Постанова
Іменем України
21 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 303/3066/20
провадження № 61-8397св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
відповідач - ОСОБА_1,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 01 грудня 2020 року у складі судді Кость В. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Кондора Р. Ю., Мацунича М. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У червні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 17 лютого 2006 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № MKR0GK00000301, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 17 500 доларів США, з яких: 15 000 доларів США - на купівлю квартири, а 2 500 доларів США - на сплату страхових платежів, під 12 % річних з кінцевим терміном повернення до 16 лютого 2021 року. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним кредитним договором станом на 06 квітня 2020 року в нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 130 052,33 доларів США, з яких: 19 765,06 доларів США - тіло кредиту; 27 866,28 доларів США - проценти; 2 730 доларів США - комісія за користування кредитом; 79 690,99 доларів США - пеня. При цьому банк, користуючись процесуальним правом позивача, просив стягнути з відповідача на свою користь лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 19 765,06 доларів США та за процентами в сумі 27 866,28 доларів США, а всього - 47 631,34 доларів США.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 01 грудня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 17 лютого 2006 року № MKR0GK00000301 в розмірі 13 959,94 доларів США, що за курсом Національного банку України на 06 квітня 2020 року еквівалентно 382 083,56 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). АТ КБ "ПриватБанк" використало своє право вимагати повернення всієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів та пені шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого позичальником в іпотеку майна. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, з чим погодився Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області, який своїм рішенням від 20 серпня 2009 року задовольнив позовні вимоги банку, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 17 лютого 2006 року № MKR0GK00000301 в сумі 14 452,84 доларів США, що еквівалентно 111 286,87 грн, звернув стягнення на предмет іпотеки - належну позичальнику квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу. Разом з тим, наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не виконано боржником, не припиняє основне зобов`язання сторін, однак змінює його щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, в тому числі й шляхом стягнення заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору. При цьому відсутні підстави для нарахування заборгованості (пені, процентів, штрафів) після зміни строку виконання зобов`язання.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 01 грудня 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У травні 2021 року АТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 01 грудня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 20 979,85 доларів США і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вказані вимоги.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року у справі № 705/2298/15-ц. Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази.
У червні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.
07 червня 2021 року справа № 303/3066/20 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
Судами встановлено, що 17 лютого 2006 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № MKR0GK00000301, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 17 500 доларів США, з яких: 15 000 доларів США - на купівлю двокімнатної квартири АДРЕСА_1, а 2 500 доларів США - на сплату страхових платежів, під 12 % річних з кінцевим терміном повернення до 16 лютого 2021 року.
Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Зметою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 17 лютого 2006 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належна іпотекодавцю двокімнатна квартира АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 серпня 2009 року у справі № 2-2119/09 в рахунок дострокового погашення заборгованості за кредитним договором від 17 лютого 2006 року № MKR0GK00000301 в розмірі 14 452,84 доларів США, що станом на 06 травня 2009 року еквівалентно 111 286,87 грн, було звернено стягнення на передануОСОБА_1 в іпотеку банку двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу АТ КБ "ПриватБанк" з укладенням від імені іпотекодавця договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою (покупцем) з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності. Вищезгаданий предмет іпотеки не реалізований.
Банк також вказав, що 01 лютого 2012 року між сторонами було укладено додаткову угоду до кредитного договору від 17 лютого 2006 року № MKR0GK00000301, за умовами якої пункт 1.1 основного договору викладено в такій редакції: "Кредитор зобов`язується надати позичальнику грошові кошти у вигляді непоновлюваної лінії на строк з 17 лютого 2006 року по 16 лютого 2021 року у розмірі 26 467,55 доларів США на наступні цілі: 15 000 доларів США - на купівлю квартири, 11 467,25 доларів США - на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1 % на місяць.
Разом з тим під час розгляду справи відповідачем заперечувалися обставини отримання додаткових кредитних коштів у розмірі та на умовах, визначених додатковою угодою від 01 лютого 2012 року, а позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин.
Занаданим банком розрахунком станом на 06 квітня 2020 року в ОСОБА_1 існувала заборгованість за кредитним договором від 17 лютого 2006 року № MKR0GK00000301 в розмірі 130 052,33 доларів США, з яких: 19 765,06 доларів США - тіло кредиту; 27 866,28 доларів США - проценти; 2 730 доларів США - комісія за користування кредитом; 79 690,99 доларів США - пеня.
Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з позичальника лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 19 765,06 доларів США та за процентами в сумі 27 866,28 доларів США, а всього - 47 631,34 доларів США.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зазначено, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.
Наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет застави не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором, оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості (див. постанови Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 555/2550/17 (провадження № 61-48497св18) та від 13 травня 2021 року у справі № 501/5000/15-ц (провадження № 61-15569св19)).
Отже, наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет застави не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором в розмірі, який був визначений у такому рішенні суду (щодо всіх існуючих в межах зміненого банком строку кредитування складових кредитної заборгованості). Питання ж щодо виконання виданого кредитору виконавчого документа у разі, коли такий обов`язок боржника за таким виконавчим документом відсутній повністю або частково у зв`язку з його припиненням (добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин) підлягають вирішенню в порядку, передбаченому частиною другою статті 432 ЦПК України.