Постанова
Іменем України
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 310/2529/20
провадження № 61-1320св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Кухаря С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
10 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди, посилаючись на те, що 15 березня 2020 року о 15 годині 13 хвилин на перехресті вулиць Довганюка, Мелітопольського шосе та проспекту Західний в місті Бердянську Запорізької області водій ОСОБА_2, керуючи автомобілем "ВАЗ 21154", реєстраційний номер НОМЕР_1, не надав перевагу в русі та допустив зіткнення з автомобілем "LEXUS GX460", реєстраційний номер НОМЕР_2, яким він рухався по головній дорозі. Постановою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2020 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Згідно зі звітом автотоварознавчого дослідження від 03 квітня 2020 року вартість матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження належного йому на праві власності автомобіля, з урахуванням податку на додану вартість на запасні частини, становить 461 840,18 грн. Цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у Страховій групі "ТАС" (далі - СГ "ТАС"), яка виплатила йому страхове відшкодування в сумі 99 500 грн. Вважає, що в даному випадку ОСОБА_2 зобов`язаний сплатити йому різницю між фактичним розміром шкоди (461 840,18 грн) і здійсненим СГ "ТАС" відшкодуванням (99 500 грн), що становить 362 340,18 грн. Крім того, винні дії відповідача, внаслідок яких сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) та було пошкоджено транспортний засіб, завдали йому моральної шкоди. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 362 340,18 грн на відшкодування майнової шкоди і 20 000 грн - на відшкодування моральної шкоди.
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, в якому просив визнати недійсним договір дарування від 10 квітня 2020 року № 372, посвідчений приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Каракуловим Д. Л., згідно з яким ОСОБА_2 відчужив на користь ОСОБА_3 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 квітня 2020 року було відкрито провадження у справі № 310/2529/20 за його позовом до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП. ОСОБА_2, будучи безпосередньо обізнаним про існуюче зобов`язання відшкодувати йому завдану шкоду, 10 квітня 2020 року уклав із своєю матір`ю ОСОБА_3 договір дарування, за умовами якого подарував належну йому на праві власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Вважає, що вказаний правочин є фіктивним, а ОСОБА_2 діяв недобросовісно та допустив зловживання правом власності з метою приховування майна, за рахунок якого можливо було б виконати в майбутньому рішення суду про відшкодування збитків, завданих внаслідок ДТП.
Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 червня 2020 року вищезазначені позови об`єднано в одне провадження. Об`єднаній справі присвоєно єдиний унікальний номер 310/2529/20.
Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 вересня 2020 року у складі судді Полянчука Б. І., з урахуванням ухвали цього суду від 22 вересня 2020 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 362 340,18 грн на відшкодування майнової шкоди і 1 000 грн - на відшкодування моральної шкоди. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 10 квітня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Каракуловим Д. Л., згідно з яким ОСОБА_2 відчужив на користь ОСОБА_3 однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що різницю між фактичним розміром збитків та страховим відшкодуванням повинен сплачувати винуватець ДТП, а не страхова компанія. З урахуванням глибини та характеру душевних страждань, яких позивач зазнав внаслідок пошкодження його майна, суд оцінив моральну шкоду в розмірі 1 000 грн. Визнаючи недійсним оспорюваний договір дарування, суд першої інстанції виходив з того, що деліктне зобов`язання виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов`язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник). Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу свідчить, що його правова мета є іншою, ніж безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Будь-який правочин, вчинений боржником після виникнення в нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). В день ДТП (15 березня 2020 року) у ОСОБА_2 виникло зобов`язання відшкодувати ОСОБА_1 завдану майнову шкоду, а у ОСОБА_1 - право на отримання такого відшкодування. Незважаючи на наявність вказаного обов`язку, 10 квітня 2020 року ОСОБА_2 подарував належну йому на праві власності квартиру своїй матері ОСОБА_3 . Безоплатне відчуження майна на користь близького родича після виникнення у ОСОБА_2 деліктного зобов`язання перед позивачем свідчить про свідому недобросовісну поведінку винуватця ДТП та зловживання ним правом власності з метою приховування майна від примусового звернення стягнення на нього при виконанні майбутнього рішення суду про відшкодування потерпілому заподіяної шкоди. При цьому суд врахував, що ОСОБА_2 не працює, офіційних доходів не отримує, після укладення договору дарування продовжує мешкати у спірній квартирі, яка є єдиним його житлом та постійним місцем проживання. Відтак, оспорюваний договір дарування має ознаки фраудаторного правочину, є фіктивним, а тому підлягає визнанню недійсним.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 вересня 2020 року скасовано в частині визнання недійсним договору дарування і ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування відмовлено. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду в частині вирішення позову ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП, є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим суд першої інстанції безпідставно визнав недійсним оспорюваний договір дарування. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження вчинення фіктивного правочину з обох сторін та умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися. Реєстрація права власності на спірну квартиру свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. Посилання місцевого суду на те, що оспорюваний правочин вчинено з метою ухилення ОСОБА_2 від обов`язку відшкодувати позивачу майнову шкоду, не заслуговують на увагу, оскільки договір дарування було укладено 10 квітня 2020 року, а постанова Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2020 року, якою ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні ДТП, набрала законної сили 14 квітня 2020 року, тобто після вчинення спірного правочину. Аргументи позивача про те, що договір дарування було укладено в той день, коли він звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, що свідчить про фіктивність правочину, є безпідставними з огляду на те, що провадження у справі було відкрито лише 27 квітня 2020 року. На час укладення оспорюваного договору не існувало рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача будь-яких грошових коштів, в матеріалах справи відсутні докази щодо наявності відкритого виконавчого провадження.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У січні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року в частині відмови в задоволенні його позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування і залишити в силі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 вересня 2020 року.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що апеляційний суд безпідставно не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-954цс16 (щодо визначення моменту виникнення грошового деліктного зобов`язання), від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року у справі № 200/13392/13-ц, від 07 серпня 2019 року у справі № 296/6014/17, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 липня 2019 року у справі № 642/3377/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 712/13738/17, від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Бердянського міськрайонного суду Запорізької області.
21 квітня 2021 року справа № 310/2529/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду в частині вирішення позову про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, не оскаржується, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).
Відповідно до частини першої, пункту 3 частини другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна.
За змістом статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній особі, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, а також - незалежно від вини заподіювача шкоди, якщо її завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
Згідно зі статтею 1192 ЦК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
За правилом пункту 1 частини другої статті 22 ЦК України реальними збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
Статтею 1194 ЦК України встановлено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Відтак, відшкодування шкоди особою, яка завдала шкоду, можливе лише за умови, що згідно із Законом України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у страховика (МТСБУ) не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником автомобіля "LEXUS GX460", реєстраційний номер НОМЕР_2 .
15 березня 2020 року о 15 годині 13 хвилин на перехресті вулиць Довганюка, Мелітопольського шосе та проспекту Західний в місті Бердянську Запорізької області водій ОСОБА_2, керуючи автомобілем "ВАЗ 21154", реєстраційний номер НОМЕР_1, не надав переваги в русі та допустив зіткнення з автомобілем "LEXUS GX460", реєстраційний номер НОМЕР_2, який рухався по головній дорозі.
Постановою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2020 року, яка набрала законної сили 14 квітня 2020 року, ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 (порушення учасниками дорожнього руху правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів) КУпАП.
Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, яка набрала законної сили, є обов`язковою для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалена постанова суду, у питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Згідно зі звітом автотоварознавчого дослідження від 03 квітня 2020 року № 35 вартість матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження належного ОСОБА_1 автомобіля, з урахуванням податку на додану вартість на запасні частини, становить 461 840,18 грн.
На час ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована у СГ "ТАС", яка виплатила потерпілому ОСОБА_1 страхове відшкодування в сумі 99 500 грн.
На підставі договору дарування від 10 квітня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Каракуловим Д. Л., ОСОБА_2 подарував своїй матеріОСОБА_3 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка належала дарувальнику за договором купівлі-продажу від 19 листопада 2017 року, укладеним з ОСОБА_5 .
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 20 травня 2020 року власником вищевказаної квартири з 10 квітня 2020 року є ОСОБА_3
ОСОБА_2 не працює, офіційних доходів не отримує, після укладення договору дарування продовжує мешкати у спірній квартирі, яка є постійним місцем його проживання, іншого житла не має.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).
Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ"), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.
Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Отже, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.
Дарувальник, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення в нього зобов`язання зі сплати грошових коштів, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно потерпілої сторони, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси потерпілого і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
В постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-954цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року у справі № 200/13392/13-ц (провадження № 61-41615св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 296/6014/17 (провадження № 61-10785св19), в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 липня 2019 року у справі № 642/3377/16-ц (провадження № 61-34100св18), від 18 грудня 2019 року у справі № 712/13738/17 (провадження № 61-44736св18), від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 (провадження № 61-20593св19) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, суди касаційної інстанції дійшли таких висновків:
- у справі № 6-1873цс16: укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивача, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном (аналогічні по суті правові висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц та від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, в яких вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном);
- у справі № 6-954цс16: з огляду на положення статей 509, 1187, 1188, 1192 ЦК України факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов`язане з виконанням цими особами обов`язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов`язання. Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов`язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник);
- у справі № 200/13392/13-ц: деліктне зобов`язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повному обсязі особою, яка завдала шкоди (статті 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов`язання зазвичай виступають потерпілий (кредитор) і заподіювач шкоди (боржник);
- у справі № 296/6014/17: однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Встановивши, що Особа-1 є матір`ю відповідача, а Особа-2 його цивільною дружиною, на час укладення відповідних договорів відповідач був обізнаний про результат судового розгляду справи про стягнення з нього на користь позивача шкоди, суди правильно вважали, що відповідач передбачав негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на належне йому нерухоме майно. Дійшовши висновку, що при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчиненіна перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з відповідача, суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України;
- у справі № 369/11268/16-ц: Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України;
- у справі № 642/3377/16-ц: статтею 11 ЦК України визначено підстави виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема завдання майнової (матеріальної) шкоди іншій особі. Така підстава є юридичним фактом.Отже, завдання шкоди є підставою виникнення зобов`язання з відшкодування шкоди;
- у справі № 712/13738/17: 24 жовтня 2016 року відбулася ДТП. 11 листопада 2016 року укладено договір дарування, за яким відповідач подарував своїй матері 1/2 частину квартири. 23 березня 2017 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення за статтею 124 КУпАП. 18 травня 2017 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про відшкодування шкоди. Заочним рішенням Соснівського районного суд міста Черкаси від 04 липня 2017 року з відповідача на користь позивача 268 867,53 грн на відшкодування майнової шкоди та 5 000 грн - на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП. Відтак, встановивши, що відповідач, відчужуючи 11 листопада 2016 року належну йому на праві власності 1/2 частину квартири своїй матері, був обізнаний про ДТП, яка сталася 24 жовтня 2016 року, і про розмір завданого автомобілю потерпілого матеріального збитку, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що відповідач міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок ДТП. При цьому, з`ясувавши, що під час укладення 11 листопада 2016 року оспорюваного договору воля сторін, які є близькими родичами, не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їхні дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому зобов`язань щодо відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок ДТП, апеляційний суд обґрунтовано визнав недійсним оспорюваний правочин на підставі статті 234 ЦК України. Аналогічний за змістом висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19);
- у справі № 489/5148/18: укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Встановивши, що відповідач, відчужуючи належні йому на праві власності будинки своїм синам та дружині, був обізнаний про наявність невиконаних зобов`язань по поверненню позики та судового спору, передбачав можливе стягнення з нього на користь позивача заборгованості за договорами позики, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що боржник усвідомлював негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог та мав намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків. Такі дії відповідача не можна визнати добросовісними у розумінні пункту 6 частини першої та частини третьої статті 3 ЦК України. З`ясувавши, що при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, дії сторін вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховування майна від звернення стягнення при виконанні в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з відповідача, отже правова мета оспорюваних договорів дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочинами (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України;
- у справі № 910/8357/18: для вирішення питання про визнання недійсним правочину оспорюваного заінтересованою особою правове значення має встановлення впливу наслідку вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У даному випадку важливим є врахування, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину. Тому у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним. Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього грошового зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.