ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 640/4081/20
адміністративне провадження № К/9901/22065/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу
за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2021 року (головуючий суддя - Грибан І.О., судді: Безпалов О.О., Парінов А.Б.)
у справі №640/4081/20
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку.
I. РУХ СПРАВИ
1. У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку в сумі 38 157,42 грн та середній заробіток за час затримки, починаючи з 31 грудня 2019 року по день ухвалення рішення, виходячи з розрахунку 1 817,02 грн за день.
2. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що має право на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку згідно вимог статті 44 Кодексу законів про працю України, проте відповідач протиправно не провів з ним повний розрахунок при звільненні, у зв`язку з чим у нього виникло право відшкодування середнього заробітку за час затримки виплати спірної допомоги.
3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
4. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо ненарахування та невиплати вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку у сумі 38 157,42 грн. Зобов`язано нарахувати та сплатити вихідну допомогу при звільненні у сумі 38 157,42 грн.
5. У поданій касаційній скарзі відповідач, із посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
6. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7. Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що наказом Генерального прокурора від 29 жовтня 2019 року № 1309ц позивача звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 31 жовтня 2019 року.
8. Відповідно до розрахункового листа за жовтень 2019 року позивачу не було виплачено вихідну допомогу при звільненні.
9. 16 грудня 2019 року позивачу видано довідку про розмір його середньоденної та середньої заробітної плати.
10. Вважаючи що дії відповідача щодо невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні є незаконними, позивач звернувся до суду з позовом.
IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
11. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що Закон України "Про прокуратуру" не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статі 51 цього Закону. Водночас, статтею 44 Кодексу законів про працю України також не передбачено можливості виплати вихідної допомоги працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статі 51 Закону України "Про прокуратуру".
12. Також суд посилався на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до якої оскільки позивач звільнений з підстав та в порядку, передбачених Законом України "Про прокуратуру", яким не передбачена виплата вихідної допомоги при звільненні, тому він не набув права на її отримання.
13. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд керувався правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року (справа № 320/2449/20), від 11 лютого 2021 року (справа № 420/4115/20), від 23 грудня 2020 року (справа №560/3971/19), від 18 лютого 2021 року (справа № 640/23379/19), від 17 березня 2021 року (справа № 420/4581/20), від 21 січня 2021 року (справа № 260/1890/19).
14. Частиною п`ятою статті 51 Закону України "Про прокуратуру" та частиною четвертою статті 40 Кодексу законів про працю України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми Кодексу. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 Кодексу при вирішенні спірного питання. Отже позивач має право на отримання вихідної допомоги відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
15. Заявлені вимоги про стягнення середнього розміру заробітку за час затримки розрахунку при звільненні визнані судом передчасними, оскільки підставою для її виплати є судове рішення у цій справі.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
16. Відповідач у своїй касаційній скарзі зазначав, що оскільки ні спеціальними Законами України "Про прокуратуру" та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", ні статтею 44 Кодексу законів про працю України не передбачено виплату вихідної допомоги прокурорам, яких звільнено відповідно до підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" у зв`язку з неуспішним проходженням атестації прокурором, правових підстав для її виплати позивачу не було.
17. З дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", а саме з 25 вересня 2019 року, особливості застосування до прокурорів положень пункту 1 частини першої, частини другої статті 40, статей 42, 42-1, частини першої-третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 Кодексу законів про працю України, на які посилається позивач, встановлюються Законом України "Про прокуратуру". Тому з 25 вересня 2019 року саме цей Закон, а не Кодекс поширюються на спірні правовідносини.
18. Вказує, що не здійснюючи виплату прокурорам вихідної допомоги при звільненні, Генеральна прокуратура України також керувалась висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 січня 2018 року у справі №820/1119/16.
19. Вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та про стягнення вихідної допомоги і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є взаємовиключними. У разі задоволення позовних вимог одночасно в двох справах, відповідач може бути зобов`язаний фактично виплатити подвійну суму середнього заробітку, оскільки їх розміри є однаковими. Правовий висновок щодо неможливості одночасного застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 Кодексу законів про працю України, так і за статтею 235 цього Кодексу, тобто подвійного стягнення середнього заробітку викладено у постанові Верховного Суду від 5 серпня 2020 року у справі № 686/20491/18.
20. Позивач у відзиві на касаційну скаргу просив залишити рішення суду апеляційної інстанції без змін.
21. У обґрунтування свого відзиву позивач зазначав, що питання виплати вихідної допомоги при звільненні спеціальним законом (Законом України "Про прокуратуру") не передбачено, як не передбачено низку інших виплат та компенсацій, зокрема, грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки у разі звільнення (стаття 83 Кодексу законів про працю України), виплата яких відповідачем проводиться та не заперечується.
22. Правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, не є останньою, а тому і не була врахована судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови. Таким чином апеляційний суд при винесенні оскаржуваного рішення правильно застосував норми закону та вірно врахував останню позицію у спірних правовідносинах.
23. Вважає що підстав для відступлення Верховним Судом від висновків щодо застосування норми права у побідних правовідносинах, викладених у постанові у справі № 560/3971/19.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
24. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.
25. Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
26. Спірні правовідносини в цій справі склались з приводу правомірності дій відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні позивача з органів прокуратури у жовтні 2019 року.
27. Згідно з частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
28. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
29. Законом України "Про прокуратуру" (далі - Закон № 1697) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
30. Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
31. Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
32. Так, відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
33. Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" (далі - Закон № 113-ІХ) статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
34. Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
35. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
36. Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
37. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
38. КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).
39. Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої).
40. Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
41. Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
42. Законом № 113-ІХ було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус"; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус"; частину дев`яту статті 252 після слів "дисциплінарної відповідальності та звільнення" доповнено словами і цифрами "а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу".
43. Внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
44. Таким чином, суд приходить до висновку, що частиною п`ятою статті 51 Закону №1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
45. Верховний Суд також звертає увагу що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
46. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
47. У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.
48. Таким чином, позовна вимога про стягнення вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку є обґрунтованою. Апеляційний суд прийшов до правильного висновку про законність позовних вимог.
49. Аналогічна правова позиція була неодноразово викладена у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/23379/19, від 25 лютого 2021 року у справі № 640/8451/20, від 17 березня 2021 року у справі № 420/4581/20, від 30 березня 2021 року у справі № 640/25354/19, від 31 березня 2021 року у справі № 320/2449/20, від 15 квітня 2021 року у справі № 440/3166/20, від 24 червня 2021 року у справі №420/4877/20, від 7 липня 2021 року у справі № 140/727/20, від 22 липня 2021 року у справі №300/2000/20.
50. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції посилався на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до якої враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом №1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання.
51. Проте слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
52. Таким чином апеляційним судом обґрунтовано застосовано до спірних правовідносин правову позицію, викладену Верховним Судом у постановах від 31 березня 2021 року (справа № 320/2449/20), від 11 лютого 2021 року (справа №420/4115/20), від 23 грудня 2020 року (справа № 560/3971/19), від 18 лютого 2021 року (справа № 640/23379/19), від 17 березня 2021 року (справа № 420/4581/20), від 21 січня 2021 року (справа № 260/1890/19).
53. У касаційній скарзі відповідач наполягав що ні спеціальними Законами України "Про прокуратуру" та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", ні статтею 44 КЗпП України не передбачено виплату вихідної допомоги прокурорам яких звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Вказує що вихідна допомога є виплатою, яка за своїм характером пов`язана зі звільненням з незалежних від працівника обставин, у той же час позивача було звільнено як наслідок його вільного волевиявлення у підготовці до іспиту. З огляду на викладене, відповідач переконаний у необхідності відступлення від правового висновку Верховного Суду, викладеного у справі №560/3971/19, та застосованого судом апеляційної інстанції при вирішенні спору.
54. З цього приводу Верховний Суд звертає увагу на те, що Конституцією України (статті 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.
55. Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
56. Слід зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.
57. За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
58. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom"), заява №27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
59. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
60. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
61. З урахуванням викладеного та наведених відповідачем підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, колегія суддів не вважає за необхідне у цій справі відступати від викладеного висновку.
62. Таким чином, Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції що позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП України.
63. Щодо посилання відповідача у касаційній скарзі що апеляційним судом було залишено поза увагою що з 25 вересня 2019 року, після набрання чинності Законом № 113-ІХ, на спірні правовідносини поширюється дія саме цього закону, а не КЗпП України, то слід зазначити що Законом № 113-ІХ встановлено особливості застосування положень частини другої статті 40, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 КЗпП України, а не статті 44 цього Кодексу, якою керувався апеляційний суд при врегулюванні спірних правовідносин.
64. Оскільки питання правильності розрахунку суми стягнутої апеляційним судом на користь позивача вихідної допомоги та відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, не оскаржується, тому Верховний Суд не перевіряє оскаржуване судове рішення в цій частині.
65. Доводи касаційної скарги, які були підставою відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду та не спростовують висновки суду апеляційної інстанції по суті справи, і не приймаються Судом як належні.
66. За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судовому рішенні повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, що стосуються предмету спору, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
67. Крім цього, у контексті оцінки решти доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
68. Відповідно до статті 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
69. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 345, 350, 356 КАС України, Верховний Суд,