ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/4409/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,
та представників:
позивача: Кравченко С.В.,
відповідача: Гаврись Я.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Центренерго"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2021
та рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2020
у справі № 910/4409/20
за позовом Акціонерного товариства "Укртрансгаз"
до Публічного акціонерного товариства "Центренерго"
про стягнення 10 290 939, 83 грн,
ВСТАНОВИВ:
Акціонерне товариство "Укртрансгаз" звернулось до господарського суду з позовом про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Центренерго" основного боргу, 3% річних та інфляційних втрат за договором про транспортування природного газу магістральними трубопроводами.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.12.2020 (суддя Бондарчук В.В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2021 (судді Мартюк А.І., Зубець Л.П., Андрієнко В.В.), позов задоволено.
Не погоджуючись з висновками судів про наявність підстав для задоволення позову, заявленого поза межами позовної давності, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилається на те, що судами не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування норм права до подібних правовідносин та вирішено спір на підставі недопустимих доказів; просить судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Скаржник стверджує, що судами попередніх інстанцій не враховано, що ст. 79 Цивільного кодексу Української РСР, яка, на його думку, має бути застосована до спірних правовідносин, не передбачає можливості переривання позовної давності шляхом вчинення юридичною особою дій, що свідчать про визнання боргу; вважає, що у будь якому випадку, навіть якщо і визнати обставину укладення договору поруки підставою для переривання позовної давності, 3-ох річний строк все одно сплинув; судами не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування вказаної норми до подібних правовідносин, що свідчить про наявність підстав для оскарження судових на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Також скаржник зазначає, що судами вирішено спір на підставі неналежних доказів - копій актів приймання-передачі, - і це є підставою для оскарження судових рішень, передбаченою п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.07.2021 відкрито касаційне провадження у цій справі на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Враховуючи передбачені п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підстави касаційного оскарження та межі касаційного перегляду, а також з огляду на зміст доводів та вимог касаційної скарги, перевірці в даному касаційному провадження підлягає питання, чи правильно застосовано судами норми матеріального права, які регулюються питання перебігу та переривання позовної давності до заявлених у даній справі позовних вимог, та чи дійсно суди вирішили спір у цій справі на підставі недопустимих доказів.
Переглянувши оскаржені судові рішення в контексті порушених в касаційному провадженні питань з урахуванням наведених меж касаційного перегляду, колегія суддів не знайшла підтвердження доводам скаржника, тому дійшла висновку про необхідність часткового закриття касаційного провадження та залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Як свідчить зміст п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, підстава касаційного оскарження передбачає необхідність підтвердження скаржником неправильного застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Таким чином вирішенню підлягають питання чи правильно застосовано судами норми матеріального та процесуального права, про які зазначає скаржник, та чи були у даній справі підстави для врахування висновків Верховного Суду, на які посилається скаржник, та, відповідно, чи мало місце помилкове їх неврахування судами попередніх інстанцій.
При цьому, згідно з висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19, подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет). За висновками Великої Палати Верховного Суду, подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі №925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та від 13.09.2017 року у справі №923/682/16. Отже, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).
Як свідчать встановлені судами обставини, предметом спору у даній справі є заборгованість відповідача за послуги з транспортування природного газу у січні - березі та липні - листопаді 1999 року у розмірі 10 000 000 грн, а також 3% річних та інфляційні втрати, нарахованих після припинення мораторію на задоволення вимог кредиторів відповідача.
Як свідчить зміст касаційної скарги, спірним у даному касаційному провадженні є питання щодо наявності або відсутності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, а також щодо того, нормами якого кодексу слід керуватись під час вирішення вказаного питання.
За доводами скаржника, суди попередніх інстанцій безпідставно керувались нормами Цивільного кодексу України та не врахували відповідні висновки, викладені:
у постанові Верховного Суду №921/384/19 від 05.08.2020, згідно з яким в силу приписів ст. 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності; таким чином до спірних правовідносин застосовуються положення ЦК Української РСР 1963 року, в чинній на момент їх виникнення редакції від 08.10.1999 (надалі - ЦК УРСР 1963 року). За доводами скаржника, судами попередніх інстанцій помилково застосовано норми Цивільного кодексу України, а саме ст. 264 Цивільного кодексу України (переривання строку позовної давності), адже до спірних правовідносин, які відбувались в період до набрання чинності Цивільного кодексу України, слід було застосовувати норми Цивільного кодексу Української РСР;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, згідно з яким зміст інституту позовної давності, запроваджений нормами ЦК України від 16 березня 2003 року, суттєво відрізняється від інституту позовної давності, який існував за попередньо діючим Цивільним кодексом Української РСР від 18 липня 1963 року, яким позовна давність визначалась як строк для захисту права за позовом особи, а не як строк для звернення такої особи до суду з позовом;
у постанові Верховного Суду від 24.06.2021 у справі № 404/5851/18, згідно з яким, оскільки оспорюваний договір укладено у 2000 році, тому до правовідносин, які виникли між сторонами, застосовується Цивільний кодекс УРСР 1963 року; позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 ЦК УРСР.
На думку скаржника, судам необхідно було застосувати абз. 1 ст. 79 Цивільного кодексу Української РСР, згідно з яким перебіг строку позовної давності у спорах, в яких не приймають участь громадяни, переривається лише пред`явленням позову в установленому порядку. Отже скаржник стверджує, що укладення між юридичними особами - Позивачем, Відповідачем та ТОВ "Компанія ʼʼЕнергомаш" договору поруки №16-06 від 16.06.2000 не є в розумінні ст. 79 Цивільного кодексу Української РСР підставою для переривання строків позовної давності; вважає, що позовна давність сплинула щонайменше 16.06.2003, тоді як провадження у справі про банкрутство ПАТ "Центренерго" було порушене ухвалою Господарського суду м. Києва № 15/76-6-43/624-6 від 09.02.2004, одночасно і даною ухвалою введено мораторій (підстава зупинення строку), а із заявою про кредиторські вимоги у справу про банкрутство, ТОВ "Укртрансгаз" звернувся лише в квітні 2006 року.
Однак колегія суддів вважає таку позицію скаржника необґрунтованою та такою, що спростовується встановленими судами обставинами, у зв`язку з чим відхиляє доводи про те, що під час розгляду цієї справи судами необхідно було врахувати висновки Верховного Суду про застосування положень ЦК УРСР до спірних правовідносин з огляду на те, що вони викладені щодо правовідносин, які не є подібними.
Так, скаржником залишено поза увагою ту обставину, що на виконання укладеного між сторонами договору поруки №16-06 від 16.06.2000 та додаткової угоди №1, в рахунок погашення заборгованості по договору про транспортування природного газу № 83 ДП від 12.02.1999, укладеного між позивачем та відповідачем, поручитель передав кредиторові переказний вексель № 66334464001010 на всю суму боргу - 10 000 000,00 грн.
Відповідно до Закону України від 06.07.1999 № 826-ХІV "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі" Верховна Рада України постановила приєднатися від імені України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції.
Стаття 1 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі встановлює, що переказний вексель містить, зокрема, безумовний наказ сплатити визначену суму грошей; найменування особи, яка повинна платити (трасат); зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж; найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж.
Таким чином, не можна вважати порушеним спірне у даній справі право позивача протягом всього періоду існування та фактичної чинності такого документа.
Вказаний строк для захисту порушеного права продовжив свій перебіг лише з моменту реституції за судовим рішенням у справі № 2/376, яким визнано недійсним договір поруки, за яким було видано відповідний вексель. Вказане рішення Господарського суду міста Києва від 13.11.2002 залишено без змін постановою Вищого господарського суду України від 02.07.2003, тому позовна давність - як строк для захисту саме порушеного права - продовжила свій перебіг після набрання законної сили рішенням у вказаній справі.
Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
Отже, оскільки на момент набрання чинності Цивільним кодексом України - 01.01.2004 - трирічний строк пред`явлення позову у даній справі не сплинув, суди обох інстанцій правильно керувались нормами саме Цивільного кодексу України, відтак протилежні доводи скаржника та посилання на висновки Верховного Суду, викладені щодо застосування норм матеріального права до правовідносин, які не є подібними до даних, колегією суддів відхиляються.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З огляду на те, що аналіз висновків, зроблених судами у даній справі, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданої на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Також в касаційній скарзі відповідач стверджує, що приймаючи рішення про задоволення позову суди обох інстанцій врахували неналежні докази, що, як він вважає, є підставою для скасування судових рішень на підставі п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України.
Колегія суддів вважає такі доводи скаржника помилковими, адже згідно з п. 4 ч. 2 ст. 287 та п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України, якими відповідач обґрунтовує викладені в касаційній скарзі вимоги, підставою касаційного оскарження та підставою для скасування оскаржуваного судового рішення є той випадок, коли суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
При цьому, за правилами ст. 77 ГПК України, допустимість доказів означає, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону або докази, які не можуть підтверджувати ті обставини, які в силу приписів законодавства мають підтверджуватись лише певними засобами доказування.
При цьому тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.
Колегія суддів зауважує, що матеріали справи та доводи касаційної скарги не містять жодних підтверджень посилання скаржника на те, що вказані докази є недопустимими в розумінні ст. 77 ГПК України, а по суті зводяться до того, що скаржник вважає такі докази неналежними.
Так, за приписами ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування; суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування; предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Між тим, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття, що в даному касаційному провадженні є суттєвим, адже встановлені статтями 287 та 310 ГПК України підстави та межі касаційного перегляду пов`язують право касаційного оскарження саме з випадком прийняття судом рішення на підставі недопустимого доказу, тоді як посилання на неналежність доказів не узгоджуються з передбаченими п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження.
Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.02.2021 у справі 913/502/19, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови судів попередніх інстанцій.
Керуючись ст.ст. 240, 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд