Постанова суду № 508/809/19 від 23.09.2021 про захист прав споживачів фінансових послуг, стягнення коштів

Постанова

Іменем України

23 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 508/809/19

провадження № 61-10533св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського районного суду Одеської області від 09 листопада 2020 року у складі судді Банташ Д. С. та постанову Одеського апеляційного суду

від 18 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Князюка О. В.,

Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживачів фінансових послуг, стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживачів фінансових послуг, стягнення коштів.

В обґрунтування позову, із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а. с. 26), ОСОБА_1 посилалася на те, що 18 квітня 2016 року між нею та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір про надання та використання платіжної картки "Депозит Вклад" № НОМЕР_1 . Відповідно до умов договору банківського рахунку банк по ініціативі клієнта відкриває клієнту на його ім`я поточний рахунок за № НОМЕР_2 у гривні

(з дебетовим порядком обслуговування) для зберігання грошей та проведення операцій за допомогою картки відповідно до умов договору та розпоряджень клієнта.

23 травня 2016 року між нею та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір банківського вкладу (депозиту) "Перше знайомство" № 980-016-000251140, у зв`язку з чим позивачем було внесено 190 229,00 грн, що підтверджується квитанцією від 23 травня 2016 року № 5361298.

На підставі рішення Національного банку України від 23 травня 2016 року

№ 14/БТ "Про віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від

№ 812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", яким розпочато процедуру виведення ПАТ "Банк Михайлівський" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації.

Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 12 липня 2016 року № 124-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 12 липня 2016 року № 1213, згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк Михайлівський" з 13 липня 2016 року по 12 липня 2018 року включно.

15 липня 2016 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб розпочав виплати гарантованої суми вкладу, проте позивач не була включена до списків вкладників.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року у справі № 815/2590/17 задоволено позов ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів та визнано бездіяльність уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у ПАТ "Банк Михайлівський" протиправною щодо не включення повної інформації до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб стосовно всієї гарантованої суми, належної до виплати ОСОБА_1 .

Зобов`язано уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у ПАТ "Банк Михайлівський" Волкова О. Ю. внести зміни до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб стосовно включення всієї суми відшкодування належної до виплати ОСОБА_1, а саме:

189 714,16 грн.

23 грудня 2016 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб повернув ОСОБА_1 1 592,13 грн, а 04 травня 2018 року повернув за рішенням суду 189 714,16 грн.

Посилаючись на те, що з 15 липня 2016 року у Фонду виникло зобов`язання повернення грошових коштів, а тому з цієї дати мають бути нараховані суми, передбачені положеннями статті 625 ЦК України.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на її користь інфляційні втрати у розмірі 51 361,12 грн; 3 % річних від простроченої суми у розмірі

10 421,56 гривень; пеню у розмірі 54 220,30 грн, відшкодування упущеної вигоди у розмірі 43 760,59 грн; моральну шкоду у розмірі 45 000,00 грн; поштові витрати у розмірі 281,72 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Миколаївського районного суду Одеської області від 09 листопада 2020 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року, провадження у справі закрито.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що вимоги про стягнення суми 3 % річних та стягнення інфляційних втрат є похідними від позовних вимог щодо стягнення гарантованої суми вкладу, а тому спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він стосується захисту прав, свобод і інтересів фізичної особи у сфері публічно-правових відносин та відповідно до статті 19 ЦПК України не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Позовні вимоги у цій справі за своєю природою випливають із спору щодо несвоєчасності виплати Фондом коштів за відповідним вкладом в межах гарантованої суми відшкодування, тобто стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних із виплатою відшкодування за вкладами, що підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

При цьому суди посилалися на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі

№ 285/489/18-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 та Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

у постанові від 05 вересня 2019 року по справі № 761/11256/17.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Миколаївського районного суду Одеської області від 09 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У серпні 2021 року справу № 508/809/19 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України.

Суди дійшли помилкового висновку про те, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки правовідносини не стосуються гарантованої суми відшкодування за вкладами, яку позивач уже отримала, а стосуються лише вимоги про відшкодування шкоди (3 % річних та інфляційних втрат) у зв`язку з несвоєчасним поверненням суми депозиту.

Суди помилково посилалися на постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц, оскільки предмет спору у вказаних справах відмінний зі справою, що переглядається.

Крім того, суди не врахувала правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі

№ 761/44056/17, відповідно до якого 3 % річних та інфляційних втрати нараховано не за прострочене зобов`язання з виплати гарантованих сум відшкодувань за вкладами, а на залишки останніх та/чи процентів за ними, які позивачі не отримали. Тому вимоги про стягнення таких 3 % річних та інфляційних втрат слід розглядати за правилами цивільного судочинства.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 18 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та

ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір про надання та використання платіжної картки "Депозит Вклад" № НОМЕР_1 . Відповідно до умов договору банківського рахунку банк по ініціативі клієнта відкриває клієнту на його ім`я поточний рахунок за № НОМЕР_2 у гривні (з дебетовим порядком обслуговування) для зберігання грошей та проведення операцій за допомогою картки відповідно до умов договору та розпоряджень клієнта.

На підставі рішення Національного банку України від 23 травня 2016 року

189 714,16 грн (а. с. 8-11).

23 грудня 2016 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб повернув ОСОБА_1 1 592,13 грн, а 04 травня 2018 року повернув за рішенням суду 189 714,16 грн, що не заперечується сторонами.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Відповідно до приписів частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Разом із тим, відповідно до частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 цього Кодексу).

З аналізу наведених процесуальних норм можна зробити висновок про те, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих правовідносин, коли один із його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, у якому просила стягнути з відповідача на свою користь інфляційні втрати, 3 % річних від простроченої суми, пеню, упущену вигоду та моральну шкоду, посилаючись при цьому на несвоєчасне виконання Фондом своїх зобов`язань.

У контексті обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем та Фондом, і визначення яких залежить від з`ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов`язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються.

Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Статтею 5 КАС України установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

За змістом пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом статті 3 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.

Відповідно до частин першої та другої статті 26 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000,00 грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правовий висновок про те, що спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000,00 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі

№ 813/921/16 (провадження № 11-126апп18), від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16 (провадження № 11-409апп18), від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц (провадження № 14-470цс18) та інших).

Натомість спір про включення вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів і стягнення за договором банківського вкладу коштів, що перевищують граничну суму відшкодування, є приватноправовим і залежно від суб`єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц (провадження № 14-180цс18) та від 19 червня

2019 року у справі № 752/17889/17-ц (провадження № 14-239цс19).

Таким чином, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, зазначених норм матеріального права, правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) зроблено висновок про те, що правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер. У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна), а тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави Україна в особі Фонду.

Вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення грошового зобов`язання (за період після виплати Фондом відшкодування за вкладами) звернені до Фонду та стосуються безпосередньо правомірності дій останнього пов`язаних із виплатою відшкодування за вкладами, також підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі

№ 761/11256/17 (провадження № 61-31354сво18), Верховний Суд у постановах від 14 липня 2021 року у справі № 523/2530/20 (провадження

№ 61-3982св21), від 14 травня 2021 року у справі № 520/16388/18 (провадження № 61-16588св20), від 19 лютого 2020 року у справі

№ 761/36418/18 (провадження № 61-18965св19), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

У цій справі позивач просила стягнути з Фонду інфляційні втрати, 3 % річних від простроченої суми, пеню, упущену вигоду та моральну шкодуза період із 15 липня 2017 року (день, коли Фонд розпочав виплати вкладникам) до моменту виплати Фондом позивачу грошових коштів у розмірі 1 592,13 грн (23 грудня 2016 року) та 189 714,16 грн (04 травня 2018 року) (тобто, сума не перевищувала 200 000,00 грн) у зв`язку з несвоєчасною виплатою депозитного вкладу позивачеві. Таким чином, вимоги про стягнення інфляційних витрат та 3 % річних, упущеної вигоди, пені за прострочення грошового зобов`язання звернені позивачем до Фонду та стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних із виплатою відшкодування за вкладами, спір має ознаки публічно-правового та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди є похідними від основних вимог та підлягають розгляду адміністративним судом.

Такий спір пов`язаний із виконанням Фондом гарантуваннявкладів фізичних осіб владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати, тому є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

З огляду на зазначене, закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що вимоги про стягнення з Фонду інфляційних втрат, 3 % річних, упущеної вигоди, пені та моральної шкоди за прострочення грошового зобов`язання за своєю природою виникають зі спору щодо несвоєчасної виплати Фондом коштів за відповідним вкладом у межах гарантованої суми відшкодування та стосуються безпосередньо правомірності дій Фонду, пов`язаних із виплатою вкладнику відшкодування за вкладами, та враховуючи висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду, дійшов правильного висновку, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня

2020 року у справі № 761/44056/17, є безпідставними, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

У зазначеній справі відшкодування інфляційних втрат та 3 % річних було пов`язане із відмовою Фонду у виплаті сум, що перевищують гарантовану суму відшкодування за вкладами. Порушення прав позивачів, які стали підставою для звернення до суду у вказаній справі, банк допустив до запровадження у ньому тимчасової адміністрації, а вимоги про стягнення

3 % річних й інфляційних втрат не стосуються діяльності Фонду як державної спеціалізованої установи, оскільки, як зазначили позивачі у позовній заяві, вони отримали гарантовані суми відшкодування коштів за вкладами.

Тобто, 3 % річних й інфляційні втрати позивачі нараховували не за прострочене зобов`язання з виплати гарантованих сум відшкодувань за вкладами, а на залишки останніх та/чи процентів за ними, які позивачі не отримали.

Доводи ОСОБА_1 про належність спору до цивільної юрисдикції та помилкове посилання судів на сталу практику Великої Палати Верховного Суду зводяться до помилкового тлумачення нею норм процесуального права та змісту окремих постанов Верховного Суду.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

................

Перейти до повного тексту