Постанова
Іменем України
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 333/5021/20
провадження № 61-4478св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1,
відповідач -ОСОБА_2,
особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги - ОСОБА_3 через представника ОСОБА_4,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 23 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Полякова О. З.,
Кухаря С. В.,Крилової О. В.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 15 лютого 2018 року між нею
і ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 1 800 500 грн (що
є еквіваленом 65 000,00 дол США), зі строком повернення грошових коштів до
15 серпня 2020 року. На підтвердження факту укладання договору позики та одержання від ОСОБА_1 грошей у зазначеній сумі, відповідач написав розписку. Своїх зобов`язань за договором ОСОБА_2 не виконав.
На вимоги про повернення грошових коштів відповідач не реагує, добровільно повернути кошти не бажає.
Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1 просила суд стягнути
з ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором позики від
15 лютого 2018 року у розмірі 1 800 500 грн, що є еквівалентом 65 000,00 дол США, та судові витрати у розмірі 10 510,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 грудня 2020 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 15 лютого 2018 року в сумі 1 800 500,00 грн що є еквівалентом 65 000,00 дол. США. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 50 відсотків судового збору, сплаченого нею при подачі позову до суду у розмірі 5 255,00 грн. Зобов`язано Державний бюджет України в особі Управління Державної казначейської служби України у Комунарському районі м. Запоріжжя Запорізької області повернути ОСОБА_1 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, що становить 5 255,00 грн.
Суд першої інстанції виходив з того, що на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, підтверджених доказами встановлено, що 15 лютого 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики на суму 1 800 500,00 грн, зі строком повернення грошових коштів до 15 серпня 2020 року. Своїх зобов`язань за договором відповідач не виконав. Оскільки ОСОБА_2 визнав позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення коштів.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 23 лютого 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі - ОСОБА_3 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від
04 грудня 2020 року у справі закрито.
Апеляційний суд вказав, що оскарженим рішенням суду першої інстанції про стягнення заборгованості за договором позики не вирішено питання про права та обов`язки ОСОБА_3, оскільки ОСОБА_3 особисто не є стороною спірного договору позики, питання про її права та обов`язки рішенням першої інстанції в цій справі не вирішувалось і вона не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення її прав.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що в провадженні Комунарського районного суду м. Запоріжжя перебуває справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення суми авансу, витрат від інфляції та трьох процентів річних, не приймається колегією суддів, оскільки відповідно до висновку, наведеному у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року
у справі № 911/2635/17 зазначено, що правовий зв`язок між особою, яка не приймала участь у справі зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням, має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Аргументи учасників справи
У березні 2021 рокупредставник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та передати справу для продовження розгляду до апеляційного суду.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував того, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя у цивільній справі №333/5021/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики вирішувались питання про інтереси ОСОБА_3, зокрема, інтереси стосовно реального виконання рішення суду про стягнення на її користь заборгованості з ОСОБА_2 .
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги ОСОБА_3 наголошувала на тому, що укладання договору позики та подальше звернення ОСОБА_1 до Комунарського районного суду м. Запоріжжя з позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 здійснено умисно для створення штучної конкуренції кредиторських вимог під час примусового стягнення заборгованості на користь ОСОБА_3 .
Судом першої інстанції не було враховано того, що договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не був спрямований на реальне настання правових наслідків, не досліджувалось питання про те, чи мала ОСОБА_1 реальну можливість надати у позику досить значну грошову суму та що
ОСОБА_1 є рідною сестрою ОСОБА_2 . Спір у зазначеній справі має штучний характер, оскільки у ОСОБА_1 відсутня фінансова можливість для надання грошових коштів у сумі 65 000,00 дол. США у позику.
Судом апеляційної інстанції не враховано того, що оскаржене рішення ухвалено
з порушенням пункту 3 частини другої статті 44 ЦПК України, оскільки суд першої інстанції не визнав зловживання позивачем процесуальними правами внаслідок подання позову, який має очевидно штучний характер та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від
22 січня 2020 року у справі №554/6547/17. Позивачем у вказаній справі про визнання недійсним договору позики виступала третя особа, яка не є стороною оспорюваного правочину. Відповідачами виступали родичі, а саме: батько та донька, які уклали фіктивний договір спрямований на зменшення складу майна належного відповідачу з метою уникнення відповідальності за зобов`язаннями, що виникли перед третьою особою.
Оспорювати правочин може також заінтересована особа, яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував
у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала
у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові, від 23 травня 2018 року по справі № 201/374/15-ц (провадження № 61-5195св18). Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які
є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на ухилення боржника від виконання
в майбутньому судових рішень про стягнення з нього грошових коштів.
Особа вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Вказане відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, про застосування норм права викладеному у постанові від 03 липня 2019 року, за наслідками розгляду цивільної справи № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), в якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року
у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
Матеріалами справи підтверджується та обставина, що 19 листопада 2020 року Жовтневим районним судом м. Запоріжжя у цивільній справі № 331/2684/20 ухвалено рішення, яким позовну заяву ОСОБА_3 задоволено, стягнуто
з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошову суму у розмірі 474 498,57 грн.
Тому суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що укладення спірного договору позики між родичами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та подальше звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості мало на меті єдиний умисел - зменшення обсягу майна боржника ( ОСОБА_2 ), за рахунок якого можна виконати рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя у справі
№ 331/2684/20.
На даний момент за заявою ОСОБА_1 відкрито виконавче провадження. Єдиним майном боржника ( ОСОБА_2 ), на яке можливо звернути стягнення, є частина нерухомого приміщення на яку, в межах цивільної справи
№ 331/2684/20 Жовтневим районним судом м. Запоріжжя з метою забезпечення позову накладено арешт.