Постанова
Іменем України
20вересня 2021 року
м. Київ
справа № 307/2235/20
провадження № 61-10227св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області, у складі судді
Чопик В. В., від 21 грудня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Куштана Б. П., Фазикош Г. В., від 20 травня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності.
Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що 20 квітня 2006 року між нею та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб, який розірвано на підставі рішення Тячівського районного суду від 28 березня 2019 року у справі № 307/372/19.
За час перебування у шлюбі сторонами набуто у власність житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, та за цією ж адресою земельні ділянки: кадастровий номер 2124410101:01:001:0092 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та кадастровий номер 2124410101:01:001:0093 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.
Позивач вказувала, що вказане майно є спільним майном подружжя, однак на праві власності зареєстроване за відповідачем, який заперечує її майнові права.
Посилаючись на викладене, позивач просила суд визнати вказаний будинок та земельні ділянки по 1/2 частині об`єктом спільної сумісної власності
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області
від 21 грудня 2020 року, за заявою ОСОБА_1, позовні вимоги щодо земельної ділянки кадастровий номер 2124410101:01:001:0093 - залишено без розгляду.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 20 травня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані по
АДРЕСА_1, визнано по 1/2 частині об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірний житловий будинок набуто сторонами під час шлюбу, а тому він є об`єктом спільної власності подружжя, частки сторін в якому є рівними. Водночас позивач, набувши право власності на частину будинку, набула і право власності на земельну ділянку, на якій він знаходиться.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
18 червня 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 грудня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду 20 травня
2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з районного суду.
У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17, у постановах Верховного Суду України від 16 грудня
2015 року у справі № 6-2710цс15, від 04 грудня 2013 року у справі
№ 6-130цс13, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15.
Зокрема судами не враховано, що земельна ділянка, яка набута у власність в період шлюбу шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною власністю подружжя.
Крім того, під час будівництва спірного будинку мало місце зміщення будинку на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер якої 2124410101:01:001:0093, а тому будинок набув статуту самочинного.
Судами проведено не поділ майна в натурі, а здійснено переведення його із спільної сумісної власності у спільну часткову, що не передбачено чинним законодавством.
Також для будівництва будинку було отримано кредит, неповернутий залишок по якому складає понад 50 000 грн, проте позивач не приймає участі в його поверненні, а тому її частка може бути зменшена.
Відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
20 квітня 2006 року між сторонами укладено шлюб, який розірвано рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 березня 2019 року у справі № 307/372/19.
ОСОБА_2 згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯИ № 010387, виданого 05 жовтня 2009 року, є власником земельної ділянки площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 2124410101:01:001:0092.
Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею - 349,22 кв. м, житлова площа - 73,27 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, який розташовано на земельній ділянці кадастровий номер 2124410101:01:001:0092.
Позиція Верховного Суду
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена, зокрема у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
У справі, яка переглядається, позивач фактично заявила позовні вимоги про визнання нерухомого майна спільним сумісним майном та його поділ з визначенням часток у праві власності по 1/2 за кожним із подружжя.
Судами встановлено, що житловий будинок по
АДРЕСА_1 збудований під час шлюбу сторін.
Право власності на будинок зареєстровано за відповідачем
29 березня 2016 року, тобто також під час шлюбу сторін.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових на нерухоме майно
№ 210899219 від 01 червня 2020 року спірний будинок розташований на земельній ділянці з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 2124410101:01:001:0092, яка набута ОСОБА_2 у власність у 2009 році в результаті приватизації.
За таких обставин, суди попередніх інстанцій, встановивши, що спірний будинок побудовано в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а презумпція спільності права власності подружжя на майно відповідачем не спростована, дійшли правильного висновку, що спірний будинок є спільною сумісною власністю подружжя, частки дружини та чоловіка у праві власності на який є рівними.
Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Отже, аналіз вказаних норм права свідчить про те, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, що відповідає принципу "superficies solo cedit" - "збудоване на землі слідує за нею".
Вказані висновки викладено Верховним Судом у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16-ц, від 16 червня 2021 року у справі
№ 299/2490/16-ц.
Суди попередніх інстанцій, оцінивши надані сторонами докази, зокрема відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно з якими спірний житловий будинок розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 2124410101:01:001:0092, врахувавши принцип "superficies solo cedit" (збудоване на землі слідує за нею) та встановивши, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частини житлового будинку, дійшли обґрунтованого висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину земельної ділянки кадастровий номер 2124410101:01:001:0092.
Таким чином доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірна земельна ділянка є його особистою приватною власністю та не підлягає поділу, спростовані висновками судів попередніх інстанцій, які узгоджуються із висновком Верховного Суду в постановах
від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16-ц, від 16 червня 2021 року у справі № 299/2490/16-ц.
При цьому, колегія суддів відхиляє як нерелевантні посилання заявника на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17, у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, від 04 грудня 2013 року у справі
№ 6-130цс13, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15.
Аргументи заявника про те, що під час будівництва були використанні кредитні кошти, частина з яких неповернута, підлягають відхиленню, оскільки жодних доказів з цього приводу відповідач судам не надавав.
Надання нових доказів на стадії касаційного розгляду положеннями
ЦПК України не передбачено, а тому Верховним Судом не може бути прийнято посилання заявника на доданий до касаційної скарги новий доказ - збірний кадастровий план земельних ділянок від 18 червня 2021 року, складений на замовлення ОСОБА_2 після вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12
ЦПК України).
Розгляд справи в суді першої інстанції тривав із серпня по грудень
2020 року, а в апеляційному суді із лютого по травень 2021 року, представники ОСОБА_2 брали участь в судових засіданнях, а отже відповідач мав достатньо часу для доведення своїх заперечень проти позову та надання відповідних доказів.
Посилань на те, що суди попередніх інстанцій перешкоджали йому в наданні доказів касаційна скарга ОСОБА_2 не містить.
Таким чином, розпорядившись своїми процесуальними правами на власний розсуд, ОСОБА_2 несе ризики настання наслідків, пов`язаних із ненаданням ним доказів на підтвердження заперечень проти позову.
Зміст позову ОСОБА_1 свідчить про те, що вона стверджувала, що житловий будинок побудований в період шлюбу є спільною власністю подружжя, частки сторін в якому є рівними (по 1/2 частці у кожного), а крім того згідно статей 377 ЦК України та 120 ЗК України до неї має перейти право власності і на відповідну частину (1/2) земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок.
При цьому, вимог про поділ будинку та земельної ділянки в натурі позивач не заявляла і такі вимоги суди не вирішували.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають і фактично зводяться до необхідності досліджувати нові докази, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини другої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Верховний Суд дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанції при вирішенні справи по суті, в межах заявлених вимог та з урахуванням наданих доказів, правильно застосовано норми матеріального права і не допущено порушень норм процесуального права, за яких судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду