ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 320/3779/20
адміністративне провадження № К/9901/21574/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №320/3779/20
за позовом ОСОБА_1
до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка Івана Павловича
про визнання протиправною та скасування постанови,
за касаційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - Усенка Євгенія Івановича
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2020 року (головуючий суддя Сорочко Є.О., судді Федотова І.В., Чаку Є.В.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 пред`явила позов до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка Івана Павловича, у якому просила:
- визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка І.П. від 19 березня 2020 року ВП №61610614 про стягнення з боржника основної винагороди.
Позов мотивовано протиправністю винесення спірної постанови з огляду на відсутність фактичного виконання судового рішення та фактичного стягнення з позивача будь-яких грошових коштів.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року позов задоволено.
Суд першої інстанції виходив з того, що приватний виконавець не мав правових підстав для прийняття оскаржуваної постанови.
Не погодившись із цим рішення, приватний виконавець оскаржив його в апеляційному порядку.
11 серпня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд виніс постанову, якою задовольнив скаргу приватного виконавця, скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Апеляційний суд виходив з того, що аналіз правової конструкції частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" свідчить про те, що словосполучення "у тому числі постанов державного виконавця про стягнення основної винагороди, <…> штрафів <…>" (родовий відмінок) стосується словосполучення "щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб)" (родовий відмінок), а не "рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби" (називний відмінок). Тобто положення указаної статті жодним чином не поширюють юрисдикцію адміністративних судів на оскарження власне постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів.
З огляду на це суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскарження всіх постанов виконавця, у тому числі про стягнення з боржника основної винагороди, ухвалених у виконавчому провадженні з виконання рішення суду, здійснюється в порядку частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", тобто виключно до суду, який видав виконавчий документ.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)
У серпні 2020 року представник позивачки подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги скаржник покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - "КАС України").
Так, скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції застосував частину 2 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 15 січня 2020 року у справі №1.380.2019.001073, від 17 жовтня 2018 року у справі №826/51957/17.
Скаржник зазначає, що у вказаних постановах Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що розгляд подібних спорів віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
Представник відповідача - адвокат Коваль Р.О. - подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити без змін постанову апеляційного суду.
В обґрунтування своєї правової позиції покликається на помилковість доводів скаржника про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду. Водночас наполягає на правомірності постанови про стягнення з боржника основної винагороди та, як наслідок, незаконності рішення суду першої інстанції.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 21 вересня 2012 року у справі №1003/13398/12 розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та вирішено, зокрема, після розірвання шлюбу прізвище позивачки змінити на дошлюбне - " ОСОБА_5".
10 листопада 2018 року після державної реєстрації шлюбу ОСОБА_5 змінила прізвище на " ОСОБА_1".
25 березня 2015 року головний державний виконавець органу державної виконавчої служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження №47012031 про примусове виконання виконавчого листа №2-5827/10, виданого 1 листопада 2011 року Білоцерківським міськрайонним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" 745361,40 грн.
Постановою заступника начальника відділу Білоцерківського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 26 червня 2019 року №47012031 постановлено стягнути з ОСОБА_2 виконавчий збір у розмірі: 74718,14 грн.
Постановою заступника начальника відділу Білоцерківського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 26 червня 2019 року №47012031 виконавчий лист №2-5827/10, виданий 1 листопада 2011 року Білоцерківським міськрайонним судом Київської області, повернуто стягувачу, постанову про стягнення виконавчого збору ВП №47012031 від 26 червня 2019 року та постанову про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження ВП №47012031 від 26 червня 2019 року виведено в окремі виконавчі провадження.
Постановою державного виконавця Білоцерківського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 3 липня 2019 про відкриття виконавчого провадження №59436678 відкрито виконавче провадження про примусове виконання постанови Білоцерківського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 26 червня 2019 року №47012031 щодо стягнення з ОСОБА_2 виконавчого збору в сумі: 74718,14 грн.
19 березня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу Київської області Голяченко І.П. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження №61610614 про примусове виконання виконавчого листа №2-5827/10, виданого 1 листопада 2011 року Білоцерківським міськрайонним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" 745361,40 грн та 1820,00 грн судових витрат.
Пунктом 3 вказаної постанови постановлено стягнути з боржника виконавчий збір/основну винагороду приватного виконавця у розмірі: 74718,14 грн.
19 березня 2020 року цей же приватний виконавець виніс постанову про стягнення з боржника основної винагороди, якою постановлено стягнути з боржника ОСОБА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, основну винагороду в сумі: 74718,14 грн.
Вважаючи протиправною постанову приватного виконавця про стягнення з боржника основної винагороди, позивач звернулася до суду з метою її оскарження.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до частини першої статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 2 червня 2016 року №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Частиною другою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
IV. ОЦІНКА СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про їхню обґрунтованість з огляду на таке.
Спірним питанням у розглядуваній справі є правомірність винесення приватним виконавцем постанови про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 10 відсотків від суми основного боргу одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (ВП №61610614) за виконавчим листом №2-5827/10, виданим 1 листопада 2011 року Білоцерківським міськрайонним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" 745361,40 грн.
Вирішуючи даний спір, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства, мотивувавши це тим, що положення частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" не поширюють юрисдикцію адміністративних судів на оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів.
Тому покликаючись на те, що Цивільним процесуальним кодексом України визначено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця, вчинених під час виконання судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства, а також те, що оскаржувана постанова про стягнення з боржника основної винагороди прийнята саме в рамках виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що цей спір належить розглядати у порядку цивільного судочинства.
Однак колегія суддів Верховного Суду не погоджується з наведеним висновком апеляційного суду з огляду на таке.
Нормами частини першої статті 18 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" закріплено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Як обумовлено статтею 125 Конституції України, з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
За змістом частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб`єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
Як свідчать матеріали справи, позивач звернулася до адміністративного суду з позовною заявою в порядку статті 287 КАС України, оскільки вважає, що постановою приватного виконавця Голяченка І.П. від 19 березня 2020 року ВП №61610614 про стягнення з боржника основної винагороди порушено її права та законні інтереси.
За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу та про стягнення основної винагороди.
Отже, постанова приватного виконавця про стягнення основної винагороди є самостійним виконавчим документом, який підлягає примусовому виконанню.
Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців чи приватних виконавців.
Особливості провадження у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця урегульовано статтею 287 КАС України, частиною першою якої передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначених нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України "Про виконавче провадження".
Зокрема, відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з даним позовом) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Водночас згідно з частиною другою статті 74 цього Закону рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
Аналогічні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року у справі №921/16/14-г/15, у справі №127/9870/16-ц та у справі №2-01575/11, від 28 листопада 2018 року у справі №2-01575/11, від 13 березня 2019 року у справі №545/2246/15-ц, від 3 та 10 квітня 2019 року у справах №370/1288/15 та №766/740/17-ц відповідно, від 29 травня 2019 року у справі №758/8095/15-ц, від 2 жовтня 2019 року у справі №766/10138/17-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі №1940/1957/18, від 15 січня 2020 року у справі №1.380.2019.001073 та від 29 вересня 2020 року у справі №295/6656/14-ц, а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 3 квітня 2019 року у справі №344/1016/18 та у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року у справі №160/4071/20, від 31 березня 2021 року у справі №640/18024/20.
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд вважає помилковим і таким, що не ґрунтується на нормах закону, висновок суду апеляційної інстанції про непоширення юрисдикції адміністративного суду на спір щодо оскарження постанови приватного виконавця про стягнення основної винагороди у цивільній справі.
Своєю чергою, є помилковим і висновок про наявність підстав для закриття провадження у справі та застосування частини першої статті 238 КАС України, що призвело до порушення норм процесуального права і постановлення незаконної постанови, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
За правилами частин першої та четвертої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Верховний Суд констатує, що покладені в основу обґрунтування касаційної скарги аргументи стосовно неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права знайшли своє підтвердження під час касаційного розгляду справи.
Водночас вимоги касаційної скарги про скасування постанову суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції є необґрунтованими. Адже наведене порушення норм процесуального права має наслідком лише скасування постанови суду апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду.
У зв`язку з цим касаційну скаргу належить задовольнити частково та скасувати оскаржувану постанову з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження її розгляду.
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,