ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 524/538/17
адміністративне провадження № К/9901/2233/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Мороз Л.Л.,
суддів: Бучик А.Ю., Рибачука А.І.,
у порядку попереднього розгляду у касаційній інстанції адміністративну справу №524/538/17
за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 вересня 2017 року, ухвалену у складі головуючого судді Рибалка Ю.В., та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді Спаскіна О.А., суддів: Сіренко О.І., Любчич Л.В.
в с т а н о в и в :
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що йому у 2003 році безпідставно не була виплачена матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати, як було визначено в колективному договорі.
Постановою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суди встановили, що розпорядженням №179-0 від 08.10.2002 ОСОБА_1 було призначено на посаду завідуючого відділу субсидій Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука.
На підставі розпорядження №43-0 від 14.06.2010 його звільнено з 20.06.2010 з посади у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування та виходом на пенсію.
Нарахування та виплата позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2003 рік не здійснювалась.
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що із заявою про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2003 рік до відповідача позивач не звертався, а отже не заявив про наявність у нього підстав та потреби для отримання такої допомоги, відтак у роботодавця не виникало обов`язку для її виплати.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач оскаржив їх у касаційному порядку. У скарзі посилається на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права. Просить скасувати оскаржувані судові рішення з прийняттям нової постанови про задоволення позову.
В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що роботодавець, взявши на себе зобов`язання надавати таку матеріальну допомогу, має її виплатити за наявності коштів, однак відповідачем не було підтверджено належними доказами факт відсутності у нього коштів на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Верховний Суд переглянув судові рішення у межах касаційної скарги, з`ясував повноту фактичних обставин, встановлених судами, та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення скарги з огляду на таке.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 33 Закон України "Про державну службу" від 16.12.1993 №3723-XII заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Відповідно до статті 21 Закону України Закон України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 07.06.2001 №2493-III умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України.
Статтею 5 Закону України "Про колективні договори і угоди" від 01.07.1993 №3356-XII передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.
Підпунктом 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів" від 13.12.1999 №2288, надано право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу на оздоровлення в розмірі середньомісячної заробітної плати.
Із аналізу вказаних вище нормативно-правових актів слід зробити висновок, що матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань може надаватися тому державному службовцю, який дійсно має обґрунтовану підставу для її отримання та не може власноруч подолати обставини, що виникли не з його вини.
Оскільки потреба у вирішенні соціально-побутових потреб може виникнути у державного службовця, тому саме він має ініціювати питання про надання такої допомоги (надання допомоги повинно мати достатнє підґрунтя, вияв та заявлення потреби шляхом подання заяви довільної форми), отже необхідна ініціатива особи, яка має потребу у вирішенні таких потреб і заявляє про їх наявність.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі №524/2277/17.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач із заявою про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2003 рік до відповідача не звертався, тобто не заявив про наявність підстав та потреби для отримання вказаної допомоги, відтак у роботодавця не виникало обов`язку для її виплати.
Крім того, судами попередніх інстанцій вірно відхилено твердження позивача про необізнаність щодо наявності у нього права на отримання допомоги для вирішення соціально-побутових питань, оскільки виплата вказаної допомоги передбачена оприлюдненим у загальному порядку нормативно-правовим актом.
Посилання на практику Вищого адміністративного суду України у справі №524/3023/14-а також є безпідставними, оскільки обставини вказаної справи не є аналогічними обставинам цієї справи, та стосуються лише розміру матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, а не факту невиплати такої допомоги.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини третьої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд,