаслідок падіння.

18. 12 грудня 2003 року додаткова експертиза підтвердила результати попередньої експертизи.

19. 12 травня 2004 року ще однією експертизою було встановлено, що ушкодження живота виникло від удару значної сили, завданого під гострим кутом тупим предметом з обмеженою контактуючою поверхнею, ймовірно взутою ногою. Таке ушкодження не могло виникнути в результаті простого падіння на рівну чи випуклу поверхню.

20. 23 січня 2006 року додатковою експертизою було встановлено, що тілесне ушкодження могло виникнути за обставин, викладених першою заявницею.

21. Згідно з висновком наступної експертизи, проведеної 11 лютого 2008 року, зазначене ушкодження могло виникнути внаслідок впливу сукупності ударів за обставин, на які вказала перша заявниця.

22. 6 квітня 2009 року було призначено додаткову експертизу з метою детального дослідження, яким чином у Василя Михалкова виникли ушкодження на нижніх і верхніх кінцівках. Після цієї експертизи 8 червня 2010 року було призначено ще одну експертизу, проведення якої на сьогодні ще не закінчено.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

23. Відповідні положення Конституції та Кримінально-процесуального кодексу викладені в рішенні Суду у справі "Сергій Шевченко проти України" ((Sergey Shevchenko v. Ukraine), заява N 32478/02, пункти 36-39, від 4 квітня 2006 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ ЗІ СМЕРТЮ ВАСИЛЯ МИХАЛКОВА ТА НЕПРОВЕДЕННЯМ РОЗСЛІДУВАННЯ ЇЇ ОБСТАВИН

24. Заявники стверджували, що Василь Михалков помер внаслідок поганого з ним поводження працівників міліції. Вони також скаржилися, що ефективного розслідування обставин його смерті проведено не було. У зв'язку з цим вони посилались на статтю 2, пункт 1 статті 6 і статтю 13 Конвенції.

25. Суд, що є головний у наданні юридичної кваліфікації фактам справи (див., як один із нещодавніх прецедентів, рішення у справі "Дрозд проти України" (Drozd v. Ukraine), заява N 12174/03, пункт 49, від 30 липня 2009 року), вважає, що відповідним положенням, в контексті якого слід розглядати зазначені скарги, є стаття 2 Конвенції, яка передбачає:

"1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.".

A. Щодо прийнятності

26. Уряд стверджував, що ця частина заяви є неприйнятною з огляду на невичерпання національних засобів юридичного захисту. Зокрема, заявники повинні були оскаржити стверджувану бездіяльність слідчих органів до національних судів. Згідно з застосовним законодавством суди могли визнати таку бездіяльність незаконною і присудити заявникам відшкодування шкоди, заподіяної порушенням їхніх прав.

27. Заявники не погодились. Вони стверджували, що скаржилися на бездіяльність слідчих органів до Генеральної прокуратури, але вона відмовила у розгляді їхніх скарг по суті. Національні суди, у свою чергу, відмовили у задоволенні скарг заявників щодо недоліків з боку Генеральної прокуратури. Оскільки невстановлення слідчими органами обставин смерті Василя Михалкова було навмисним і мало на меті приховати злочин, вчинений працівниками міліції, будь-яке подальше провадження в національних судах було б марним.

28. Суд зазначає, що згідно зі статтею 35 Конвенції скарги, які подані до Суду, мають спочатку заявлятися у відповідному національному органі, принаймні по суті, з дотриманням формальних вимог та строків, встановлених національним законодавством, а також мають бути використані будь-які процесуальні засоби, здатні запобігти порушенню Конвенції (див. рішення у справі "Кардо проти Франції" (Cardot v. France), від 19 березня 1991 року, пункт 34, Series A, N 200). Як правило, заявникові слід використовувати засоби юридичного захисту, які є доступними і належними для цілей виправлення стверджуваних порушень. Існування таких засобів має бути достатньо визначеним не лише в теорії, а й на практиці, інакше вони не будуть доступними та ефективними (див., наприклад, рішення у справі "Владімір Федоров проти Росії" (Vladimir Fedorov v. Russia), N 19223/04, пункт 38, від 30 липня 2009 року).

29. Уряд, який заявляє про невичерпання таких засобів, повинен переконати Суд у тому, що на час подій у справі відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як у теорії, так і на практиці; тобто, що він був доступним, здатним забезпечити заявникові відшкодування у зв'язку з його скаргами і надавав достатні шанси на успіх. У разі якщо умову тягаря доведення виконано, заявник, у свою чергу, повинен довести, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту було фактично вичерпано, або він з якихось причин був неадекватним і неефективним за конкретних обставин справи, або існували особливі обставини, які виправдовували недотримання ним або нею цієї вимоги (див. там само, пункт 39).

30. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зауважує, що Уряд без будь-якого додаткового пояснення послався на те, що звернення зі скаргою щодо бездіяльності слідчих органів та з позовом про відшкодування шкоди могло б бути ефективним засобом юридичного захисту в справі заявників щодо їх скарг на те, що смерть їхнього родича мала місце внаслідок поганого поводження з ним під час тримання у міліції. Проте Уряд не пояснив, яким чином використання цього засобу у випадку успішного результату сприяло б встановленню обставин смерті Василя Михалкова, встановленню та покаранню осіб, винних у поганому поводженні з ним (якщо такі були). Так само Уряд не надав будь-яких доказів існування відповідної національної практики з вирішення таких питань.

31. Крім того, Суд нагадує свою позицію у низці справ, що у ситуації, коли смерть мала місце внаслідок умисного поганого поводження, порушення Конвенції неможливо виправити лише шляхом надання компенсації потерпілій особі. Якби органи влади реагували на такі інциденти, що мали місце з вини представників держави, лише виплатою компенсації, не вживаючи при цьому достатніх заходів для кримінального переслідування і покарання винних осіб, тоді в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Велікова проти Болгарії" (Velikova v. Bulgaria), N 41488/98, пункт 89, ECHR 2000-VI, і "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [GC], N 21986/93, пункт 83, ECHR 2000-VII). Беручи до уваги вищезазначене, а також доводи заявників, Суд вважає, що заявники не були зобов'язані використовувати засіб юридичного захисту, про який зазначав Уряд.

32. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.

B. Щодо суті

1. Сторони

33. Заявники стверджували, що Василь Михалков помер внаслідок поганого поводження з ним працівників міліції. Вони також зазначили, що розслідування обставин його смерті було повільним, упередженим і спрямованим на те, щоб не притягувати працівників міліції до відповідальності за смерть Василя Михалкова. Саме для того, щоб приховати недоліки слідства, заявників було позбавлено доступу до документів і можливості дієво брати участь у кримінальному провадженні.

34. Уряд стверджував, що оскільки досудове слідство у справі ще триває, було неможливо дійти будь-яких висновків щодо відповідальності держави за смерть Василя Михалкова. Уряд також зауважив, що органи влади робили все від них залежне для того, щоб встановити причину та обставини його смерті.

2. Оцінка Суду

a) Відповідальність держави за смерть Василя Михалкова

35. Суд зазначає, що стаття 2 Конвенції, яка захищає право на життя, є одним з найважливіших основоположних положень Конвенції. Разом зі статтею 3 Конвенції вона втілює одну з основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу Ради Європи. Предмет і мета Конвенції як інструмента захисту осіб також вимагають, щоб стаття 2 Конвенції тлумачилась і застосувалась таким чином, аби забезпечувати реальність і ефективність її гарантій (див., наприклад, рішення у справі "МакКанн та інші проти Сполученого Королівства" (McCann and Others v. the United Kingdom), від 27 вересня 1995 року, пункти 146-147, Series A, N 324, та згадане вище рішення у справі "Салман проти Туреччини", пункт 97).

36. У світлі важливості захисту, якого надає стаття 2 Конвенції, Суд повинен досліджувати скарги про позбавлення життя якомога ретельніше, особливо коли йдеться про умисне застосування летальної сили, і взяти при цьому до уваги не лише дії представників держави, які фактично застосували таку силу, а й усі супутні обставини, включаючи такі питання, як планування і контроль дій, що розглядаються (див. рішення у справі "МакКанн та інші проти Сполученого Королівства" (McCann and Others v. the United Kingdom), від 27 вересня 1995 року, пункт 150, Series A, N 324, N 45661/99).

37. Суд також повторює, що у випадку, коли - як це має місце у справі, що розглядається,- заявник звертається зі справою prima facie, а Суд не може дійти висновку щодо фактичних обставин справи через ненадання Урядом документів для ознайомлення (див. пункт 16 вище), саме Уряд повинен обґрунтовано довести, чому ці документи не можуть використовуватись для підтвердження тверджень заявника, або надати належне і переконливе пояснення того, як саме відбувалися відповідні події. Таким чином, тягар доведення переходить до Уряду і, якщо він не в змозі аргументувати свою позицію, виникають питання за статтею 2 та/або статтею 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Пухігова проти Росії" (Pukhigova v. Russia), N 15440/05, пункт 84, від 2 липня 2009 року).