ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 340/1405/20
адміністративне провадження № К/9901/31171/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,
суддів: Жука А. В., Шевцової Н. В.,
розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку про зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року (головуючий суддя Кармазина Т. М.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року (головуючий суддя Дурасова Ю. В., судді: Божко Л. А., Лукманова О. М.),
І. Суть спору
У травні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку (далі - відповідач, Миколаївський ЗВ ВСП), у якому просив зобов`язати Миколаївський ЗВ ВСП нарахувати та виплатити на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку по виплаті компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з дня звільнення по день остаточного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення за 2 повних місяці перед звільненням.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що під час його звільнення, відповідачем не було вчасно проведено повний розрахунок з усіх видів його забезпечення, а саме не виплачена компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, що підтверджується рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 340/3022/19, яке набрало законної сили 17 березня 2020 року. Посилався на те, що на виконання зазначеного судового рішення 28 квітня 2020 року Миколаївським ЗВ ВСП було перераховано грошові кошти у розмірі 9 519,65 грн у якості грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, чим проведено з позивачем остаточний розрахунок при звільненні. На думку позивача, проведення відповідачем остаточного розрахунку було здійснено з затримкою, що є підставою для стягнення з Миколаївського ЗВ ВСП середнього заробітку за час затримки розрахунку по виплаті компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи.
Наказом начальника Миколаївського ЗВ ВСП (по стройовій частині) від 31 серпня 2017 року № 181 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу Миколаївського ЗВ ВСП та всіх видів забезпечення.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 340/3022/19 адміністративний позов ОСОБА_1 до Миколаївського ЗВ ВСП про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Миколаївського ЗВ ВСП щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31 серпня 2017 року. Зобов`язано Миколаївський ЗВ ВСП нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31 серпня 2017 року.
Судове рішення набрало законної сили 17 березня 2020 року.
На виконання вищевказаного судового рішення, 28 квітня 2020 року відповідачем нарахована та виплачена позивачу на картковий рахунок грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31 серпня 2017 року в розмірі 9 519,65 грн, що підтверджується копією виписки з його розрахункового рахунку, виданої АТ КБ "ПриватБанк".
Позивач, вважаючи наявним у нього права на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, звернувся до суду з даним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.
ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року, яке залишене без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року, позов задоволено частково. Стягнуто з Миколаївського ЗВ ВСП на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 9 642,63 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що з огляду на очевидну неспівмірність суми несвоєчасно виплаченої грошової компенсації за невикористані дні календарної відпустки з розміром середнього заробітку за час затримки їх виплати при звільненні, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 9 642,63 грн, яка розрахована із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (01 вересня 2017 року) по час розрахунку з ОСОБА_1 (27 квітня 2020 року), відсоткового співвідношення між розміром несвоєчасно виплачених сум та розміром розрахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 2,7 % та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі п. 2, 3 ч. 4 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
V. Касаційне оскарження
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
На обґрунтування своєї позиції, позивач наводить постанови у справах № 340/1405/20 та № 340/3371/19, у яких судами апеляційної інстанції зроблені протилежні висновки. Так при розгляді справи № 340/3371/19 суд дійшов висновку, що ст. 117 Кодексу законів про працю України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, установи, органу. Натомість, у справі № 340/1405/20 суд дійшов висновку, що незважаючи на факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та підтвердженої вини власника, розмір відшкодування, передбачений ст. 117 Кодексу законів про працю України, за певних умов може бути зменшено, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності.
На думку скаржника, можна зробити висновок, що при розгляді одного і того ж спірного питання, суд висловлює різні думки при вирішенні спору, що свідчить про те, що відсутня єдина правова позиція щодо відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовців.
Також ОСОБА_1 стверджує, що судом апеляційної інстанції неправомірно було застосовано висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15ц (провадження № 14-623цс18), оскільки скорочення середнього заробітку, застосоване судами, відноситься до категорії справ, пов`язаних з договірними правовідносинами.
Крім того, скаржник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права до спірних правовідносин, а саме: ст. 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України, ст. 1, 2 Закону України "Про оплату праці" та положень Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", які пов`язані із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовців.
Відповідачем поданий відзив на касаційну скаргу, в якому не погоджуючись з касаційною скаргою позивача, стверджує, що, частково задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій використали своє право на обрання ефективного способу захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, шляхом стягнення з Миколаївського ЗВ ВСП на користь позивача відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 9 642,63 грн.
VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ч. 1 ст. 117 КЗпП України).
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в ст. 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці, визначає Закон України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон № 108/95-ВР), відповідно до ст. 1 якого заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу; розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Статтею 2 Закону № 108/95-ВР визначено структуру заробітної плати, а саме:
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
VІІ. Висновки Верховного Суду
В силу положень ч. 1 ст. 341 КАС України перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи.
При цьому, згідно з ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування норм права.
Як убачається з матеріалів справи, підставою для касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій слугувала незгода позивача із розміром стягнутого на його користь відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, а саме 9 642,63 грн, що в 37 разів є меншим ніж заявлений позивачем розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, тобто є неспівмірним. В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржуються.
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
В цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі
№ 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Задовольняючи частково позовні вимоги у цій справі, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що сплаті на користь позивача підлягає відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, що складає 9 642,63 грн.
В той же час ані судом першої, ані судом апеляційної інстанцій не зазначено із чого саме виходили суди при розрахунку суми відшкодування саме у розмірі 9 642,63 грн, а лише зазначили, що вказана сума є співмірною з урахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні по час розрахунку з позивачем, відсоткового співвідношення між розміром несвоєчасно виплачених сум та розміром розрахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 2,7 % та приблизного розміру майнових витрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок.
Синтаксичний розбір текстуального змісту ст. 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 відповідачем не виплачена сума компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2015-2017 роки в сумі 9 519,65 грн.
Сума середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні додаткові відпустки по день фактичного розрахунку (дата прийняття судового рішення) складає: 970 х 368,18 грн = 357 134,60 грн, де 970 - кількість днів затримки, 368,18 грн -середньоденне грошове забезпечення.
В той же час судами попередніх інстанцій не встановлено розмір усіх належних звільненому працівникові сум, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Враховуючи правову позицію Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19, встановлення цих обставин має значення для правильного вирішення справи.
Отже, Верховний Суд уважає, що для застосування критеріїв пропорційності розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, судам попередньої інстанцій слід дослідити та з`ясувати загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат для вирахування проценту, що складає грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у співвідношенні до загальної суми, що слугує підставою для застосування такого ж проценту середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної її суми, який буде визначений належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, виходячи з принципу пропорційності.
Вимоги відповідача щодо скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та прийняття нового щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі у силу ч. 1 ст. 341 КАС України не розглядаються, оскільки перегляд судових рішень здійснюється виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги позивача, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до ч. 1- 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з ч. 2 ст. 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати нові докази або додатково перевіряти докази, а тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. 341, 345, 349, 355-356, 359 КАС України, суд