Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Христов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Райт Маруст (Rait Maruste),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 27 січня 2009 року, постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

1. Справу розпочато за заявою (N 24465/04) проти України, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Дмитром Степановичем Христовим (далі - заявник) 5 липня 2004 року.

2. 1 серпня 2006 року заявник помер. 1 березня 2008 року його діти, Геннадій Христов, Олена Христова і Людмила Філобок, як єдині спадкоємці заявника, висловили бажання підтримувати далі заяву в Суді від імені заявника. Заявника та його дітей представляв М.Хотєєв, адвокат, що практикує в м. Мелітополі. Український уряд (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю.Зайцев.

3. Заявник скаржився, зокрема, що, порушуючи пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, винесену на його користь постанову суду, яка набрала законної сили, було скасовано за результатом перегляду в порядку екстраординарної процедури.

4. 11 травня 2006 року голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Було також вирішено провести розгляд заяви по суті одночасно з розглядом питання щодо її прийнятності (пункт 3 статті 29) .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник, 1939 року народження, проживав у м. Мелітополі.

6. У 1996 році громадянин Молдови надав свій автомобіль заявникові у користування шляхом оформлення довіреності, яка наділяла його широкими правами стосовно автомобіля; зокрема, він мав право керувати ним і продати його. Однак при цьому власником автомобіля залишався громадянин Молдови.

7. Заявник не сплачував належних митних платежів за ввезення автомобіля на митну територію України. Для того щоб дотримати вимоги національного митного законодавства, заявник кожен третій місяць перетинав кордон України, щоразу декларуючи автомобіль як тимчасово ввезений під зобов'язання зворотного вивезення упродовж трьох місяців.

8. У жовтні 1998 року заявник не зміг у черговий раз виїхати за межі України через проблеми зі здоров'ям. 2 червня 1999 року заявник зробив спробу перетнути кордон на автомобілі. Але митник звернув увагу, що строк зворотного вивезення автомобіля вже давно минув, та наклав на автомобіль арешт до ухвалення судом рішення стосовно вчиненого заявником адміністративного правопорушення.

9. 24 червня 1999 року Приморський районний суд м. Маріуполя (далі - районний суд) визнав заявника винним у порушенні митного законодавства і постановив стягти з нього штраф у розмірі 74 гривні та конфіскувати автомобіль.

10. 27 серпня 1999 року за заявою заявника прокурор Приморського району вніс до районного суду протест із вимогою перегляду справи заявника у порядку нагляду.

11. 14 жовтня 1999 року районний суд своєю постановою, винесеною за результатами перегляду справи за протестом, скасував накладення штрафу за спливом строку накладення адміністративного стягнення, проте залишив у силі постанову в частині конфіскації автомобіля.

12. 16 березня 2000 року на виконання судової постанови від 24 червня 1999 року автомобіль було продано на відкритих торгах за ціною 7970 гривень. Отримані від реалізації автомобіля кошти було направлено до державного бюджету.

13. 23 жовтня 2000 року за клопотанням заявника про перегляд справи голова Донецького обласного суду відновив провадження у справі та скасував судові постанови від 24 червня 1999 року і 14 жовтня 1999 року, визнавши, зокрема, що згідно з Конституцією автомобіль не можна було конфіскувати, оскільки заявник не був його власником.

14. 16 березня 2001 року заявник звернувся до Старокиївського районного суду з позовом до Міністерства юстиції і Державної митної служби, вимагаючи повернути йому конфіскований автомобіль або його вартість, а також відшкодувати завдану йому моральну шкоду.

15. 10 квітня 2001 року суд залишив цю позовну заяву без руху у зв'язку з тим, що вона подана без додержання вимог законодавства, зокрема заявник не надав розрахунку розміру моральної шкоди і не додав документів стосовно автомобіля.

16. Листами від 12 квітня 2001 року, 10 жовтня 2001 року та 19 березня 2002 року Митна служба підтвердила можливість повернення заявникові вартості конфіскованого автомобіля після закінчення процедурних формальностей.

17. 25 квітня 2002 року за клопотанням Митної служби про перегляд справи голова Верховного Суду відновив провадження у справі заявника і, посилаючись на статтю 294 Кодексу про адміністративні правопорушення, скасував винесену на користь заявника постанову від 23 жовтня 2000 року як необґрунтовану, залишивши, таким чином, у силі постанови районного суду від 24 червня і 14 жовтня 1999 року. У постанові Верховного Суду зазначалося, зокрема, що згідно з положеннями митного законодавства, застосовними у справі заявника, конфіскація автомобіля допускалася незалежно від того, чи був заявник його власником.

18. Листом від 6 серпня 2004 року Митна служба повідомила заявника про постанову Верховного Суду від 25 квітня 2002 року і передала йому копію цього документа. Заявник стверджував, що до зазначеного моменту йому не було відомо про цю постанову.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Кодекс про адміністративні правопорушення (у редакції, чинній на час подій у справі)

19. Згідно зі статтею 287 Кодексу постанова про накладення адміністративного стягнення, за винятком постанов, винесених судом першої інстанції, могла бути оскаржена. Постанови судів першої інстанції були остаточними і не підлягали оскарженню в порядку звичайного провадження у справах про адміністративні правопорушення, за винятком випадків, передбачених законами України.

20. Стаття 290 Кодексу передбачала можливість опротестування прокурором постанови у справі про адміністративне правопорушення.

21. Стаття 294 Кодексу передбачала, що постанова судді у справі про адміністративне правопорушення могла бути переглянута суддею того самого суду з огляду на протест, внесений прокурором або головою вищестоящого суду за власною ініціативою.

22. 24 вересня 2008 року до Кодексу було внесено зміни, які передбачають звичайну процедуру оскарження постанов судів першої інстанції у справах про адміністративні правопорушення.

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

23. Заявник скаржився, що провадження в адміністративній справі було несправедливим, оскільки винесена на його користь судова постанова від 23 жовтня 2000 року, яка набрала законної сили, була скасована головою Верховного Суду у результаті перегляду в порядку екстраординарної процедури. Він також скаржився, що спроби домогтися повернення йому конфіскованого автомобіля або його вартості були зведені нанівець переглядом справи, здійсненим Головою Верховного Суду. Цей перегляд закінчився відновленням чинності постанови про конфіскацію автомобіля. Суд вважає за доцільне розглянути ці скарги у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу відповідно.

II. ЩОДО LOCUS STANDI

24. 1 серпня 2006 року заявник помер. На той момент справа перебувала на розгляді в Суді (див. пункт 2 вище). Право його дітей підтримувати цю заяву від його імені не заперечується, і Суд не вбачає підстав для відмови в такому праві (див., зокрема, справи "Беньямінсон проти України" (Benyaminson v. Ukraine), N 31585/02, п. 84, від 26 липня 2007 року, та "Хорватова проти Словаччини" (Horvathova v. Slovakia), N 74456/01, пп. 25-27, від 17 травня 2005 року). Однак увесь наведений нижче текст містить посилання на заявника.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

25. У відповідному положенні пункту 1 статті 6 Конвенції зазначено:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,... який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...."

A. Щодо прийнятності

26. Уряд доводив, що ця скарга є неприйнятною, оскільки заявник не подав її упродовж шестимісячного строку, як цього вимагає Конвенція.

27. Заявник це оспорював, стверджуючи, що про постанову Верховного Суду від 25 квітня 2002 року митні органи повідомили його лише листом від 6 серпня 2004 року.

28. Заявник надав докази того, що він дізнався про постанову від 25 квітня 2002 року лише у серпні 2004 року, тоді як Уряд не надав доказів на спростування цього факту. Тому Суд погоджується з версією заявника. Суд також зауважує, що, оскільки ця скарга вперше згадувалася в поданнях заявника від 28 серпня 2004 року, жодного питання стосовно вимоги шестимісячного строку не постає. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.

29. Далі Суд зазначає: сторони не заперечують того, що провадження у справі заявника належить до сфери застосування пункту 1 статті 6 Конвенції. На думку Суду, хоча це провадження і кваліфікувалося як адміністративне, фактично воно мало кримінальний характер, якщо враховувати характер учиненого заявником правопорушення та призначене за нього стягнення, явно спрямоване на покарання і запобігання вчиненню правопорушень у майбутньому (див. рішення у справах "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands) від 8 червня 1976 року, пп. 82-83, серія A, N 22, "Лауко проти Словаччини" (Lauko v. Slovakia) від 2 вересня 1998 року, п. 58, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI, та справу "Надточій проти України" (Nadtochiy v. Ukraine), N 7460/03, п. 21, від 15 травня 2008 року).

30. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з якихось інших підстав... Отже, вона оголошується прийнятною.

B. Щодо суті

1. Заяви сторін

31. Уряд доводив, що постанова суду від 23 жовтня 2000 року була переглянута Верховним Судом у касаційному порядку відповідно до Цивільного процесуального кодексу, а отже, такий перегляд відповідав вимогам статті 6 Конвенції. Уряд також наполягав, що скасування постанови суду від 23 жовтня 2000 року Головою Верховного Суду мало легітимну мету, зокрема виправлення помилок, яких припустився суд нижчого рівня при прийнятті постанови у справі заявника.

32. Заявник оспорював цей аргумент, стверджуючи, що винесену на його користь судову постанову від 23 жовтня 2000 року, яка набрала законної сили, було скасовано безпідставно.

2. Оцінка Суду

33. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania) [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII).