Постанова
Іменем України
23 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 182/670/15-ц
провадження № 61-9809св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Коляда Юрій Анатолійович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року у складі судді Кобеляцької-Шаховал І. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2020 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Коляда Юрій Анатолійович, про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання недійсним договору дарування та поділ спільного майна подружжя,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Коляда Ю. А., про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання недійсним договору дарування та поділ спільного майна подружжя.
Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що з жовтня 2006 року вона проживала з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в квартирі АДРЕСА_1, яка належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 21 жовтня 2004 року. Разом з ними проживала її дочка від першого шлюбу ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 у них з ОСОБА_2 народився син ОСОБА_6 .
З жовтня 2006 року до травня 2012 року вона разом з ОСОБА_2 постійно спільно проживали у зазначеній квартирі однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вели спільне домашнє господарство та мали єдиний сімейний бюджет, піклувалися один про одного, виховували дітей, придбавали речі.
27 грудня 2011 року вони з ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополь Нікопольського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області та продовжували проживати у зазначеній квартирі.
06 червня 2012 року рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області шлюб між нею та ОСОБА_2 було розірвано.
19 листопада 2013 року вона з ОСОБА_2 повторно зареєструвала шлюб, який було розірвано 27 листопада 2014 року рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
За період її спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу та під час перебування у шлюбі, з листопада 2006 року до 06 червня 2012 року та з 19 листопада 2013 року до 27 листопада 2014 року за спільні кошти ними було придбано майно, зокрема, двокімнатна квартира АДРЕСА_2, що підтверджується договором купівлі-продажу від 15 серпня 2008 року, посвідченим Першою Нікопольською державною нотаріальною конторою; нежитлова будівля літ. "Б" на АДРЕСА_3, що підтверджується договором купівлі-продажу від 06 липня 2010 року, посвідченим приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Мігуновим С. О.; трикімнатна квартира АДРЕСА_4, що підтверджується договором купівлі-продажу від 26 листопада 2013 року, посвідченим державним нотаріусом Другої Нікопольської державної нотаріальної контори Апальковим Є. В.; автомобіль ВАЗ 21083, 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, світло-синього кольору, номер кузова НОМЕР_2, що підтверджується договором купівлі-продажу на товарній біржі від 23 березня 2010 року № 100558, яке за їх спільною згодою було зареєстровано на ім`я ОСОБА_2 .
Досягти згоди щодо поділу зазначеного майна вони не можуть, оскільки ОСОБА_2 вважає його своєю особистою власністю. Однак вона вважає це майно спільною сумісною власністю подружжя.
08 грудня 2011 року ОСОБА_2 без її згоди подарував квартиру АДРЕСА_5 своїй матері ОСОБА_4 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Колядою Ю. А.
23 березня 2016 року ОСОБА_2 без її згоди продав автомобіль ВАЗ 21083, 1999 року випуску, світло-синього кольору, реєстраційний номер НОМЕР_3, своєму батькові ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 632/01/1245/2016.
Відповідно до звіту про оцінку транспортного засобу ВАЗ 21083, реєстраційний номер НОМЕР_3, від 10 січня 2018 року № 764-01, складеного оцінювачем ОСОБА_7, його ринкова вартість становить 49 640,00 грн.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила:
- встановити факт проживання ОСОБА_2 і ОСОБА_1 з жовтня 2006 року до 27 грудня 2011 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу;
- визнати об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 і ОСОБА_1 двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 ; нежитлову будівлю літ. "Б" на АДРЕСА_3 ; трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 ; автомобіль ВАЗ 21083, 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, світло-синього кольору, номер кузова НОМЕР_2 ;
- визнати недійсним договір дарування двокімнатної квартири АДРЕСА_5, укладений 08 грудня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Колядою Ю. А.;
- поділити спільне майно ОСОБА_2 та ОСОБА_1, визнавши за кожним право власності на 1/2 частину нерухомого майна, зокрема, двокімнатної квартири АДРЕСА_2 ; нежитлової будівлі літ. "Б" на АДРЕСА_3 ; трикімнатної квартири АДРЕСА_4 ;
- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості 1/2 частини відчуженого автомобіля ВАЗ 21083, 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, світло-синього кольору, номер кузова НОМЕР_2 в розмірі 24 720,00 грн;
- витребувати зазначене нерухоме майно із незаконного володіння ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суди виходили з того, що позивачем не надано суду належні та допустимі докази її спільного проживання з ОСОБА_2 з жовтня 2006 року до 27 грудня 2011 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу, тому позовні вимоги про встановлення факту спільного проживання без реєстрації шлюбу відповідно до частини другої статті 3, статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України) не підлягають задоволенню.
Таким чином, відповідно до статей 60, 61, 63, 70 СК України, статей 368, 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) також відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання спірного майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.
З огляду на те, що позивачу відмовлено у задоволенні її вимог щодо встановлення факту сумісного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у визнанні спірного майна спільною сумісною власністю сторін і його поділі, а вимоги щодо визнання недійсним договору дарування двокімнатної квартири є похідними вимогами, суд також відмовив у їх задоволенні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги її заяву від 14 травня 2020 року про відкладення розгляду справи призначеної на 20 травня 2020 року, яку судом було отримано 19 травня 2020 року, що підтверджується відомостями Укрпошти, у зв`язку з провадженням Кабінетом Міністрів України карантину до 22 травня 2020 року. У день судового засідання не було відновлено в повному обсязі транспортне сполучення в межах області, що позбавило позивача та її адвоката можливості прибути у судове засідання.
Крім того, судом першої інстанції під час розгляду справи не були допитані всі свідки, заявлені позивачем, які могли підтвердити обґрунтованість позовної вимоги щодо спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу.
Також судом першої інстанції необґрунтовано визнано недопустимим доказом акт від 28 грудня 2014 року щодо спільного проживання сторін.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує також те, що справу розглянуто у її відсутність.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Посилання ОСОБА_1 на обмежений рух транспорту як на підставу відкладення судового засідання у суді апеляційної інстанції не виключало можливості прибути в судове засідання, оскільки між м. Нікополем та м. Кривий Ріг існує також сполучення приміським залізничним транспортом, яке не було скасовано.
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.
У липні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2020 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2020 року і витребувано із Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області цивільну справу № 182/670/15-ц.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
Відповідно до свідоцтва про народження від 22 червня 2007 року, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополю Нікопольського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області, батьками ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, зазначено ОСОБА_2 та ОСОБА_1
27 грудня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4, виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополю Нікопольського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області.
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2012 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
19 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_5, виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополю Нікопольського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області.
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 15 серпня 2008 року, посвідченого Першою Нікопольською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_2 придбав двокімнатну квартира АДРЕСА_2 .
Згідно з договором купівлі-продажу на товарній біржі від 23 березня 2010 року № 100558 ОСОБА_2 придбав автомобіль ВАЗ 21083, 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, світло-синього кольору, номер кузова НОМЕР_2 .
Відповідно до договору купівлі-продажу від 06 липня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Мігуновим С. О., ОСОБА_2 придбав нежитлове приміщення літ. "Б" на АДРЕСА_3 .
Згідно з договором дарування від 08 грудня 2011 року, посвідченим приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Колядой Ю. А., ОСОБА_2 подарував ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2 .
Відповідно до договору купівлі-продажу від 26 листопада 2013 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Нікопольської державної нотаріальної контори Апальковим Є. В., ОСОБА_2 придбав трикімнатна квартира АДРЕСА_4 .
Згідно з довідкою Управління праці та соціального захисту населення Нікопольської міської ради Дніпропетровської області від 29 червня 2016 року у період з 01 січня 2006 року до 01 січня 2011 року ОСОБА_1 мешкала за адресою: АДРЕСА_6, та отримувала субсидію, надавши довідки про склад сім`ї, у яких ОСОБА_2 не зазначений.
Відповідно до відомостей у паспорті громадянина України, ОСОБА_2 у період з 08 червня 2006 року до 15 вересня 2011 року (дня реєстрації шлюбу) був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_7 .
З листа Комунального підприємства житлово-експлуатаційної контори № 6 від 22 квітня 2008 року вбачається, що ОСОБА_2 31 березня 2008 року звертався до Комунального підприємства житлово-експлуатаційної контори № 6 із зверненням щодо неналежного виконання договору на утримання будинку АДРЕСА_8, в якому він проживає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Частиною другою статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Згідно положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових доказів, речових і електронних доказів, висновків експертів.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом у цій справі, посилалася на підтвердження факту спільного проживання з ОСОБА_2 в період з 2006 року до 2011 року без реєстрацію шлюбу на акт проживання ОСОБА_2 в її квартирі АДРЕСА_1 . Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та не спростовано позивачем і матеріалами справи те, що цей акт не містить підпису та печатки посадової особи, яка його завірила, тому не може бути належним та допустимим доказом спільного проживання сторін у зазначений позивачем період.
Народження у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільної дитини саме по собі не може доводити факт ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного позивачем періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.
Крім того, матеріали справи містять докази, які підтверджують факт проживання ОСОБА_2 у спірний період часу в квартирі АДРЕСА_7 : зокрема, довідку Управління праці та соціального захисту населення Нікопольської міської ради Дніпропетровської області від 29 червня 2016 року, пастор громадянина України ОСОБА_2, лист Комунального підприємства житлово-експлуатаційної контори № 6 від 22 квітня 2008 року.
Таким чином, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, дійшли правильного висновку про те, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження факту її проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу на час придбання ним майна, зокрема, двокімнатної квартири АДРЕСА_2 ; нежитлової будівлі літ. "Б" на АДРЕСА_3 ; автомобіля ВАЗ 21083, 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, світло-синього кольору, номер кузова НОМЕР_2, та придбання цього майна за спільні кошти. При цьому, суди правильно визначили, що подані позивачем докази не підтверджують факт ведення спільного господарства, наявність спільного побуту та бюджету, взаємних прав та обов`язків подружжя, набуття майна тощо.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власність того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Спірна трикімнатна квартира АДРЕСА_9 придбана ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 26 листопада 2013 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Нікопольської державної нотаріальної контори Апальковим Є. В, тобто через 7 днів після повторного укладення шлюбу сторін.
Відповідно до договору про намір передачі грошей від 04 листопада 2011 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_11, щодо продажу квартири продавець та покупець домовилися 04 листопада 2013 року і в цей же день продавець отримав гроші за житло. Доказом особистих коштів, які були внесені ОСОБА_2 за купівлю цієї квартири, є виписка Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Правекс-Банк" від 04 листопада 2013 року (т. 1, а. с. 155). Тобто фактично ця спірна квартира була придбана ОСОБА_2 до повторної реєстрації шлюбу між сторонами, однак договір купівлі-продажу було оформлено пізніше, 26 листопада 2013 року, вже після повторної реєстрації шлюбу між сторонами, у зв`язку із чим, позивач, як дружина покупця була зазначена у цьому договорі.
Крім того, в матеріалах справи міститься розписка ОСОБА_2 від 04 червня 2013 року, посвідчена уповноваженою особою Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" Солоховою В. А., з якої вбачається, що ОСОБА_2 готовий придбати спірну трикімнатну квартиру за ціною оцінки 130 200,00 грн, яка підтверджує доводи ОСОБА_2 про його намір придбати для себе трикімнатну квартиру ще до повторної реєстрації шлюбу з позивачем.
Таким чином, трикімнатну квартиру АДРЕСА_9 не можна визнати спільною сумісною власністю подружжя.
За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України, вважати майно (спірні квартири, нежитлову будівлю та автомобіль) такими, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вирішуючи цей спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно застосував наведені вище норми матеріального права, надав належну оцінку правовим підставам заявленого позову та зібраним у справі доказам, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, у зв`язку з чим дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність факту спільного проживання однією сім`єю сторін без реєстрації шлюбу та набуття сторонами у спірний період у власність спірного нерухомого та рухомого майна під час ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, внаслідок спільної праці або за спільні кошти, та з цих підстав правильно відмовив у задоволенні позову.
Що стосується доводів касаційної скарги про неприйняття судом апеляційної інстанції заяви позивача від 14 травня 2020 року про відкладення розгляду справи, то колегія суддів зазначає таке.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року призначено до розгляду на 24 березня 2020 року.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2020 року розгляд справи відкладено на 20 травня 2020 року у зв`язку із клопотанням ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи.
21 квітня 2020 року ОСОБА_1 було належним чином повідомлено про відкладення розгляду справи на 20 травня 2020 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 2, а. с. 50).
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID-19" визначено, що з 12 березня 2020 року до 03 квітня 2020 року на усій території України установлено карантин.
У подальшому постановами Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року № 239, від 22 квітня 2020 року № 291, від 20 травня 2020 року № 392, карантин продовжувався, відповідно, до 24 квітня, до 11 травня, до 22 червня на усій території України.
02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", відповідно до підпункту 3 пункту 12 розділ ХІІ "Прикінцеві положення" доповнено пунктом 3 такого змісту: "3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину".
За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"та частиною четвертоюстатті 10 ЦПК України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та судова практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) застосовуються українськими судами як джерело права.
У справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі" ЄСПЛ роз`яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
Про день і час судового засідання сторони завчасно повідомлялися судом шляхом направлення судових повісток. Поведінка ОСОБА_1 щодо регулярного звернення до суду із заявами про відкладення розгляду справи у зв`язку із запровадженням карантину на території України (17 березня, 14 травня 2020 року) свідчить про обізнаність заявника про їх проведення. Доказів про неможливість явки до суду у зв`язку із встановленими карантинними обмеженнями ОСОБА_1 суду надано не було.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).