У Х В А Л А
22 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 209/2032/14-ц
Провадження № 14-145цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про виселення із зняттям з реєстрації
за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2020 року у складі судді Лобарчук О. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів Деркач Н. М., Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю. та
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2014 року Акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ "КБ "Приватбанк", банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про виселення із зняттям з реєстрації.
Позов мотивований тим, що 03 серпня 2007 року між Публічним акціонерним товариством "КБ "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк"), правонаступником якого є АТ "КБ "Приватбанк", та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNU0GA00001448 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 31 900 доларів США у вигляді кредитної лінії строком до 03 серпня 2017 року.
03 серпня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ПАТ "КБ "Приватбанк" і ОСОБА_2 уклали договір іпотеки № DNU0GA00001448 (далі - договір іпотеки), відповідно до якого ОСОБА_2 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки).
15 травня 2012 року рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у справі № 409/3482/12 звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач стверджував, що відповідачка ОСОБА_1, яка зареєстрована та проживає за вказаною вище адресою, підлягає виселенню з квартири у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки.
АТ "КБ "Приватбанк" просило виселити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації - виконавчому органі сільської, селищної або міської ради, сільським головою (у разі якщо відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено), що здійснює реєстрацію, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради.
17 грудня 2020 року рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у задоволенні позову АТ "КБ "Приватбанк" відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що квартира АДРЕСА_1 та передана ОСОБА_2 в іпотеку, була придбана до укладення кредитного договору та не за рахунок кредитних коштів, отриманих ОСОБА_3 .
Суд першої інстанції звернув увагу, що саме позивач повинен довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб, та зазначити житло, в яке відповідачі можуть бути переселені, а не факт наявності у них іншого житла.
28 квітня 2021 рокупостановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ "КБ "Приватбанк" залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови у задоволенні позову про виселення.
Доводи апеляційної скарги про те, що частина друга статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) регулює питання користування лише приміщеннями державного і громадського житлового фонду, а не приватного житла, яким є спірна квартира, апеляційний суд визнав безпідставними, оскільки відповідно до правової позиції, викладеної у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18, під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV"Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV), так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
У березні 2021 року АТ "КБ "Приватбанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення - про задоволення позову.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, та не дослідили належним чином зібрані у справі докази.
АТ "КБ "Приватбанк" стверджує, що наявність у відповідачки іншого житла на праві власності є підставою для її виселення без надання іншого житлового приміщення для проживання.
Звертає увагу, що ОСОБА_1 не придбавала квартиру АДРЕСА_1, ані за кредитні кошти, ані за власні та не передавала її в іпотеку, а тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, не мають значення для вирішення питання про обґрунтованість заявлених позовних вимог.
Позивач вказує, що не надавав згоди на реєстрацію осіб за адресою спірної квартири, а отже, реєстрація таких осіб без відповідної згоди іпотекодержателя є порушенням прав іпотекодержателя. Договором іпотеки передбачено обов`язок іпотекодавців не реєструвати інших осіб у предметі іпотеки без письмового дозволу банку. Дії іпотекодавців щодо реєстрації відповідачки у спірній квартирі заявник вважає недобросовісними.
АТ "КБ "Приватбанк" наголошує на тому, що оскільки відповідачка не є власником спірної квартири, то її виселення можливе без надання іншого житла. У той же час, за необхідності, держава має виконати обов`язок по забезпеченню відповідачки житлом.
Також вважає, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення частини другої статті 109 ЖК Української РСР.
10 червня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.
14 липня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.
28 липня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановлено ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та на пункт 7 Перехідних положень ЦПК України, оскільки колегія суддів вважає за необхідне відступити (шляхом уточнення) від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів керувалася такими міркуваннями.
Суди встановили, що 01 квітня 2006 року відповідно до договору дарування квартири серії ВСР № 979433 ОСОБА_4 та ОСОБА_1 передали безоплатно у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
03 серпня 2007 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNU0GA00001448, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 31 900 доларів США у вигляді кредитної лінії строком до 03 серпня 2017 року.
03 серпня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ПАТ "КБ "Приватбанк" і ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № DNU0GA00001448, відповідно до якого ОСОБА_2 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 52,80 кв. м, житловою площею 30,50 кв. м.
15 травня 2012 року рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у справі № 409/3482/12 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 у розмірі 59 321,16 долара США за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 52,80 кв. м, житловою площею 30,50 кв. м, належну на праві власності ОСОБА_2, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ "КБ "Приватбанк" з укладенням від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, здійсненням ПАТ "КБ "Приватбанк" усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки.
Згідно з довідкою про склад сім`ї № 1/17414 від 12 серпня 2019 року у квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_3 - квартиронаймач, ОСОБА_5 - донька, ОСОБА_2 - дружина.
За відомостями відділу адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, за адресою: кв. АДРЕСА_1, значиться зареєстрованою відповідачка ОСОБА_1 з 02 листопада 1990 року; за адресою: кв. АДРЕСА_3, значиться зареєстрованою ОСОБА_2
13 лютого 2014 року АТ "КБ "Приватбанк" на адресу боржника, майнового поручителя й відповідачки направлено повідомлення, у якому банк вимагав добровільного звільнення зазначеного приміщення із одночасним зняттям з реєстраційного обліку протягом 30 днів з моменту отримання повідомлення.
Ураховуючи те, що на предмет іпотеки звернуто стягнення, проте ОСОБА_1 зареєстрована та мешкає у спірній квартирі, АТ "КБ "Приватбанк" звернулося до суду із цим позовом, у якому просило виселити відповідачку з квартири зі зняттям її з реєстрації.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 зробив правовий висновок щодо застосування частини другої статті 40 Закону № 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до змісту яких після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР (зі змінами, внесеними Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг") громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Подібну правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, а також підтримано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, зокрема, зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Гарантії, передбачені частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, спрямовані на захист прав споживачів кредитних послуг, на те, щоб особа, яка отримала кредит та передала в іпотеку наявне у її власності житлове приміщення, не стала безхатченком в результаті звернення стягнення на предмет іпотеки.
Колегія суддів вказала, що у справі, що розглядається, іпотекодержатель на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 травня 2012 року у справі № 409/3482/12 реалізовує право звернення стягнення на предмет іпотеки, якою є спірна квартира, що належить ОСОБА_2 на праві власності і право користування якою має ОСОБА_1 .
Вказане право банк не має можливості реалізувати у найсприятливіший для себе спосіб, оскільки у квартирі зареєстрована та проживає відповідачка, яка відмовляється виселятися з неї.
Матеріали справи містять копію інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якій міститься інформація про належність відповідачці ОСОБА_1 на праві власності житлової нерухомості: однокімнатної квартири у м. Курахове Мар`їнського району Донецької області, 1/6 частини будинку в м. Макіївка Донецької області, житлового будинку у м. Одеса, 67/200 частин будинку у м. Харкові, 25/100 частин квартири в смт Есхар Чугуївського району Харківської області (т. 1, а. с. 56-58), при цьому відповідачка проживає у спірній квартирі, обмежуючи право іпотекодержателя реалізувати своє право на продаж предмета іпотеки з метою погашення заборгованості.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що недостатність засобів для захисту прав кредиторів може бути причиною збільшення ризиків банківського сектору, що, у свою чергу, може негативно позначатися на забезпеченні системної стабільності потреб економіки, умовах подальшого кредитування фізичних та юридичних осіб (встановлення більш високих процентних ставок, визначення більш вимогливих забезпечувальних умов у договорах) та перспективах відновлення динамічних темпів економічного розвитку суспільства.
Усталена практика Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР.
При цьому упостанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц звернуто увагу на те, що статтю 109 ЖК Української РСР у 2011 році викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верств населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.
На думку колегії суддів, є підстави для висновку, що гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на громадян, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні.
За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкта житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла, оскільки ця особа в результаті виселення не стає безхатченком або особою, яка потребуватиме поліпшення житлових умов, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом (вона забезпечена житлом).
При вирішенні цього спору доцільно приділити увагу оцінці того, чи не є суперечливою та недобросовісною поведінка особи, яка при зверненні іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки через невиконання боржником своїх зобов`язань відмовляється звільняти квартиру, якою користується, маючи у власності декілька інших об`єктів житлової нерухомості.
Ураховуючи вказане, на переконання колегії суддів, наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року, провадження № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, шляхом уточнення цих висновків щодо непоширення гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, на осіб, які підлягають виселенню з предмета іпотеки, придбаного не за рахунок кредитних коштів, і які мають у власності інший (інші) об`єкт житлової нерухомості, яким вони мають право безперешкодно користуватись, та вказівки про те, що у випадку наявності у особи, яка підлягає виселенню з іпотечного майна, у власності декількох об`єктів житлової нерухомості суд у судовому рішенні зазначає житлові приміщення, в яких особа має право і можливість проживати після виселення з іпотечного житла.
Велика Палата Верховного Суду вважає висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду помилковими.
Справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України та пункту 7 Перехідних положень ЦПК України.
Частиною четвертою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
У статті 8 Конституції України закріплено, що вУкраїні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії" (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі "Веренцов проти України", заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії" (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
В інших справах ЄСПЛ також неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі "Проценко проти Росії", заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення "помилки, що має фундаментальне значення для судової системи" (рішення у справі "Сутяжник проти Росії", заява № 8269/02, пункт 38).
У пунктах 34, 39 остаточного рішення ЄСПЛ від 07 жовтня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05) ЄСПЛ рішення наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Падурару проти Румунії" (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах "Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та "Скоппола проти Італії" (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
При цьому принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це означало б неможливість виправити судом свою позицію або виключало б можливість динамічного розвитку права та суспільних правовідносин.
В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIIIта ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIIIВелика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Щоб гарантувати юридичну визначеність Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)).
Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Такі підстави необхідності відступу мають бути належним чином мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вбачала підстави для відступу (конкретизації) від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року, провадження № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц.
Разом з тим відступ від висновків, викладених в раніше ухвалених постановах Верховного Суду України чи Верховного Суду, є відходом, відмовою від правових позицій, які містяться в них, тоді як конкретизація означає надання чому-небудь конкретного вираження, визначення точно, предметно, тобто конкретизувати правовий висновок означає викласти попередній висновок більш детально, більш точно його висловити.
При цьому пункт 7 Перехідних положень ЦПК України та частина четверта статті 403 ЦПК не містить такої підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність конкретизації правового висновку Верховного Суду України чи Великої Палати Верховного Суду.
Так, у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15за позовом банку про виселення всіх мешканців з жилого приміщення, набутого у власність не за рахунок кредитних коштів та в подальшому переданого в іпотеку, зроблено правовий висновок про те, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
За змістом цих норм особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
При цьому мова йшла про виселення колишнього власника жилого приміщення, переданого в іпотеку, та на яке було звернуто стягнення.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 за позовом особи, яка придбала на прилюдних торгах житловий будинок, переданий відповідачем у іпотеку, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення. У цій справі було встановлено, що будинок відповідач придбав не за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Відповідачем у вказаній справі був і попередній власник житлового будинку - іпотекодавець.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду неодноразово передавав до Великої Палати Верховного Суду цивільні справи про виселення з житла, відчуженого як предмет іпотеки на забезпечення виконання кредитного зобов`язання.
13 червня 2018 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на розгляд Великої Палати Верховного Суду передавалася цивільна справа № 753/12729/15-ц для відступу від висновків Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 на тій підставі, що застосування положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власника (власників) житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканності права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов`язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов`язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України та що порушене право власника підлягає захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім`ї, який, передавши майно в іпотеку, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов`язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов`язання. Попередній власник - іпотекодавець, передаючи квартиру в іпотеку та у зв`язку із заборгованістю надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна він втратить статус власника та буде зобов`язаний виселитися з квартири відповідно до положень Закону № 898-IV. У свою чергу, новий власник, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім`ї. Отже, порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц за позовом особи, що на прилюдних торгах придбала квартиру, передану відповідачем у іпотеку, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення встановлено, що квартиру відповідач придбав не за рахунок кредиту (позики) банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору за виконавчим написом нотаріуса, проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють указану квартиру. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що стаття 109 ЖК Української РСР закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, та не вбачала підстав для відступу від правових висновків Верховного Суду України щодо застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, вказавши, що такі висновки є законними та обґрунтованими, враховують вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховують, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
16 січня 2019 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передавалася на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільна справа № 643/18788/15-ц з посиланням на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР. Також колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15 та від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, з посиланням на те, що спосіб, у який тлумачиться та застосовується стаття 40 Закону № 898-IV та стаття 109 ЖК Української РСР у вказаних висновках, призводить до наслідків, несумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування зазначених правових норм до правовідносин, на які вони не розраховані, порушує вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо "якості закону", не є чітким або передбачуваним. Застосування наведених висновків Верховного Суду України призводить до ситуації, за якої власник житла, особа, якій належить суб`єктивне цивільне право (право власності), не може його захистити. Навряд чи таке застосування передбачуване, відповідає положенням частини третьої статті 16 ЦК України, якщо на власника житла покладено обов`язок по забезпеченню колишнього власника житла та членів його сім`ї житловим приміщенням, що призводить до порушення справедливого балансу. По своїй суті при застосуванні висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15 та від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, відбувається покладення індивідуального та надмірного тягаря на власника, який порушує справедливий баланс. У схожій ситуації ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункти 37-39 рішення ЄСПЛ від 15 січня 2019 року у справі "Копиток проти Росії", заява № 48812/09).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц за позовом особи, яка на прилюдних торгах придбала квартиру, передану відповідачем у іпотеку, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення всіх мешканців, які зареєстровані та проживають у спірній квартирі, також вказано, що за загальним правилом, визначеним частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення. Велика Палата Верховного Суду вважала, що статтю 109 ЖК Української РСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема, незахищених верств населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону № 898-IV, є передбачуваними.
Щодо розгляду справи судами по суті спору Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин норми статті 391 Цивільного кодексу України та не врахував висновки Верховного Суду України щодо застосування положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР до спірних правовідносин. Апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції встановлено, що відповідач передав в іпотеку квартиру, придбану за рахунок кредиту, тому вважав правильними висновки суду про наявність підстав для виселення відповідачів із спірної квартири без надання іншого постійного житла. Однак суд першої інстанції не встановлював обставини придбання квартири, не з`ясовував джерела коштів, за які її було придбано відповідачем, та не пов`язував своє рішення з зазначеними обставинами. Це питання, яке має суттєве значення для правильного вирішення цього спору, не було предметом дослідження і апеляційного суду, який на порушення вимог статей 263, 264 ЦПК України не навів жодних доказів, на яких ґрунтуються його висновки в цій частині. З огляду на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору, Велика Палата Верховного Суду направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Отже, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду протягом 2018-2019 років двічі передавав справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків Верховного Суду України щодо застосування положень статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК Української РСР, і Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши вказані норми права, не вбачала підстав для відступу від висновків Верховного Суду України у подібних правовідносинах.
Висновки Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду зводяться до того, що виселення осіб з іпотечного житла, на яке звернене стягнення, неможливе без надання іншого житла, якщо житло, що є предметом іпотеки, на яке звернене стягнення іпотекодержателем, придбавалось не за рахунок кредитних коштів, повернення яких забезпечено іпотекою такого житла. У випадку ж, якщо іпотечне житло було придбане за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, особи, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, можуть бути виселені без надання іншого постійного житла.
Зі змісту судових рішень вбачається, що житло, з якого мали бути виселені відповідачі, було єдиним.
Суди притримуються вказаних вище позицій Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду, практика розгляду таких спорів є усталеною.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказала, що матеріали справи містять інформацію про належність відповідачці ОСОБА_1 на праві власності житлової нерухомості, у зв`язку із чим вбачала підстави для відступу від вказаних висновків шляхом їх уточнення тазазначення вказівки на непоширення гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, на осіб, які підлягають виселенню з предмета іпотеки, придбаного не за рахунок кредитних коштів, і які мають у власності інший (інші) об`єкт житлової нерухомості, яким вони мають право безперешкодно користуватись, та зазначення вказівки про те, що у випадку наявності у особи, яка підлягає виселенню з іпотечного майна, у власності декількох об`єктів житлової нерухомості суд у судовому рішенні зазначає житлові приміщення, в яких особа має право і можливість проживати після виселення з іпотечного житла.
Колегія суддів не просить відступити від вказаних вище висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду з посиланням на неправильне застосування норми права, на неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість таких висновків чи на зміну правового регулювання, а просить конкретизувати ці висновки з посиланням на конкретні фактичні обставини справи, якими є наявність у відповідача на праві власності іншого жилого приміщення. Разом з тим конкретизація висновків можлива лише за умови подібності правовідносин, яка визначається тотожністю суб`єктного складу учасників, змісту таких відносин, предмета, підстав позову, матеріально-правового регулювання.
Крім того необхідність конкретизації правового висновку не є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки не передбачена у ЦПК України. Отже, за таких підстав передачі Велика Палата Верховного Суду не може вважатися "належним" судом.
Крім того, у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, від висновків яких колегія суддів просить відступити шляхом їх конкретизації, не встановлювалися обставини наявності у відповідачів на праві власності чи користування іншого жилого приміщення, а відповідачка у вказаній справі не є власницею жилого приміщення та не передавала квартиру в іпотеку банку.
Наведене свідчить про те, що обставини цієї справи відмінні від обставин справ, у яких зроблено висновки про застосування положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР до правовідносин з виселення осіб з житлової нерухомості, яка є предметом іпотеки, що придбана не за рахунок кредитних коштів.
Великою Палатою Верховного Суду не вирішувалося питання про виселення осіб, які не передавали житло в іпотеку, з житлової нерухомості, яка є предметом іпотеки, що придбана не за рахунок кредитних коштів, за наявності у осіб, які підлягають виселенню, іншого (інших) об`єкта житлової нерухомості, та належить їм на праві власності.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд за частиною четвертою статті 403 ЦПК України та пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України, оскільки висновки Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду, від яких колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду просить відступити (конкретизувати), зроблені не у подібних правовідносинах, з іншими фактичними обставинами справ.
Інших підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду ухвала Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не містить.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Такими повноваженнями наділена не лише Велика Палата Верховного Суду, але і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відповідно до частини першої статті 25 ЦПК України.
Таким чином, на розгляд Великої Палати Верховного Суду в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.
Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду