УХВАЛА
21 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 2-6-2001
провадження № 13-164зво21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідачаГригор`євої І. В.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
розглянула заяву захисника Стрикаля М. В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) вироку Харківського обласного суду від 14 червня 2001 року і
встановила:
Як убачається з матеріалів провадження за заявою, вироком Харківського обласного суду від 14 червня 2001 року, з урахуванням унесених ухвалою Верховного Суду України від 25 грудня 2001 року змін, ОСОБА_1 було засуджено за пунктами "а", "і", "ж", "з" ст. 93, ч. 1 ст. 222, ст. 208 Кримінального кодексу України 1960 року, ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 358 Кримінального кодексу України 2001 року до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 22 липня 2021 року в справі "Лебедєв та інші проти України" (заява № 33994/20 та 7 інших, у тому числі ОСОБА_1 ) констатував порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення. ЄСПЛ постановив, що сам факт визнання існування порушення вже є достатньою справедливою сатисфакцією.
Зазначаючи про наявність указаного рішення ЄСПЛ й заперечуючи правомірність застосування до засудженого покарання у виді довічного позбавлення волі, захисник Стрикаль М. В. звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) із заявою про перегляд вироку щодо ОСОБА_1 за виключними обставинами. На переконання захисника, при виборі заходу примусу було неправильно застосовано норми кримінального закону. Наведене, а також тривалість перебування засудженого в місцях ув`язнення слугують підставами для зміни оспорюваного вироку і призначення ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років.
Велика Палата, перевіривши подану заяву, дійшла висновку, що у відкритті провадження за нею належить відмовити з огляду на таке.
За змістом заяви у ній висловлюється незгода з постановленим щодо ОСОБА_1 вироком поза зв`язком із позицією ЄСПЛ, яка стосується механізмів не індивідуального, а загального характеру, зокрема необхідності запровадження в Україні процедур, котрі би на законодавчому рівні забезпечували в перспективі можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного ув`язнення. Справедливості застосування такого виду покарання до осіб, визнаних винними у вчиненні особливо тяжкого злочину, ЄСПЛ під сумнів не ставив.
Так, у рішенні "Лебедєв та інші проти України" ЄСПЛ зазначив, що для додержання вимог ст. 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду покарання на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його подальшого ув`язнення, до яких належать покарання, стримування, захист громадськості та реабілітація, адже первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Водночас ЄСПЛ постановив, що сам факт визнання існування порушення вже є достатньою справедливою компенсацією.
Таким чином, у рішенні міжнародної судової установи, на яке ОСОБА_2 посилається серед іншого як на підставу для здійснення перегляду вироку в порядку глави 34 КПК, указано на системну проблему в українському законодавстві, що належить подолати шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини.
Удосконалення нормативно-правових актів є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, у тому числі й на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Застосовані у справі ОСОБА_1 принципи та характер установленого порушення Конвенції свідчать про те, що у таких випадках з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 19 січня 2000 року засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів їхнього усунення, вжиття інших заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади.
Рішення ЄСПЛ, ухвалене на користь ОСОБА_1 та 7 інших осіб, не містить вказівок на те, що в основі констатованих порушень Конвенції були істотні помилки, які поставили під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні або зумовили несправедливість засудження, що надалі не можна усунути в іншій спосіб, ніж новий перегляд вироку та його зміну.
Що стосується інших доводів заявника, то вони в силу приписів ч. 5 ст. 33, п. 2 ч. 3 ст. 459 КПК не належать до предмета перевірки Великої Палати в порядку виключного провадження. Наведене відповідає практиці Великої Палати, аналогічну позицію було відображено також в ухвалі від 2 липня 2019 року (провадження № 13-37зк19), якою відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 .
З огляду на викладене у відкритті провадження за заявою захисника Стрикаля М. В. слід відмовити, а заяву - повернути особі, яка її подала.
Керуючись статтями 459, 463, 464 КПК, Велика Палата Верховного Суду