ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 911/3394/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
за участю секретаря судового засідання Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Товариства з обмеженою відповідальністю "Термінал 2016" - Вергелес Я.В.
Броварської міської ради - Сенько О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Термінал 2016"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 (у складі колегії суддів: Яковлєв М.Л. (головуючий), Куксов В.В., Шаптала Є.Ю.)
та рішення Господарського суду Київської області від 01.03.2021 (суддя Шевчук Н.Г.)
у справі № 911/3394/20
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Термінал 2016"
до Броварської міської ради
про визнання договору укладеним,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Термінал 2016" звернулось до господарського суду з позовом до Броварської міської ради, в якому просило визнати укладеним договір №4 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 13.10.2014 (далі - Договір оренди) у викладеній у позовній заяві редакції (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач звертався до відповідача з листами про зменшення розміру орендної плати за землю з моменту встановлення карантину, введеного постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2", і до його відміни та пропонував погодити внесення змін до Договору оренди, однак відповідач відповіді на листи не надав, а відповідні зміни до Договору оренди не внесені.
Рішенням Господарського суду Київської області від 01.03.2021, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2021, у позові відмовлено повністю.
Позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.07.2021 відкрито касаційне провадження за зазначеною касаційною скаргою з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.09.2021.
Відповідач 25 серпня 2021 року подав пояснення на касаційну скаргу позивача, в яких просить відмовити в задоволенні вимог скарги та залишити без змін оскаржувані судові рішення.
Ухвалою Верховного Суду від 01.09.2021 за клопотанням відповідача розгляд касаційної скарги позивача відкладений до 15 вересня 2021 року.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи суди попередніх інстанцій установили, що 13 жовтня 2014 року між відповідачем (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Продагросервіс" (орендар) укладений Договір оренди, за умовами якого орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку площею 0,1342 га, з них 0,1044 га - землі обмеженого використання - інженерний коридор мереж комунікацій, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (для комерційної діяльності) - землі житлової та громадської забудови (комерційне використання), що знаходиться на перетині вулиць Київської та Металургів у м. Бровари; кадастровий номер земельної ділянки: 3210600000:00:032:0005.
Згідно з актом прийому-передачі земельна ділянка 19 травня 2015 року передана орендодавцем орендарю.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Термінал 2016" (позивач) створене в результаті його виділу з Товариства з обмеженою відповідальністю "Продагросервіс" (рішення загальних зборів, оформлене протоколом №1 від 08.12.2016, Статут товариства).
9 лютого 2017 року відповідач прийняв рішення внести зміни до Договору оренди, а саме назву орендаря читати "Товариство з обмеженою відповідальністю "Термінал 2016". На підставі зазначеного рішення 21 серпня 2017 року між відповідачем (орендодавець) та позивачем (орендар) укладений договір №2 про внесення змін до Договору оренди.
Відповідно до пункту 4.1 Договору оренди (в редакції договору №3 від 16.04.2019 про внесення змін до Договору оренди) орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі в національній валюті України; річний розмір орендної плати становить 7% (сім відсотків) від нормативної грошової оцінки земельної ділянки і складає 248725,23 грн.
Згідно з пунктом 4.5 Договору оренди розмір орендної плати переглядається у разі зміни умов господарювання, передбачених договором; в інших випадках передбачених законом (підпункти 4.5.1, 4.5.3 Договору оренди); зміни граничних розмірів орендної плати, визначених Податковим кодексом України, зміни нормативної грошової оцінки, підвищення цін, тарифів, зміни коефіцієнтів індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки з вини орендаря, що підтверджено документально (в редакції договору №3 від 16.04.2019 про внесення змін до Договору оренди).
Договір оренди (в редакції договору №3 від 16.04.2019) укладено терміном до 28.02.2024 з переважним правом поновлення його на новий строк.
Пунктом 11.1 Договору оренди визначено, що зміни умов договору здійснюються у письмовій формі за взаємною згодою сторін; у разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.
Позивач звертався до відповідача з листами №04 від 04.05.2020 та б/н від 27.08.2020, в яких просив зменшити розмір орендної плати з 7% (відповідно до Договору оренди) до 3%.
Однак відповідні зміни до Договору оренди не були внесені. Зокрема, в матеріалах справи містяться копії листів-відповідей №2-6/2285 від 23.06.2020, №2-6/3353 від 03.09.2020, №2-6/3798 від 07.10.2020 та копія витягу з рішення відповідача від 01.10.2020 №2001-83-07 про відмову позивачу у внесенні змін до Договору оренди.
Звертаючись з позовом у цій справі, позивач заявив вимоги про внесення змін до Договору оренди, а саме доповнення його наступними пунктами:
"4.1.1. Сторони погодили, що річна орендна плата за Земельну ділянку на 2020 рік визначається у наступному порядку:
4.1.1.1. на період з 01 січня 2020 року по 29 лютого 2020 року - у розмірі 7 (семи) відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки;
4.1.1.2. за період з 01 березня по 31 березня 2020 року не нараховується Орендодавцем та не сплачується Орендарем (на виконання вимог пункту 524 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України (у редакції, що діє станом на дату підписання цього Договору про внесення змін);
4.1.1.3. на період з 01 квітня 2020 року по 31 грудня 2020 року - у розмірі 3 (трьох) відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.".
Позивач визначив підставами позову те, що у зв`язку з введенням карантину відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" було значно обмежено роботу об`єктів нерухомості, для обслуговування яких було орендовано земельну ділянку за Договором оренди. Загальна площа об`єктів, роботу яких було призупинено на час карантину, становить близько 75 відсотків загальної площі торгово-розважального центру.
Позивач стверджував, що орендарі приміщень у зазначеному торгово-розважальному центрі були звільнені від плати за весь період дії обмежень (заборони) здійснювати підприємницьку діяльність під час карантину і весь тягар несприятливих фінансових наслідків від тимчасових обмежень, обумовлених введенням карантину ліг на позивача як власника торгово-розважального центру, для обслуговування якого орендовано земельну ділянку за Договором оренди.
При цьому позивач послався на положення пункту 14 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України та пункту 524 підрозділу 10 Розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України.
Відмовляючи в задоволенні зазначеного позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивач не підтвердив належними доказами наявності обставин, з якими чинне законодавство пов`язує зменшення позивачу плати за землю шляхом укладення договору про внесення змін до Договору оренди. Зокрема, суди відхилили посилання позивача на положення пункту 524 підрозділу 10 Розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України, адже вказана норма не передбачає жодних зобов`язань із внесення змін до договорів оренди. Також суди зазначили, що позивач не надав доказів існування обставин, які є підставою для зменшення орендної плати, зокрема істотного зменшення можливості користуватись об`єктом оренди тощо.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, позивач посилається на відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування положень частини 4 статті 762 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 286 Господарського кодексу України у взаємозв`язку з положеннями пункту 14 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо зменшення орендної плати в разі, якщо через обставини, за які не відповідає орендар, змінилися умови його господарювання, зокрема, внаслідок встановлення карантину, введеного постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
При цьому позивач вважає передчасним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність обов`язку відповідача, передбаченого законом або договором, з укладення договору про внесенням змін до Договору оренди в запропонованій позивачем редакції, адже такий обов`язок визначено частиною 4 статті 762 Цивільного кодексу України та частиною 2 статті 286 Господарського кодексу України. Позивач наголошує, що його умови господарювання змінилися значною мірою з підстав, що не залежали від його волі, а були викликані діями держави в особі Кабінету Міністрів України.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, не встановивши наявність відповідного висновку Верховного Суду щодо застосування норми права саме у таких подібних правовідносинах, на що посилається скаржник у касаційній скарзі, Суд виходить із такого.
Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного (господарського) права (законного інтересу) в разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі в судовому порядку. Зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Згідно із закріпленим у статті 627 Цивільного кодексу України та статті 179 Господарського кодексу України принципом свободи договору сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов на свій розсуд з урахуванням вимог законодавства.
За загальним правилом, встановленим статтею 638 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Зокрема, відповідно до положень статті 188 Господарського кодексу України сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
З огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини сторони у справі не досягли згоди щодо внесення запропонованих позивачем змін до Договору оренди через незгоду відповідача, тому позивач передав цей спірна вирішення суду.
Статтею 187 Господарського кодексу України передбачено розгляд судами спорів, що виникають при укладанні договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону та інших випадках, встановлених законом. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
З викладеного вбачається, що право заінтересованої сторони передати спір на вирішення суду, якщо сторони не досягли згоди щодо зміни договору, не означає обов`язкове визнання судом укладеним відповідного договору, задоволення відповідного позову можливе лише за умови наявності передбаченого договором або законом обов`язку іншої сторони на укладення такого договору.
При цьому укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, зокрема, якщо існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України).
Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з положеннями статей 759, 792 Цивільного кодексу України законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди), зокрема відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Таким законом є Закон України "Про оренду землі", який у статті 30 також передбачає, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін; у разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
Статтею 762 Цивільного кодексу України встановлено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Водночас статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об`єкта оренди.
Законом України "Про оренду землі" у частині 3 статті 23 також передбачено, що орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати в разі, якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не з його вини.
Постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 11.03.2020 №211 установлено з 12 березня 2020 р. до 22 травня 2020 р. на всій території України карантин. Зазначеною постановою, зокрема, була передбачена заборона до 11 травня 2020 р. роботу суб`єктів господарювання, яка передбачає приймання відвідувачів, зокрема закладів громадського харчування (ресторанів, кафе тощо), торговельно-розважальних центрів, інших закладів розважальної діяльності, фітнес-центрів, закладів культури, торговельного і побутового обслуговування населення (з урахуванням винятків).
У зв`язку з наведеним Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" внесені зміни до відповідних законодавчих актів України, зокрема викладено пункт 524 підрозділу 10 Розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України в новій редакції, згідно з якою не нараховується та не сплачується за період з 1 березня по 31 березня 2020 року плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки, що перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, фізичних або юридичних осіб, та використовуються ними в господарській діяльності.
При цьому платники плати за землю (крім фізичних осіб), які відповідно до пункту 286.2 статті 286 цього Кодексу подали податкову декларацію, мають право подати уточнюючу податкову декларацію, в якій відобразити зміни податкового зобов`язання із сплати плати за землю за податковий період березень 2020 року.
У разі якщо у березні чи квітні 2020 року платниками плати за землю було подано уточнюючу податкову декларацію щодо зменшення податкового зобов`язання із сплати плати за землю за податковий період квітень 2020 року з причин, які не пов`язані із самостійним виявленням помилок, що містяться у раніше поданій ними податковій декларації, такі платники плати за землю зобов`язані подати не пізніше 30 квітня 2020 року уточнюючі податкові декларації з плати за землю (земельного податку та/або орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності) за 2020 рік, в яких відобразити зміни податкового зобов`язання із сплати плати за землю за податкові періоди березень та квітень 2020 року відповідно до положень цього підпункту.
При цьому у разі подання таких податкових декларацій з підстав, визначених цим підпунктом, до таких платників податків не застосовуються санкції, визначені статтею 50 цього Кодексу, та штрафні санкції згідно з вимогами пункту 120.2 статті 120 цього Кодексу, за внесення змін до податкової звітності в частині збільшення податкових зобов`язань з плати за землю за податковий період квітень 2020 року.
Також установлено, що платники плати за землю (земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності), які визначають податкові зобов`язання із плати за землю на підставі податкових декларацій, сплачують податкове зобов`язання зі сплати плати за землю за податковий період квітень 2020 року у повному обсязі за місцезнаходженням земельної ділянки у строк до 30 червня 2020 року без нарахування пені та штрафних санкцій, передбачених цим Кодексом за порушення термінів сплати податкових зобов`язань щодо загальних термінів сплати податкового зобов`язання за такий період.
З аналізу викладених положень податкового законодавства вбачається, що вони передбачають не лише звільнення від нарахування та сплати за період з 1 березня по 31 березня 2020 року орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, а й визначають механізм врегулювання правовідносин, пов`язаних з таким звільненням шляхом подання уточнень до податкової декларації. При цьому закріплений у наведеній нормі порядок врегулювання відповідних правовідносин не передбачає внесення певних змін до договорів оренди землі стосовно сплати орендної плати в зазначений період.
Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанції про те, що пункт 524 підрозділу 10 Розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України не несе жодних зобов`язань щодо внесення змін до Договору оренди в частині доповнення пунктом: "не нараховується Орендодавцем та не сплачується Орендарем орендна плата за Земельну ділянку за період з 01 березня по 31 березня 2020 року", адже орендар звільняється від орендної плати за вказаний період на підставі прямої норми Закону.
З огляду на викладене Суд вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог у частині внесення зазначених змін до Договору оренди, які ґрунтуються на посиланні на пункт 524 підрозділу 10 Розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України, адже наведена норма Закону не містить вказівки щодо обов`язковості укладення договору для відповідача як органу місцевого самоврядування.
Також Суд вважає слушними висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог щодо внесення змін до Договору оренди стосовно зменшення розміру орендної плати з 7% до 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки з огляду на таке.
Пунктом 14 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України (у редакції на момент виникнення спору) установлено, що з моменту встановлення карантину, введеного Постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 11 березня 2020 року N 211 (із наступними змінами і доповненнями), і до його відміни (скасування) в установленому законом порядку, плата за користування нерухомим майном (його частиною) підлягає зменшенню за вимогою наймача, який здійснює підприємницьку діяльність з використанням цього майна, впродовж усього часу, коли майно не могло використовуватися в підприємницькій діяльності наймача в повному обсязі через запроваджені обмеження та (або) заборони.
У випадку, визначеному абзацом першим цього пункту, розмір плати за користування майном не може перевищувати сукупний (пропорційно до орендованої площі) обсяг витрат, які наймодавець здійснив або повинен буде здійснити за відповідний період для внесення плати за землю, сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, і сплати вартості комунальних послуг.
Зазначені витрати покладаються на наймача як плата за користуванням майном за відповідний період пропорційно площі нерухомого майна, яку він наймає відповідно до договору, якщо договором не передбачений обов`язок наймача самостійно сплатити ці витрати повністю або частково.
Ця норма не поширюється на суб`єктів господарювання, які впродовж дії карантину фактично здійснювали діяльність з використанням цього майна в своїй господарській діяльності в повному обсязі, а також на договори найму майна, яке належить територіальній громаді.
Як правильно зазначили суди першої та апеляційної інстанцій з огляду на положення статті 762 Цивільного кодексу України, статті 286 Господарського кодексу України та статті 23 Закону України "Про оренду землі", зазначеними нормами передбачені підстави для використання орендарем права на зменшення орендної плати, а саме: якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування орендованим майном істотно зменшилася; якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання; якщо з незалежних від нього обставин істотно змінився (погіршився) стан об`єкта оренди.
Водночас зі змісту пункту 14 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України вбачається, що зазначена норма є спеціальною щодо регулювання відповідних правовідносин у зв`язку з обставинами запровадження зазначеного карантину та передбачає зменшення плати за користування нерухомим майном за вимогою наймача за умови, що майно не могло використовуватися в підприємницькій діяльності наймача в повному обсязі через запроваджені обмеження та (або) заборони. При цьому Суд звертає увагу, що вказана норма обмежує розмір плати за користування майном сукупним (пропорційно до орендованої площі) обсягом витрат наймодавця за відповідний період для внесення плати за землю тощо.
Позовні вимоги в частині зменшення розміру орендної плати з 7% до 3% позивач обґрунтував посиланням на положення частини 4 статті 762 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 286 Господарського кодексу України, а також обставини зміни умов господарювання та істотного зменшення можливості користування орендованим майном.
Однак з обставин, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій на підставі дослідження наданих учасниками справи доказів, вбачається, що під час розгляду справи позивач не надав доказів існування обставин, які визначені законом підставами для зменшення орендної плати: щодо істотного погіршення стану орендованої земельної ділянки, істотного зменшення можливості користуватись земельною ділянкою як об`єктом оренди, а також зміни передбачених Договором оренди умов господарювання.
Зокрема, позивач не довів, що запровадження на території України карантину з 12 березня 2020 року об`єктивно та повно унеможливило використання за цільовим призначенням орендованого майна - земельної ділянки, переданої йому для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Також суди встановили, що позивач не зменшував орендну плату орендарям розташованого на орендованій за Договором оренди земельній ділянці торгово-розважального центру, а зменшення плати відбулось пропорційно до зменшення орендованих площ.
З огляду на викладене Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність передбачених законом підстав для задоволення заявлених позивачем вимог (зокрема, в частині зменшення орендної плати з 7% до 3%) та вважає безпідставними викладені в касаційній скарзі доводи про неправильне застосування норм матеріального права, неправильне тлумачення закону судами при ухваленні судових рішень у справі.
Зокрема, зважаючи на встановлені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, Суд відхиляє викладені в касаційній скарзі доводи про те, що обов`язок відповідача внести відповідні зміни до Договору оренди визначений частиною 4 статті 762 Цивільного кодексу України та частиною 2 статті 286 Господарського кодексу України, адже суди під час розгляду справи встановили відсутність обставин, з якими вказані законодавчі норми пов`язують зменшення орендної плати.
Посилання позивача на те, що орендарі приміщень у торгово-розважальному центрі були звільнені від сплати орендної плати за весь період дії обмежень (заборони) здійснювати підприємницьку діяльність під час карантину по суті зводяться до переоцінки доказів, встановлення обставин, що не були встановлені у судових рішеннях попередніх інстанцій або були відхилені ними, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції.
Водночас щодо аргументів позивача про те, що запровадження на території України карантину значно вплинуло на господарську діяльність позивача, змінило умови його господарювання, оскільки з часу запровадження обмежувальних заходів позивач не мав можливості в повній мірі використовувати належне йому майно - торговельно-розважальний центр, Суд звертає увагу на те, що об`єктом оренди за Договором оренди є земельна ділянка, а не торговельно-розважальний центр. Обставини неможливості використання внаслідок запровадження карантину саме орендованої земельної ділянки за її цільовим призначенням під час розгляду цієї справи судами не встановлені.
Отже, наведені в касаційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових актів не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.
З огляду на те, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд