Постанова
Іменем України
23 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 206/1759/20
провадження № 61-9602св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа - об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Молода Гвардія", про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року, ухвалене суддею Кушнірчук Р. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дніпровської міської ради, третя особа - об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Молода Гвардія" (далі - ОСББ "Молода Гвардія"), про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позов обґрунтований тим, що 01 червня 2000 року на підставі ордеру, виданого виконавчим комітетом Самарської районної ради 19 квітня 2000 року № 306, він разом із дружиною ОСОБА_3 вселився у квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 31,2 кв. м, житловою площею 15,9 кв. м.
Позивач зазначав, що з часу вселення у цю квартиру і по теперішній час, він добросовісно, відкрито, безперервно володіє цим майном, здійснює необхідні заходи для утримання майна в належному стані, вчасно сплачує комунальні послуги, а тому наявні всі підстави для визнання за ним права власності на цю квартиру за набувальною давністю.
Посилаючись на вказані вище обставини та положення статей 335, 344 ЦК України ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня
2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року,у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 .
Такого висновку суди дійшли виходячи із того, що позивач не довів усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття ним права власності за набувальною власністю на спірну квартиру.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, у якій він просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року і ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.
Заявник посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу Дніпровська міська рада просить залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випаду, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалені у справі судові рішення відповідають цим вимогам у повній мірі.
Фактичні обставини у справі, встановлені судами
Судами встановлено, що виконавчим комітетом Самарської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 19 квітня 2000 року видано ордер на вселення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 5).
01 липня 2019 року Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради видано довідку про склад сім`ї (або зареєстрованих) у квартирі АДРЕСА_1, з якої вбачається, що до складу сім`ї входить ОСОБА_1, у той час як ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла (а. с. 7).
26 лютого 2020 року головою ОСББ "Молода Гвардія" надано довідку про те, що ОСОБА_1 дійсно проживає у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 10).
У процесі розгляду справи судом було направлено запит до Комунального підприємства "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації" Дніпровської міської ради для надання останнім інформації щодо реєстрації права власності на цю квартиру, з відповіді на який стало відомо про те, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_5, про що 05 лютого 1999 року їй видано свідоцтво про право власності на житло (а. с. 54, 55).
З відповіді Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області стало відомо про те, що власник вищезазначеної квартири ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 100).
Восьма дніпровська державна нотаріальна контора надала відомості про те, що спадкова справа після смерті ОСОБА_5 не заводилась, на підтвердження чого долучено інформаційну довідку зі Спадкового реєстру від 10 жовтня 2020 року № 62016023 (а. с. 109, 110).
Предметом розгляду у справі, яка переглядається Верховним Судом, є вимоги ОСОБА_1 пред`явлені до Дніпровської міської ради про визнання за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
Підставою позову вказано частину першу статті 344 ЦК України, яка передбачає можливість набуття права власності на майно за набувальною давністю.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Частиною першою статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
Крім того, враховуючи частини першу та третю статті 1277 ЦК України, можна дійти висновку, що в разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку.
З огляду на викладене за набувальною давністю може бути визнане право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справі № 214/3083/18 (провадження № 61-2924св21) та від 24 червня 2021 року у справі № 219/49/20 (провадження № 61-2924св21).
Вирішуючи даний спір, суди встановили, що до моменту видачі ордеру на вселення ОСОБА_1 та його дружини у квартиру АДРЕСА_1, остання на праві власності належала ОСОБА_5 .
Позивач набув право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 на підставі, визначеній законом (статтею 58 Житлового кодексу України), а саме на підставі ордеру, виданого Самарською районною радою народних депутатів м. Дніпропетровська 19 квітня 2000 року № 306.
Саме по собі користування жилим приміщенням не може бути підставою для виникнення у позивача права власності на нього за набувальною давністю, оскільки позивач не заволодів майном, а отримав його у користування на підставі визначеної законом процедури, застосування статті 344 ЦК України до спірних правовідносин неможливе.
Встановивши вищезазначені обставини у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на вказане житло за набувальною давністю у порядку частини першої статті 344 ЦК України.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що для набуття права власності на житло, яке перебуває у державній (комунальній) власності існує порядок приватизації житла, визначений Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" та прийнятих відповідно до нього нормативно-правових актів з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, наведених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) та Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 755/16913/16-ц (провадження № 61-24021св18) є необґрунтованими та спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, які, з урахуванням встановлених у цій справі конкретних обставин цим висновкам не суперечать, а норми матеріального права, зокрема статті 344 ЦК України, застосовано правильно, відповідно до установлених фактів.
Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права і зводяться до власної переоцінки позивачем встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду