У Х В А Л А
14 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 526/275/21
провадження № 14-150зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача - Штелик С. П.,
суддів: Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,
перевіривши заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Гадяцького районного суду Полтавської області від 30 березня 2021 року, постанови Полтавського апеляційного суду від 20 травня 2021 року та ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди,
ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому, з урахуванням уточнених вимог, просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 500 грн на відшкодування майнової шкоди та 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Гадяцького районного суду Полтавської області від 30 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Гадяцького районного суду Полтавської області від 30 березня 2021 року - без змін.
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Гадяцького районного суду Полтавської області від 30 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від20 травня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою від 12 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Гадяцького районного суду Полтавської області від 30 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 травня 2021 року. Мотивував ухвалу тим, що ця справа є малозначною згідно з вимогами закону та касаційна скарга не містить посилань на випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначних справах підлягають касаційному оскарженню.
У серпні 2021 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою, у якій просить скасувати рішення Гадяцького районного суду Полтавської області від 30 березня 2021 року, постанову Полтавського апеляційного суду від 20 травня 2021 року та ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши матеріали заяви, зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Право касаційного оскарження та судові рішення, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, визначені у статті 389 ЦПК України.
Вичерпний перелік підстав для передання справи, яка розглядається у касаційному порядку, на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлено статтею 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою позивача та на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 526/275/21 не передавав.
В ухвалі від 12 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що вона оскарженню не підлягає.
З огляду на вказане у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для розгляду заяви ОСОБА_1, а тому в її прийнятті необхідно відмовити і з доданими до неї матеріалами повернути позивачу.
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" ("Zand v. Austria", заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Sokurenko and Strygun v. Ukraine", заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
За відсутності повноважень для розгляду касаційної скарги на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року Велика Палата Верховного Суду не є у справі № 526/275/21 судом, встановленим законом.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за його природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення у справі "Креуз проти Польщі" ("Kreuz v. Poland") від 16 червня 2001 року, заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, що порушується сама сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету", і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" ("Ashingdane v. The United Kingdom") від 28 травня 1985 року, заява № 8225/78, § 57; рішення у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" ("Fayed v. The United Kingdom") від 21 вересня 1980 року, заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду заяви ОСОБА_1 не може підтверджувати порушення його права на доступ до суду, адже він мав можливість реалізувати право на подання касаційної скарги до Верховного Суду.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення у справі "Світлана Науменко проти України" ("Svetlana Naumenko v. Ukraine") від 9 листопада 2004 року, заява № 41984/98, § 53).
Звернення з заявою про перегляд судового рішення касаційного суду, яке в силу прямої вказівки закону не можна оскаржити, ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду