1. Схвалити Стратегію розвитку культури в Україні на період до 2030 року (далі - Стратегія), що додається.

2. Затвердити операційний план заходів з реалізації у 2025-2027 роках Стратегії розвитку культури в Україні на період до 2030 року (далі - план заходів), що додається.

3. Визнати такими, що втратили чинність, розпорядження Кабінету Міністрів України згідно з переліком, що додається.

4. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям (відповідним військовим, військово-цивільним адміністраціям - у разі їх утворення) забезпечити:

врахування положень Стратегії під час розроблення та виконання програмних документів;

виконання плану заходів у межах і за рахунок видатків, передбачених у державному та місцевих бюджетах на відповідний рік, а також за рахунок міжнародної технічної допомоги, інших джерел фінансування, не заборонених законодавством;

подання щороку до 1 квітня, починаючи з 2026 року, Міністерству культури та стратегічних комунікацій інформації про стан виконання плану заходів для її узагальнення.

5. Міністерству культури та стратегічних комунікацій забезпечити:

проведення моніторингу виконання плану заходів;

подання щороку до 1 червня, починаючи з 2026 року, Кабінетові Міністрів України звіту про хід реалізації Стратегії;

розроблення та подання до 1 грудня 2027 р. Кабінетові Міністрів України проекту операційного плану заходів з реалізації у 2028-2030 роках Стратегії.

6. Рекомендувати органам місцевого самоврядування враховувати положення Стратегії під час розроблення та виконання програмних документів на місцевому рівні та під час створення та погодження ініціатив щодо розвитку культури на відповідній території.

Розроблення та прийняття цієї Стратегії передбачене Законом України "Про культуру" та Планом України, схваленим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 березня 2024 р. № 244 (Офіційний вісник України, 2024 р., № 32, ст. 2035), що є одним з інструментів для відновлення, реконструкції та модернізації держави, покликаних прискорити шлях України до набуття членства в Європейському Союзі.

Стратегія є документом середньострокового планування державної політики, що містить аналіз поточного стану справ у сфері культури, структурує та узагальнює основні проблеми, виклики і тенденції, на основі яких визначає цілі, пріоритети та завдання державної політики у сфері культури на період до 2030 року.

Необхідність розроблення Стратегії аргументована тим, що сьогодні Україна зіткнулася із безпрецедентними викликами, глибокими соціальними та економічними змінами, спричиненими збройною агресією Російської Федерації проти України. Наслідки руйнувань, втрати людського капіталу, вимушена міграція та загроза культурній спадкоємності створюють серйозні ризики для майбутнього нації. У зазначених умовах культура стає ключовим інструментом збереження української національної ідентичності, зміцнення соціальної згуртованості, відновлення суспільної довіри та посилення державної безпеки.

Україна потребує системних стратегічних рішень у сфері культури, які забезпечать інтеграцію культурної спадщини у сучасний розвиток суспільства, стимулюватимуть творчий потенціал громадян, сприятимуть розумному розвитку інфраструктури та стимулюватимуть конкурентоспроможність української культури. Ці рішення стануть основою для посилення соціальної згуртованості, укріплення в Україні громадянського суспільства європейського рівня, культури як невід’ємної складової національної безпеки, що є критично важливим у контексті повоєнного відновлення країни і забезпечення сталого розвитку суспільства в майбутньому.

Аналіз поточного стану справ та тенденцій у сфері культури дав змогу визначити такі проблеми, розв’язання яких вимагає прийняття Стратегії:

фрагментарна та непослідовна культурна політика.

Протягом тривалого часу в Україні відсутня єдина стратегія розвитку культури, що призвело до нестабільності та хаотичності управлінських рішень і, як наслідок, - сповільнення, а в деяких секторах сфери культури - навіть стагнації розвитку. У 2016 році ухвалена Довгострокова стратегія розвитку української культури, проте вона мала декларативний характер для визначених нею цілей, завдань та реформ, не було розроблено механізму реалізації. З 2019 року Міністерство культури тричі зазнавало реорганізації, що супроводжувалося зміною політичних пріоритетів, втратою інституційної пам’яті та відсутністю послідовності у впровадженні реформ. У цей же період сфера кінематографа теж зазнавала змін щодо управлінської підпорядкованості, що обумовило ряд зупинок та згортання важливих ініціатив кіноіндустрії. У результаті культура продовжувала залишатися периферійною сферою державної політики, що гальмувало її розвиток та зменшувало її роль у формуванні стійкого суспільства;

відсутність інтеграції культури у сферу національної безпеки.

Культура тривалий час розглядалася як виключно мистецька, дозвіллєва або розважальна діяльність, а не як стратегічний ресурс державної безпеки. Це спричинило недостатню увагу до питань інформаційної стійкості, захисту культурної ідентичності та протидії гібридним загрозам. В умовах збройної агресії Російська Федерація використовує культуру як інструмент агресії - поширюючи дезінформацію, підмінюючи історичні наративи, нівелюючи українську культурну ідентичність. Відсутність чіткої державної політики, спрямованої на боротьбу з цими загрозами, призвела до глибокої залежності України від зовнішніх культурних впливів у попередні десятиліття;

дефіцит кваліфікованих працівників та відплив людського капіталу.

За час збройної агресії Російської Федерації проти України через низькі зарплати, обмежені можливості професійного розвитку та вимушений виїзд з України сфера культури втратила 27 відсотків працівників. Близько 6 тис. працівників культури виїхали за кордон, а у прифронтових та деокупованих регіонах сформувався гострий кадровий дефіцит. Існуючі кваліфікаційні вимоги до професій працівників сфери культури не відповідають викликам та завданням, що стоять перед сферою культури в умовах сучасного суспільства. Зокрема, передусім це стосується питання підготовки фахівців для роботи в умовах воєнного та поствоєнного суспільства, а вже потім в таких важливих напрямах, як проектний менеджмент, стратегічне планування, диджиталізація тощо. Працівники культури не мали підготовки для взаємодії з ветеранами війни, внутрішньо переміщеними особами та людьми, які пережили психологічні травми, що ускладнило використання культури як інструменту соціальної адаптації. Проблемою залишається відплив талановитої мистецької молоді за кордон, що пов’язане з їх невпевненістю в можливості досягнення бажаного рівня економічного добробуту через свою професійно-творчу самореалізацію. Обмежена купівельна спроможність споживача культурних послуг, обмежені можливості культурно-мистецьких ринків в Україні не дають змоги молодим музикантам, художникам, танцівникам, іншим митцям почуватися безпечно з економічної точки зору в професії;

малоефективна мережа закладів культури та нерівномірний доступ до культурних послуг.

Успадкована з радянських часів розгалужена мережа закладів культури потребує значних вкладень лише для підтримки на рівні виживання. В ході збройної агресії Російської Федерації проти України понад 2 тис. закладів культури зазнали руйнувань, багато закладів закрито через відсутність укриттів, що позбавило понад третину населення доступу до культурних послуг. Низька якість послуг зумовлена застарілою матеріально-технічною базою та відсутністю підготовки працівників до роботи з новими викликами і соціальними групами - ветеранами війни, внутрішньо переміщеними особами, військовослужбовцями та їх сім’ями, територіальними громадами в прифронтових регіонах. Суспільство стало строкатим, а працівники культури не завжди мають знання і навички, щоб вправно реагувати на різні потреби населення. Проблема потребує не лише відновлення фізичної інфраструктури та створення безбар’єрного простору, а і комплексного переосмислення її функцій, включаючи підвищення якості послуг, модернізацію управлінських моделей та адаптацію до нових соціальних реалій;

недостатнє фінансування та відсутність ефективного механізму підтримки культури.

Фінансування культури традиційно здійснювалося за залишковим принципом, що унеможливлювало її сталий розвиток. Бюджетні кошти спрямовувалися переважно на утримання закладів культури, а не на їх розвиток. Державний механізм підтримки культури є слабким і недостатнім, тоді як меценатство, спонсорство, державно-приватне партнерство тощо залишаються малорозвиненими через відсутність сприятливого законодавчого поля. Культура не розглядається як частина економіки, що може приносити прибутки. Самі ж працівники і діячі сфери культури дуже часто не мають необхідних компетенцій для написання грантових заявок, залучення позабюджетних коштів та ведення відповідних проектів;

недостатня конкурентоспроможність та інтегрованість креативних індустрій України в глобальний економічний та культурний контекст;

За останні три роки креативні індустрії, зокрема сфера кінематографа, втратили значну частину фахівців, інвестицій та ринків збуту, а збройна агресія Російської Федерації проти України зупинила або суттєво скоротила виробництво культурного продукту. Відсутність державної стратегії підтримки, нестача інноваційної інфраструктури та доступу до фінансування обмежують розвиток сектору. Український продукт креативних індустрій недостатньо представлений на світовому ринку, а слабка система захисту прав інтелектуальної власності та відсутність сприятливого податкового середовища посилюють відплив талантів. Недостатня кількість міжнародних фондів спільного виробництва та слабка підтримка українських кінопроектів на етапі міжнародного просування зменшують впізнаваність українського кіно у світі. Окремі підсектори, такі як народні художні промисли, залишаються досить ізольованими та неінтегрованими в єдиний культурно-економічний контекст країни. Це обмежує їх розвиток та ускладнює створення спільних платформ для обміну досвідом та ресурсами. Загалом без комплексної підтримки цей сектор втрачає потенціал стати одним з рушіїв національної економіки та зміцнення її позитивного іміджу на міжнародній арені;

маргіналізація культурної спадщини в Україні, її сприйняття як архаїчного та затратного елементу, який не має суттєвої цінності для економіки та розвитку суспільства.

В Україні часто культурну спадщину сприймають як архаїчний, витратний сектор, а не як ресурс для економічного розвитку, інновацій та міжнародної співпраці. Це призвело до хронічного недофінансування, низької суспільної значущості та відсутності державних стратегій її капіталізації. Регулювання у сфері спадщини залишається хаотичним, із численними колізіями в законодавстві та дублюванням повноважень, що ускладнює управління об’єктами. Брак кваліфікованих реставраторів, істориків-урбаністів та фахівців із культурного менеджменту унеможливлює ефективне відновлення та інтеграцію спадщини у сучасні економічні процеси. За відсутності політики осучаснення спадщини її розглядають лише як статтю витрат, а не як ресурс для розвитку туризму, регіонального зростання та міжнародного іміджу країни. Окремою проблемою є недостатня увага до збереження археологічної спадщини. В Україні відсутня комплексна загальнодержавна програма, яка б регламентувала питання захисту, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації об’єктів археологічної спадщини. Брак організаційного, програмно-цільового, матеріального та фінансового забезпечення унеможливлює здійснення ефективного контролю та збереження пам’яток археології. Відсутність проведення належного моніторингу стану об’єктів призводить до їх руйнації, втрати наукової цінності та незаконного обігу предметів археології. Без зміни підходу Україна втрачає можливості використовувати культурну спадщину як стратегічний актив, що міг би працювати на економіку та національну безпеку;

повільні темпи цифрової трансформації у сфері культури.

Цифровізація є стратегічним і наскрізним пріоритетом у сфері культури, що забезпечує збереження, доступність та популяризацію культурної спадщини, сприяє ефективному менеджменту сфери культури та прийняттю прозорих рішень на основі цифрових даних. Використання цифрових технологій розширює можливості взаємодії між громадянами та культурним надбанням, забезпечує інклюзивність і відкритість даних, а також сприяє створенню нових форматів культурного виробництва і споживання. Інтеграція цифрових рішень в усі напрями культурної політики підсилює спроможність держави зберігати культурну ідентичність, підтримувати національний культурний продукт і підвищувати конкурентоспроможність та пізнаваність української культури на глобальному рівні. Об’єкти та предмети української рухомої, нерухомої та нематеріальної культурної спадщини, ноти, рукописи та стародруки потребують оцифрування через загрозу повного знищення. Створення цифрових копій таких об’єктів високої якості повинно стати пріоритетом держави, оскільки дасть змогу не тільки захистити її від знищення, але і забезпечить доступ для широкої аудиторії. Важливим аспектом цифрової трансформації є потреба у створенні Археологічного кадастру України - централізованої бази даних про об’єкти археологічної спадщини. Це надасть можливість проводити системний моніторинг стану пам’яток культурної спадщини, забезпечити прозорість розподілу земель та запобігати незаконному використанню археологічних територій. Нанесення інформаційного шару з територіями пам’яток археології державного та місцевого значення на Публічну кадастрову карту України стане важливим кроком у збереженні культурної спадщини та її інтеграції у просторове планування держави. На сьогодні процеси інформатизації у сфері культури здійснюються здебільшого безсистемно та з різними рівнями ефективності. Наявні локальні інформаційно-комунікаційні системи закладів культури не задовольняють потреби в електронній інформаційній взаємодії з державними інформаційно-комунікаційними системами. Держава активно створює та наповнює реєстри, пов’язані із збереженням та цифровізацією культурної спадщини, однак реалізація цих ініціатив обмежується браком кваліфікованих фахівців, недостатнім технічним та фінансовим забезпеченням, низьким рівнем навичок роботи з реєстрами в регіонах. Крім того, відсутні чіткі рекомендації щодо програмного забезпечення для ефективної цифровізації, а також єдиний портал, який би забезпечував доступ до цифрових культурних надбань. Також зростання обсягів цифрових даних вимагає запровадження здійснення ефективних заходів кібербезпеки, резервного копіювання та безпечного зберігання даних, що потребує термінової модернізації інформаційної інфраструктури більшості закладів;

відсутність системного підходу до використання культури як інструменту згуртованості суспільства.

Збройна агресія Російської Федерації проти України зробила українське суспільство більш строкатим, сформувавши нові соціальні групи з різним досвідом та цінностями. Відсутність цілісної державної політики, яка б інтегрувала культуру у процес соціального порозуміння, створює ризики подальшої фрагментації та поглиблення розриву у порозумінні між різними групами в суспільстві.

Стратегія розроблена з урахуванням потреби у розв’язанні окреслених проблем та сфокусована на укріпленні місця, ролі і розуміння культури та креативних індустрій як основи української національної ідентичності, чинника державної безпеки, фактора формування довіри і згуртованості у суспільстві, вагомого сектору економіки із значним експортним потенціалом та відкритого простору, привабливого для реалізації креативних ідей. Український культурний продукт буде інтегрований у світовий та європейський контексти, а споживання цього продукту стане щоденною практикою в українському суспільстві.

До 2030 року Україна бачить себе активною учасницею світових культурних процесів та простором спільної дії для можливості в подальшому реалізації сміливих ідей, а українську культуру - основою та багатством стійкого (сталого) об’єднаного суспільства вільних, відповідальних, креативних і щасливих людей.

Стратегія узгоджується із Стратегією популяризації української мови до 2030 року "Сильна мова - успішна держава", схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 липня 2019 р. № 596 (Офіційний вісник України, 2019 р., № 62, ст. 2159), Державною стратегією регіонального розвитку на 2021-2027 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 2020 р. № 695 (Офіційний вісник України, 2020 р., № 67, ст. 2155; 2024 р., № 79, ст. 4627), напрямом 20 "Якість життя" Національної економічної стратегії на період до 2030 року, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2021 р. № 179 (Офіційний вісник України, 2021 р., № 22, ст. 1015), Національною стратегією із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2021 р. № 366 (Офіційний вісник України, 2021 р., № 36, ст. 2154), Стратегією людського розвитку, затвердженою Указом Президента України від 2 червня 2021 р. № 225, Стратегією зовнішньополітичної діяльності України, затвердженою Указом Президента України від 26 серпня 2021 р. № 448, Стратегією розвитку кримськотатарської мови на 2022-2032 роки, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 р. № 224 (Офіційний вісник України, 2022 р., № 26, ст. 1443), Стратегією розвитку читання на період до 2032 року "Читання як життєва стратегія", схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 березня 2023 р. № 190 (Офіційний вісник України, 2023 р., № 28, ст. 1574), Стратегією утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року, схваленою постановою Кабінету Міністрів України від 15 грудня 2023 р. № 1322 (Офіційний вісник України, 2024 р., № 8, ст. 386), Стратегією демографічного розвитку України на період до 2040 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2024 р. № 922 (Офіційний вісник України, 2024 р., № 91, ст. 5892), Стратегією захисту документальної спадщини як запоруки збереження національної ідентичності та державності на період до 2027 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2024 р. № 1349 (Офіційний вісник України, 2025 р., № 9, ст. 776), Концепцією розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1018 (Офіційний вісник України, 2018 р., № 16, ст. 559), планом дій органів виконавчої влади з відновлення деокупованих територій територіальних громад, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2022 р. № 1219 (Офіційний вісник України, 2023 р., № 4, ст. 337), пріоритетними напрямами та завданнями (проектами) цифрової трансформації на 2024-2026 роки, схваленими розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 серпня 2024 р. № 735 "Деякі питання цифрової трансформації" (Офіційний вісник України, 2024 р., № 75, ст. 4449).

Крім того, протистояння культурному стиранню, культурному геноциду та апропріації з боку Російської Федерації через розвиток української культури як основи консолідації української нації та зміцнення її ідентичності є одним з векторів Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2020 р. № 392, та Стратегії воєнної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 25 березня 2021 р. № 121, що є базовими документами для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки.

Стратегія відповідає зобов’язанням України згідно з Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода про асоціацію), ратифікованою Законом України від 16 вересня 2014 р. № 1678-VII, положенням Європейського порядку денного у сфері культури та Робочого плану Європейського Союзу для культури на 2023-2026 роки.

В основу Стратегії покладено дослідження стану розвитку української культури, що проводилися державними та недержавними науковими інституціями, громадськими та міжнародними організаціями, незалежними експертами.

У роботі над розробленням Стратегії взяли участь 46 осіб з числа представників МКСК, інших центральних органів виконавчої влади, наукових і навчальних інституцій, закладів культури, проектів міжнародної технічної допомоги, військових адміністрацій, профспілки працівників культури, народних депутатів України, яких було включено до складу робочої групи з питань розроблення Стратегії розвитку культури, утвореної згідно з наказом МКСК від 13 грудня 2024 р. № 908, фахівці різних секторів сфери культури в ході фахових консультацій під час реалізації проекту RES-POL, що фінансується Європейським Союзом, а також 771 представник неурядових організацій, аналітичних центрів, міжнародних організацій та проектів, наукових установ та закладів освіти, закладів культури, управлінців сфери культури регіонального та місцевого рівня, незалежних експертів, митців, дослідників та громадських активістів в ході публічних консультацій. Такий підхід забезпечив інклюзивність та відкритість процесу.

З 2016 по 2024 рік, не дивлячись на фактичну декларативність Довгострокової стратегії розвитку української культури у зв’язку з відсутністю чіткого механізму її реалізації, українська культура пройшла шлях стабілізації після Революції Гідності, активного розвитку до 2020 року та трансформації спочатку через потрясіння від обмежень внаслідок пандемії гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а потім - після початку збройної агресії Російської Федерації проти України, коли культурі, як і всім іншим сферам державної політики, довелося переорієнтуватися на підтримку боротьби українців за виживання як незалежної культурної та політичної нації.

Ключовими тенденціями для сфери культури в Україні в період з 2016 до 2022 року стали:

зміцнення української національної ідентичності через культуру (розвиток українського кінематографа шляхом прийняття Закону України "Про державну підтримку кінематографії в Україні" та виробництво фільмів і серіалів патріотичного спрямування; підтримка національної пам’яті шляхом усунення спадщини комуністичного тоталітарного режиму; популяризація і посилення ролі української мови шляхом прийняття Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної"; захист нематеріальної культурної спадщини - зокрема шляхом застосування тих елементів, які отримали статус нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО (петриківський розпис, косівська кераміка, традиція приготування українського борщу тощо);

поступальний розвиток креативних індустрій шляхом введення в українське правове поле терміна "креативні індустрії" та визначення переліку видів економічної діяльності, які належать до креативних індустрій. Експортною стратегією України на 2017-2021 роки креативні індустрії було визначено як один із семи перспективних для експорту секторів економіки;

активізація сфери культури у секторальній децентралізації, акцентуючи увагу на створенні умов для забезпечення населенню доступу до якісних культурних послуг шляхом реформування системи забезпечення населення культурними послугами - введення в правове поле терміна "культурна послуга", напрацювання рамкових документів для модернізації інфраструктури, оновлення матеріально-технічного забезпечення закладів культури, реалізація двох циклів конкурсу культурно-мистецьких проектів "Малі міста - великі враження" та двох циклів освітніх програм для менеджерів культури з територіальних громад "Академія культурного лідера" тощо;

удосконалення механізму конкурсного розподілу бюджетних коштів та перехід до проектного фінансування, орієнтованого на досягнення видимих кінцевих результатів шляхом створення двох відповідних державних установ - Українського інституту книги та Українського культурного фонду;

інтеграція в європейський культурний простір (участь України з 2016 року у програмі ЄС "Креативна Європа", приєднання у 2019 році до Літературної премії Євросоюзу, у 2020 році - до Європейського фонду підтримки спільного виробництва та розповсюдження художніх кінематографічних та аудіовізуальних творів (EURIMAGES) та до Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, у 2021 році - до Розширеної часткової угоди про культурні маршрути Ради Європи);

диджиталізація як один із інструментів забезпечення доступу до культури під час пандемії гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України.

Також важливим є проект "Велика реставрація", реалізація якого початково розраховувалася на три роки (2021-2023), та реформа фінансування системи забезпечення населення культурними послугами, реалізація якої початково планувалася на десять років (2020-2030). Обидві ініціативи були запроваджені, але так повноцінно і не реалізовані у зв’язку з початком збройної агресії Російської Федерації проти України та відповідним переведенням всіх видатків розвитку на зміцнення обороноздатності держави і забезпечення функціонування критичної інфраструктури.

З початку збройної агресії Російської Федерації проти України зазначені тенденції залишились актуальними, трансформувавшися перед викликом виживання та збереження, що проявилося через фізичний порятунок (релокацію закладів культури, евакуацію культурних цінностей, консервацію об’єктів культурної спадщини), інформаційний спротив (посилення голосу української культури на міжнародних майданчиках, підтримку української мови, протидію культурному стиранню з боку окупанта - Російської Федерації), соціальну роль культури (ініціативи підтримки ментального здоров’я, адаптацію культурних практик до умов і викликів, спричинених воєнним станом і його наслідками, проведення культурних заходів для військових, внутрішньо переміщених осіб тощо).

Загалом реалії функціонування сфери культури такі.

В Україні функціонує розгалужена мережа закладів культури, що охоплює різні напрями культурної діяльності, включаючи бібліотеки, клубні заклади, мистецькі школи, музеї, театри, філармонії тощо. Станом на початок 2024 року, згідно з адміністративними даними, базова мережа закладів культури в Україні налічувала 32969 закладів державної та комунальної форми власності.

Мережа закладів культури поступово скорочується, що обумовлено як скороченням чисельності населення України, так і децентралізацією, коли повноваження щодо управління і фінансування закладів культури було передано органам місцевого самоврядування. Динаміка скорочення кількості закладів культури протягом 2017-2024 років за трьома найбільш чисельними групами, що є в більшості територіальних громад, наведена у таблиці.

Відповідно з 2020 по 2024 рік мережа публічних бібліотек скоротилася на 23 відсотки, клубних закладів - на 9 відсотків, а мистецьких шкіл - на 5 відсотків. Таке скорочення могло б бути логічним, оскільки за даними картографування та моделювання мереж закладів культури, здійсненого у процесі реалізації проекту "Децентралізація та реформа культурних послуг", у 2020 році орієнтовно одна третина публічних бібліотек і клубних закладів були розташовані у населених пунктах з чисельністю жителів менше 250 осіб і відповідно до державних соціальних стандартів і нормативів забезпечення населення закладами культури такі заклади могли б бути реорганізовані чи ліквідовані. Проте скорочення мережі закладів культури станом на 2024 рік обумовлено не лише логічними процесами, а і збройною агресією Російської Федерації проти України, в ході якої заклади культури зазнають пошкоджень або і повного руйнування. Станом на кінець жовтня 2024 р. збитків зазнали 2093 заклади культури, з них 361 - знищено (клубні заклади - 1007, бібліотеки - 746, заклади мистецької освіти - 162, музеї та галереї - 120, театри, кінотеатри та філармонії - 38, парки, зоопарки, заповідники - 16, цирки - 4).

Значна кількість закладів культури із східної та південної частин України були евакуйовані до інших регіонів України. У період з 2022 по 2024 рік переміщено 197 закладів культури та закладів освіти сфери культури в більш безпечні регіони (з них: бібліотек - 64, клубних закладів - 70, музеїв - 18, фахових мистецьких коледжів - 4, мистецьких шкіл - 36, концертних закладів - 2, театрів - 2, заповідників - 1). Із загальної кількості переміщених закладів 83 продовжують провадити основну діяльність, 114 закладів - виїхали, але не відновили основну діяльність. Останнє пов’язано із складністю адаптації до нових умов, інтеграції в уже сформовані культурні середовища.

Загальна кількість закладів культури та закладів освіти сфери культури, які опинилися на тимчасово окупованих територіях, станом на жовтень 2024 р. становила 2200 (Луганська область - 647, Запорізька - 635, Херсонська область - 542, Донецька область - 331, Харківська - 42, Миколаївська область - 3). Інформація про заклади культури та заклади освіти сфери культури, які розташовувалися на окупованих територіях та на територіях Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, відсутня.

На тимчасово окупованих територіях Російська Федерація проводить системну політику культурних репресій. Окупанти примушують працівників закладів культури до співпраці, знищують українські заклади культури та об’єкти культурної спадщини, вдаються до системного мародерства та перепрофілювання українських культурних інституцій. Це спричиняє масштабні втрати культурної ідентичності для жителів окупованих регіонів.

За даними репрезентативного загальнонаціонального соціологічного опитування "Стійкість під час повномасштабної війни" (КМІС, 2024), лише 56 відсотків респондентів відзначили достатній рівень доступності закладів культури, при цьому 36 відсотків респондентів відзначили недоступність/недостатню кількість закладів культури.

Таким чином, незважаючи на широку розгалуженість мережі закладів культури, невирішеною залишається невідповідність між розподілом закладів культури за регіонами та розселенням населення, для якого і функціонують заклади.

Іншими проблемами закладів культури є застаріла матеріально-технічна база та обмежений доступ до культурних послуг у сільських територіальних громадах, які загалом можна вважати наслідком ще однієї проблеми - недостатність фінансування сфери культури.

За даними інвентаризації та оцінки якісного стану базової мережі закладів культури, здійснених МКІП у 2020 році, матеріально-технічне забезпечення майже половини комунальних закладів культури оцінювалось як задовільне, а третини - як добре. Найкращий рівень матеріально-технічного забезпечення серед усіх закладів культури місцевого рівня мали мистецькі школи, що пояснюється наявністю конкретних вимог до матеріально-технічного забезпечення мистецьких шкіл, затверджених наказом Міністерства культури від 19 червня 2014 р. № 475, дотримання яких необхідне для проходження школами ліцензування. Кращу ситуацію з матеріально-технічним забезпеченням у мистецьких школах підтверджує і те, що у 40,5 відсотка шкіл за останні 10 років було проведено капітальні ремонти, в той час як цей показник виявився притаманним лише для 20,5 відсотка бібліотек і 24,9 відсотка клубних закладів.

Ураховуючи відсутність в період з 2020 року цільових програм фінансування оновлення матеріально-технічного забезпечення закладів культури, а потім і збройну агресію Російської Федерації проти України, матеріально-технічне забезпечення закладів культури продовжує потребувати оновлення для створення умов надання якісних культурних послуг.

Щодо незалежних культурних інституцій в Україні відсутній їх облік, облік їх потреб, відповідно неможливо оцінити їх вплив на розвиток сфери культури загалом. Недостатність державного механізму підтримки та надмірна бюрократизація діяльності позбавляють незалежні культурні проекти можливостей для сталого розвитку. Це послаблює конкурентоспроможність української культури та обмежує її потенціал як чинника соціальної згуртованості.

Результати загальнонаціонального репрезентативного опитування щодо культурних практик населення (КМІС, 2023) демонстрували такі негативні тенденції:

62 відсотки дорослого населення за останній рік не відвідували ані книгарню, ані бібліотеку (проти 60 відсотків у 2018 році);

40 відсотків за останній рік не відвідали жодного культурного заходу (проти 49 відсотків у 2018 році);

31 відсоток відвідували б культурні заходи частіше, якби в них було більше грошей (проти 50 відсотків у 2018 році); 42 відсотки - якби було більше вільного часу (проти 45 відсотків у 2018 році); 37 відсотків - якби культурні заходи були ближчими до місця проживання або роботи (проти 19 відсотків у 2018 році); 6 відсотків населення зазначає, що відвідувало б частіше, якби культурні заходи були цікавіші (проти 5,5 відсотка у 2018 році);

17 відсотків ніколи не займалися культурно-мистецькою діяльністю і це їх зовсім не цікавить (проти 49 відсотків у 2018 році).

Таким чином, за останні п’ять - сім років чітко простежується, по-перше, стрімке зростання інтересу до занять культурно-мистецькою діяльністю та поступове зростання відвідуваності культурних заходів, по-друге, відсутність значимих змін у якості культурних заходів, по-третє, стрімке падіння фізичної/територіальної доступності закладів культури. Останнє пояснюється безпековими факторами - більшість закладів культури не мають обладнаних укриттів та відповідно не можуть повноцінно функціонувати. Поступове зростання участі населення в культурних практиках за відсутності фізичної/територіальної доступності закладів культури, пояснюється виїзними заходами, організованими мистецькими колективами на підтримку сил оборони, внутрішньо переміщених осіб тощо. Проте такі заходи мають нерегулярний характер. Відсутність змін у якості культурних послуг, а також зниження рівня фізичної та територіальної доступності закладів культури негативно впливають на формування регулярної участі населення у культурних практиках. Це не дає змогу використовувати інструменти культури для формування згуртованого суспільства, об’єднаного спільними традиціями та цінностями.

Результати аналізу даних, оприлюднених на офіційному державному вебпорталі Open Budget, про виконання державного та місцевих бюджетів у 2016-2023 роках, представлені на діаграмі, свідчать, що видатки державного та місцевих бюджетів на культуру і мистецтво не є стійкими.

Діаграма. Частка видатків на культуру та мистецтво у структурі державного та місцевих бюджетів у 2016-2023 роках, відсотків

див. зображення

Після початку збройної агресії Російської Федерації проти України у 2014 році обсяг видатків з місцевих бюджетів на культуру знижувався. Лише у 2019 році під час реалізації реформи децентралізації тенденція повернулася до позитивної, досягнувши свого максимуму у 2022 році - 3,01 відсотка. Важливо підкреслити, що ці коливання можуть бути відстежені лише у відносних показниках. Фактичні суми коштів, передбачені в місцевих бюджетах культури, у 2022 році були значно меншими порівняно з попередніми роками.

Фактичні видатки на культуру з державного бюджету у період з 2016 по 2022 рік змінювалися, виявляючи обернено пропорційну динаміку щодо місцевих бюджетів. Коли частка видатків на культуру з місцевих бюджетів зменшувалася, частка з державного бюджету збільшувалася, ймовірно, маючи компенсаторний характер. Однак після початку збройної агресії Російської Федерації проти України видатки на культуру як з державного, так і з місцевого бюджетів різко знизились.

Український культурний фонд, який є головним державним інвестором у культуру, протягом 2023-2024 років працював з бюджетом у чотири рази меншим, ніж до повномасштабного вторгнення. Це спричинило різке скорочення фінансування культурних проектів та поставило незалежний сектор культури на межу виживання. Водночас команда Українського культурного фонду працює над залученням додаткових ресурсів, щоб підтримувати більше проектів не лише коштом державного бюджету, а і завдяки інвестиціям. За інформацією Українського культурного фонду, у 2022 році підтримано 32 проекти, а у 2023 році - 213 проектів, що свідчить про ефективність використання ресурсів і стратегічний підхід Українського культурного фонду до залучення додаткового фінансування.

Стабільно низькою залишається і частка капітальних видатків за КФКВК 0820 Культура та мистецтво в структурі місцевих бюджетів, коливаючись на рівні 5-7 відсотків. Серед поточних видатків левову частку стабільно займають видатки на оплату праці та нарахування на заробітну плату - понад 60 відсотків. При цьому, не зважаючи на те, що частка таких видатків перевищує 60 відсотків, заробітна плата працівників сфери культури залишається нижчою, ніж середня по Україні, - в різні роки орієнтовно на 30 відсотків.

На 2025 рік на законодавчому рівні встановлено прожитковий мінімум в розмірі 2920 гривень на одну особу на місяць. За даними Мінсоцполітики, фактичний розмір прожиткового мінімуму на одну особу (з урахуванням суми обов’язкових платежів) у грудні 2024 р. становив 8973 гривні, що втричі більше за розмір, затверджений у Державному бюджеті України на 2025 рік. Частка витрат на культуру у фактичному розмірі прожиткового мінімуму становить 196 гривень. Для порівняння, за даними Українського інституту книги, середня ціна книги в 2023 році становила 343 гривні. Це означає, що витрати на культуру у фактичному прожитковому мінімумі значно нижчі, і фактично населення має значно менше коштів, що ускладнює доступ до культурних практик навіть на мінімальному рівні.

Наведені дані свідчать про необхідність модернізації сфери культури (управління, фінансування, інфраструктура) для її збереження.

Станом на липень 2024 р. чисельність фактично працюючих працівників державних та комунальних закладів культури становила 111,5 тис. осіб, що на 27 відсотків менше порівняно з лютим 2022 року.

Протягом останніх 10 років спостерігається стійка тенденція до відпливу фахівців із сфери культури. Першочергова основа цього явища -неконкурентний рівень оплати праці. Проте проблема браку кваліфікованих працівників лиш загострилася в умовах збройної агресії Російської Федерації проти України, коли майже 4 тис. працівників сфери культури залишилися на тимчасово окупованих територіях, понад 6 тис. - виїхали за кордон, 113 - загинули після мобілізації під час виконання бойових завдань або як цивільні особи внаслідок військових дій російської армії. Станом на жовтень 2024 р. 23 працівники сфери культури є зниклими безвісти, а п’ять перебувають в російському полоні.

Розмір оплати праці не мотивує молодих спеціалістів обирати фах у сфері культури, а особливо працювати в невеликих населених пунктах. Ця ж проблема змушує кваліфіковані кадри до виходу з професії, зміни сфери діяльності або ж виїзду взагалі за кордон. Крім того, у прифронтових територіальних громадах існує брак як управлінців сфери культури, так і співробітників закладів культури, що мають досвід або необхідні знання. Нестача фахівців у сфері культури, особливо молодого віку, є значною проблемою, яка потребує комплексного розв’язання.

Після деокупації українських територій критично важливим завданням стане повернення української культури, яке вимагає врахування локального контексту тих територій. Відповідно відновлення сфери культури на деокупованих територіях вимагатиме повернення фахівців також з тих територій, що сприятиме відродженню автентичності регіонів, збереження культурної спадщини та інтеграції громадян у загальноукраїнський культурний простір.

Не є дієвою система управління закладами. Низька ефективність поточної системи призначень керівників державних та комунальних закладів культури, відсутність необхідних сучасних компетенцій у керівників для створення актуального конкурентоспроможного культурного продукту та продукту креативних індустрій, невідповідність законодавства щодо контрактної системи сучасним реаліям стримують розвиток інституцій бюджетної сфери. Функціонування в умовах воєнного стану яскраво продемонструвало потребу в реформуванні існуючої системи управління закладами культури, зокрема конкурсної системи призначення керівників закладів, повноважень органів управління закладами, забезпечення більшої автономії закладів у питаннях кадрової політики та інших передумов для їх організаційної гнучкості.

Іншою проблемою для працівників закладів культури всієї України є непідготовленість або недостатня підготовленість цих працівників до взаємодії з різними соціальними групами. За час збройної агресії Російської Федерації проти України українське суспільство стало більш строкатим в контексті дроблення цільових аудиторій для сфери культури - внутрішньо переміщені особи, ветерани війни, військовослужбовці, особи з інвалідністю внаслідок війни, сім’ї військовослужбовців, що служать, загинули, зникли безвісти, перебувають в полоні тощо. Все це вимагає від працівника закладу культури розуміння цих груп, їх інтересів, потреб і відповідно адаптації культурної послуги.

Складним залишається питання щодо мобілізації спеціалістів сфери культури з унікальними фаховими рисами (талант, компетенції, обсяг інвестицій всіх видів, вже вкладених у підготовку цього вузькопрофільного спеціаліста тощо). Відсутність механізму бронювання спеціалістів сфери культури загрожує подальшому відпливу професіоналів та зниженню інтелектуального потенціалу країни.

Для успішного відновлення та подальшого розвитку сфери культури в цілому особливої уваги потребує розвиток людського капіталу, який тісно пов’язаний з ефективністю мистецької та культурологічної освіти.

В Україні функціонує система закладів спеціалізованої освіти мистецького спрямування, які надають мистецьку освіту на восьми рівнях Національної рамки кваліфікацій і працюють у системі: позашкільної освіти (мистецькі школи, які реалізують освітні програми початкової мистецької освіти); повної загальної середньої освіти (мистецькі ліцеї, які реалізують освітні програми початкової та профільної мистецької освіти, що здобувається одночасно з початковою, базовою та профільною середньою освітою); фахової передвищої освіти (фахові мистецькі коледжі, які реалізують освітні програми фахової передвищої освіти за спеціальностями галузі знань "Культура, мистецтво та гуманітарні науки" мистецького і культурологічного спрямування); заклади вищої освіти мистецького і культурологічного спрямування (університети, академії, інститути, які реалізують освітні програми трьох рівнів вищої освіти за спеціальностями галузі знань "Культура, мистецтво та гуманітарні науки" та спеціальністю "Архітектура та містобудування" мистецького і культурологічного спрямування і частково підготовки докторів наук. Станом на вересень 2024 р. мережа закладів спеціалізованої освіти мистецького спрямування налічує 1259 мистецьких шкіл (314,8 тис. здобувачів освіти), 49 фахових мистецьких коледжів (14,6 тис. здобувачів освіти) та чотири заклади вищої освіти (1,97 тис. здобувачів освіти), засновані територіальними громадами і перебувають у комунальній власності територіальних громад; одна мистецька школа, шість мистецьких ліцеїв (1,8 тис. здобувачів освіти), чотири фахових мистецьких коледжі (0,67 тис. здобувачів освіти) та 14 закладів вищої освіти мистецького спрямування (система освіти) (13,72 тис. здобувачів освіти), державної форми власності.

З 2017 року мистецька освіта долучилася до освітньої реформи в країні, що вимагає від закладів мистецької освіти осучаснення, зміни стандартів діяльності, актуалізації змісту, реформування функцій управління на всіх рівнях, зокрема в частині усвідомлення органами управління регіонального рівня своїх функцій із здійснення контролю за дотриманням органами місцевого самоврядування вимог законодавства у сфері культури і освіти. Проблеми системи управління спричинені недостатньою кількістю кваліфікованих спеціалістів, що призводить до слабкої підтримки впровадження державної політики у сфері мистецької освіти на регіональному та місцевому рівні. Останнє призводить до обмеження доступу населення, передусім дітей, до початкової мистецької освіти через закриття, об’єднання, перепрофілювання закладів мистецької освіти та обмеження автономії мистецьких шкіл.

Проблемами також є недостатнє розуміння закладами вищої освіти, які надають освіту в галузі академічного мистецтва, необхідності формування у здобувачів освіти підприємницьких та організаційних компетентностей для їх більш успішної професійної самореалізації; інертність фахових мистецьких коледжів у питаннях оновлення підходів та методик підготовки фахівців, особливо викладачів мистецьких шкіл та працівників культури в територіальних громадах, та загалом змісту мистецької освіти відповідно до сучасних потреб; повільна реалізація мистецькими школами принципів та інструментів, визначених Концепцією сучасної мистецької школи (наказ Міністерства культури від 20 грудня 2017 р. № 1433), та невиконання ними норм законодавства; брак методичних матеріалів українською мовою.

Державний бібліотечний фонд України, який складається з фондів бібліотек, що є у державній і комунальній власності, фондів бібліотек самоврядних організацій, на початок 2024 року становив понад 301 млн. примірників документів, але він зазнав значного скорочення через списання зношених примірників (більше 13 млн. у 2023 році), вилучення російської пропагандистської літератури та зменшення нових надходжень на 85 відсотків.

За даними бібліотечної статистики ( форма № 6-НК), із місцевих бюджетів усіх рівнів виділяли такі обсяги асигнувань на поповнення бібліотечних фондів: 2020 рік - 35168,5 тис. гривень; 2021 рік - 32895,9 тис.; 2022 рік - 9797,3 тис. гривень. До 2022 року з державного бюджету виділяли незначні асигнування на централізовану закупівлю книжок для публічних бібліотек, які здійснював Український інститут книги. Із початком збройної агресії Російської Федерації проти України це фінансування припинили.

Крім того, збройна агресія Російської Федерації проти України призвела до втрат Державного бібліотечного фонду України через знищення бібліотек на окупованих територіях - 471 публічна бібліотека втратила свої фонди повністю. Темпи оцифрування документів Державного бібліотечного фонду України через слабку технічну базу бібліотек є повільними. Станом на початок 2024 року оцифровано понад 2,8 млн. документів, що становить 0,9 відсотка.

На сьогодні більшість бібліотек, особливо комунальної форми власності, не застосовують сучасні автоматизовані бібліотечні інформаційні системи (АБІС), що могли б спростити та покращити управління бібліотечними процесами. Основними причинами є відсутність фінансування на впровадження АБІС та придбання програмного забезпечення. Це обмежує їх можливості у наданні якісних послуг громадянам і розвитку сучасних бібліотечних практик. Також бібліотеки не мають можливостей отримання еталонного бібліографічного запису та авторитетного запису до видань в цифровому форматі, що ускладнює наповнення їх електронних каталогів. Крім того, бібліотеки України не мають можливості брати участь у створенні міжнародних корпоративних електронних каталогів, таких як WorldCat.

Для подолання проблем і забезпечення ефективного розвитку бібліотечної системи необхідні комплексні реформи, спрямовані на поліпшення технічної бази бібліотек, запровадження сучасних технологій для оцифрування та автоматизації процесів, а також забезпечення належної підтримки з боку держави, місцевих органів влади, громадськості та бібліотечної спільноти. Особливо важливим є створення Національної електронної бібліотеки та Національної системи централізованої каталогізації для інтеграції до відповідних міжнародних проектів.

Незважаючи на виклики, бібліотеки України виконують не лише інформативну функцію, а і соціальну, мають потужний потенціал для консолідації суспільства, рівного доступу до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти та є базовим елементом культурної, наукової, освітньої, інформаційної інфраструктури держави. Паралельно з виконанням основних завдань власної діяльності бібліотеки проводять освітні та просвітницькі заходи, надають допомогу з пошуком та систематизацією інформації, беруть активну участь у культурних заходах територіальних громад, стають місцями спільної дії та підтримки для територіальних громад, що є критично важливим у часи національної кризи.

Мистецький сектор України формують мистецькі інституції у вигляді державних, комунальних та приватних закладів культури, концертних залів, літературних та художніх організацій, галерей, творчих спілок, асоціацій та об’єднань; закладів мистецької освіти всіх рівнів; агенцій та організаторів мистецьких подій, дослідників мистецтва, авторів та виконавців мистецьких творів, спеціалізованих видавництв, організацій колективного управління авторськими правами, менеджерів культури, галеристів, кураторів тощо.

До базової мережі закладів культури сектору мистецтв належать 110 театрів державної та комунальної форми власності (вісім та 102 відповідно), 25 філармоній, 20 концертних організацій, 16 мистецьких колективів (дев’ять державної форми власності та сім - комунальної), чотири музичних колективи (три державної форми власності, один - комунальної), дев’ять державних циркових підприємств, серед яких сім - стаціонарних цирків, Дирекція пересувних циркових колективів (має шість шапіто, що гастролюють всією територією України) та Державна циркова компанія України (створює циркові програми та номери). Протягом 2023 року державними та комунальними театрами було проведено близько 19,5 тис. заходів на власних сценічних майданчиках, які відвідало майже 2,5 млн. глядачів. Ці театри мають 205 стаціонарних сценічних майданчиків (основних та камерних) загальною кількістю 52332 місця.

Збройна агресія Російської Федерації проти України суттєво вплинула на можливість продовжувати професійну мистецьку діяльність. Ті, хто не покинув країну за час повномасштабного вторгнення, потребують створення та обладнання безпечних просторів для продовження професійної діяльності.

У зв’язку з ризиками фізичного знищення фондів збройною агресією Російської Федерації проти України та підвищенням попиту на виконання української музики виникло питання збереження неоцифрованої нотної спадщини українських композиторів. Сьогодні в Україні наявний величезний масив нотної спадщини, яка потребує узагальнення, зосередження її даних на єдиному ресурсі та адаптації джерела даних до вимог часу. З метою ведення обліку, подальшого збереження, використання мистецькими колективами, просування українського музичного продукту як в Україні, так і за кордоном, існує потреба у створенні єдиного державного ресурсу з нотною бібліотекою українських композиторів.

При цьому чутливим залишається питання недостатньої модерації конфліктних ситуацій в секторі щодо виконання творів російських авторів.

Креативні індустрії в Україні є відносно молодим сектором економіки із значним потенціалом для створення та реалізації нового інноваційного продукту креативних індустрій, що генерує високу додану вартість та створює нові робочі місця, а також є гнучким та адаптованим до соціально-економічних змін та структурної перебудови економіки.

За категорією "Online creativity" Глобального індексу інновацій Україна хоча і опустилась на дві сходинки на 44 позицію у 2023 році порівняно з 2022 роком (42 позиція), однак порівняно з 2021 роком вона стримала позицію на одну сходинку вище (45 позиція у 2021 році).

За категорією "Creative goods and services" Глобального індексу інновацій Україна піднялась на п’ять сходинок і зайняла 82 позицію у 2023 році порівняно з 2022 роком (87 позиція у 2022 році), а порівняно з 2021 роком піднялась аж на 11 сходинок (93 позиція у 2021 році).

Водночас за період збройної агресії Російської Федерації проти України зростання інфляції спричинило ресурсну кризу в країні, згортання економічної діяльності у сфері, падіння купівельної спроможності домогосподарств, різке падіння рівня виробництва продукту креативних індустрій та спроможності експортного потенціалу. Ця проблема також візуалізується в результатах Глобального індексу інновацій: експорт креативних товарів у 2022 році знизився з 78 до 82 позиції. Ланцюги постачання продукту креативних індустрій порушені через воєнні дії.

За результатами останнього дослідження Українського культурного фонду та МКСК з країни виїхало більше 20 відсотків креативних фахівців, 37 відсотків представників креативних індустрій втратили роботу або не отримують зарплату. Постає проблема відпливу професійного трудового ресурсу за кордон або в інші галузі економіки.

Також стрімке падіння прослідковується у категорії "Creative Outputs" Глобального індексу інновацій: у 2022 році порівняно з 2021 роком Україна опустилась з 48 до 63 позиції, що здебільшого пов’язано із суттєвим падінням показників діяльності у сфері правового захисту інтелектуальної власності щодо нематеріальних активів, торгових марок та промислових зразків за походженням (у категорії "Intangible assets" з 29 до 62 позиції). Після повномасштабного вторгнення ухвалено Закон України від 1 квітня 2022 р. № 2174-IX "Про захист інтересів осіб у сфері інтелектуальної власності під час дії воєнного стану, введеного у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України", який передбачає зупинку перебігу строків для вчинення дій, пов’язаних з охороною прав інтелектуальної власності, а також строків щодо процедур набуття цих прав тощо з дня запровадження в Україні воєнного стану у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації. Перебіг строків продовжується з дня, що настає за днем скасування воєнного стану, з урахуванням часу, що минув до їх зупинення.

Незважаючи на кризи і обмеження, показники за окремими категоріями Глобального індексу інновацій демонструють, що українські креативні індустрії мають унікальну здатність адаптуватися до складних умов, продовжуючи створювати конкурентоспроможні культурні продукти та продукти креативних індустрій: "Мавка. Лісова пісня" стала найкасовішою українською анімаційною стрічкою часів незалежності; за даними проекту RES-POL, музичний диджитал-ринок у 2022 році виріс на 9 відсотків, а у 2023 році ще на 3 відсотки. За підрахунками представників індустрії, ринок диджитал-музики у 2023 році становив 33 млн. євро. Крім того, частка користувачів музичного потокового онлайн-мовлення в Україні збільшується. Якщо у 2019 році вона становила лише 0,9 відсотка, то у 2023 році вже сягнула 5 відсотків. Це доводить їх готовність інтегруватися у європейські інноваційні кластери, зосередившись в майбутньому на нарощуванні експорту креативних товарів і послуг, враховуючи обмеженість внутрішніх ресурсів, особливо фінансових, в умовах воєнного стану.

Одним із яскравих прикладів успішного українського продукту креативних індустрій 2024 року, що поєднує бізнесові інтереси з важливими націєтворчими завданнями, є феномен гри S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля. Відеогра стала не лише важливим елементом культурної експансії України на глобальному ринку, але і інструментом популяризації національного наративу. Завдяки інтеграції української історії, міфології та сучасного контексту такі проекти формують позитивний імідж України у світі, зміцнюють українську національну ідентичність та підвищують конкурентоспроможність і впізнаваність українських креативних індустрій на міжнародній арені.

Для забезпечення подальшого сталого розвитку креативних індустрій як важливої частини національної економіки і культури необхідна системна державна політика, що передбачає впровадження інноваційного підходу до розвитку інфраструктури: створення інноваційних хабів, підтримка культурних центрів, модернізація виставкових та навчальних просторів. Важливою є також підтримка державними інструментами, такими як гранти, програми навчання та перекваліфікації.

При цьому кожен підсектор галузі креативних індустрій має власний рівень зрілості та специфічні виклики.

Книговидання та книгорозповсюдження, маючи стабільне зростання попиту на українські книги, активний розвиток ринку завдяки інтересу до української мови та культури все ж стикається з браком фахових спеціалістів, дефіцитом обігових коштів для випуску нових видань, логістичними труднощами та нерівномірністю роздрібної мережі книгорозповсюдження в регіонах.

Українська музична індустрія активно інтегрується в міжнародний ринок завдяки платформам потокового онлайн-мовлення та популярності виконавців за кордоном, проте стикається з викликами недостатньої кількістю якісних студій звукозапису, доступу до якісного продюсування, низького рівня обізнаності споживача у сфері інтелектуальної власності та незахищеності авторських прав, що ускладнюють розвиток, особливо для нових артистів.

Українські студії здобули гарну репутацію у створенні CGI, VFX та анімаційних продуктів, проте високі витрати на спеціалізоване обладнання, програмне забезпечення, а також відсутність системних ініціатив для розвитку гальмують не лише зростання ринку, але і обмежують можливості для виходу на міжнародну арену та створення нових робочих місць у креативній економіці України.