Постанова
Іменем України
16 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 621/209/18
провадження № 51-2276 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Голубицького С.С., Короля В.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Круценко Т.В.,
захисника в режимі відеоконференції Ісаєвої Ю.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Зміївського районного суду Харківської області від 19 лютого 2020 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у кримінальному провадженні № 12016220300000770 за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Першотравневе Зміївського району Харківської області, жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Зміївського районного суду Харківської області від 19 лютого 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 122 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки 6 місяців.
Зазначеним вироком вирішено цивільні позови прокурора та потерпілого.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 24 червня 2016 року приблизно о 23:00, перебуваючи біля магазину "Світанок", що на вул. Харківській у с. Таранівка Зміївського району Харківської області, на ґрунті неприязних відносин, діючи умисно, завдав один удар у голову потерпілому ОСОБА_2, від якого той втратив рівновагу та впав на землю, після чого завдав не менше трьох ударів ногою по правій нозі потерпілого, чим спричинив йому тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року апеляційні скарги захисника Літвінової А.С. та обвинуваченого ОСОБА_1 залишено без задоволення, а вирок Зміївського районного суду Харківської області від 19 лютого 2020 року - без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. На обґрунтування своїх вимог зазначає про неповноту та однобічність судового розгляду, невідповідність висновків суду, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження. Вказує, що судом надано неправильну оцінку доказам у кримінальному провадженні, зокрема, безпідставно не взято до уваги його показання, а також докази сторони захисту про відсутність ОСОБА_1 на місці вчинення злочину. Переконаний, що судом не надано оцінки достовірності показань потерпілого ОСОБА_2, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 . Звертає увагу на те, що жодний із свідків не вказує точного часу вчинення злочину, а інші докази вказаного факту не підтверджують. А тому вважає, що, порушуючи вимоги статей 94, 96 КПК України, суд взяв до уваги лише показання потерпілого, при цьому не навів мотивації відхилення доказів сторони захисту, чим проявив упередженість та несправедливість. До того ж вказує, що відповідно до медичної документації, наявної в матеріалах кримінального провадження, потерпілий ОСОБА_2 тілесні ушкодження отримав унаслідок падіння. При цьому судом безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання сторони захисту про призначення повторної судово-медичної експертизи для встановлення походження в потерпілого тілесних ушкоджень. Таким чином, вважає, що у порушення вимог ст. 62 Конституції України висновки суду про його винуватість у вчиненні інкримінованого злочину базуються на припущеннях. Зазначає, що, перевіряючи вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд безпідставно відмовив в задоволенні клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні, які місцевим судом були досліджені не повно, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України. При цьому апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні апеляційних скарг сторони захисту, своїх висновків належним чином не мотивував, не навів вичерпних доводів щодо необґрунтованості апеляційної скарги, обмежившись лише перерахуванням доказів, покладених в основу вироку суду, та загальним формулюванням про доведеність його винуватості у вчиненні злочину. А тому вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України. З огляду на викладене наголошує, що наведені порушення, допущені судами, призвели до порушення його права на захист.
Крім того, засуджений ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяви, у яких ставив питання про звільнення його від відбування призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності та на підставі Закону України "Про амністію у 2016 році".
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу засудженого не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник Ісаєва Ю.В. підтримала касаційну скаргу засудженого, просила її задовольнити, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд в суді першої інстанції. Крім того, захисник підтримала заяви засудженого ОСОБА_1 про звільнення його від відбування покарання.
Прокурор Круценко Т.В., вказуючи про законність та обґрунтованість вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, просила відмовити у задоволенні касаційної скарги засудженого, а також заперечувала щодо задоволення заяв засудженого ОСОБА_1 про звільнення його від відбування покарання.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Мотиви суду
Згідно із ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
У касаційній скарзі засуджений вказує про незаконність вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, вважає, що такі рішення постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального законодавства.
Зокрема, як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень засуджений у касаційній скарзі зазначає про неповноту та однобічність судового розгляду, невідповідність висновків суду, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження. Вказує, що судом надано неправильну оцінку доказам у кримінальному провадженні, зокрема, безпідставно не взято до уваги його показання, а також докази сторони захисту про відсутність ОСОБА_1 на місці вчинення злочину.
Крім того, вважає, що судом не надано оцінки достовірності показань потерпілого ОСОБА_2, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 . Звертає увагу на те, що жодний зі свідків не вказує точного часу вчинення злочину, а інші докази вказаного факту не підтверджують. А тому вважає, що, порушуючи вимоги статей 94, 96 КПК України, суд взяв до уваги лише показання потерпілого, при цьому не навів мотивації відхилення доказів сторони захисту, чим проявив упередженість та несправедливість.
Тобто, не погоджуючись із викладеними у вироку суду висновками, засуджений фактично оспорює неповноту та однобічність судового розгляду, зазначає про невідповідність висновків суду, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження, доказам у кримінальному провадженні просить дати іншу оцінку, ніж ту, яку місцевий суд надав під час розгляду кримінального провадження.
Однак такі доводи засудженого не можуть бути предметом касаційного розгляду, оскільки з огляду на вимоги ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати достатність обсягу судового розгляду для постановлення остаточного рішення, здійснювати оцінку здобутих судами першої та апеляційної інстанцій доказів, вирішувати питання про їх достовірність, встановлювати інші фактичні обставини справи, ніж ті, які викладені в судових рішеннях.
З огляду на процесуальні повноваження суду касаційної інстанції, який є судом права, а не факту, під час касаційного розгляду суд має оперувати тими фактичними обставинами та доказовою базою, які встановлені судами попередніх інстанцій, та зобов`язаний лише перевіряти правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.
Що стосується доводів засудженого про те, що його винуватість у вчиненні інкримінованого злочину не доведена поза розумним сумнівом, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Як убачається з вироку, висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні ним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України, за викладених у вироку обставин ґрунтуються на доказах, досліджених та належно оцінених у судовому засіданні.
Такі висновки суд зробив на підставі показань потерпілого ОСОБА_2, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, експерта ОСОБА_7 .
Місцевим судом досліджено як доказ винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого злочину дані, що містяться у протоколі прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 27 червня 2016 року, протоколі слідчого експерименту від 29 жовтня 2016 року за участю свідка ОСОБА_3, протоколі слідчого експерименту від 12 квітня 2017 року за участю потерпілого ОСОБА_2 .
Також судом першої інстанції співставлено, проаналізовано і покладено в основу обвинувального вироку дані, що містяться у медичній картці стаціонарного хворого № 2968/397 від 25 червня 2016 року, висновку судово-медичної експертизи № 21-3м/17 від 23 лютого 2017 року, висновках додаткової судово-медичної експертизи № 21-3м/17 від 23 лютого 2017 року та № 62-3м/17 від 13 квітня 2017 року.
Висновки про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України, місцевий суд належним чином вмотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які було оцінено відповідно до вимог закону та правильно визнано судом достатніми та взаємозв`язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо нього.
Як вбачається зі змісту вироку, місцевий суд, обґрунтовуючи свої висновки, послався на показання потерпілого ОСОБА_2, який у суді пояснив, що коли він вийшов із приміщення магазину "Світанок", через неприязні відносини до його професії поліцейського ОСОБА_1 почав завдавати йому удари, від яких він впав та втратив свідомість, а в результаті дій останнього йому спричинено тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Також місцевий суд послався на показання свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6, які були очевидцями події та в суді розказали про обставини та механізм заподіяння ОСОБА_1 потерпілому ОСОБА_2 тілесних ушкоджень.
При цьому місцевий суд критично поставився до показань засудженого ОСОБА_1 щодо його відсутності на місці злочину, оскільки повідомлені ним відомості про перебування спочатку в м. Харкові, а потім у с. Гайдари є суперечливими та не знайшли свого підтвердження, хоча судом було вжито необхідних та достатніх заходів з метою перевірки таких тверджень.
У касаційній скарзі засуджений зазначає, що відповідно до медичної документації, наявної в матеріалах кримінального провадження, потерпілий ОСОБА_2 тілесні ушкодження отримав унаслідок падіння. При цьому судом безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання сторони захисту про призначення повторної судово-медичної експертизи для встановлення походження в потерпілого тілесних ушкоджень.
Такі доводи засудженого колегія суддів вважає безпідставними.
У своєму вироку місцевий суд послався на висновки судово-медичних експертиз № 21-3м/17 від 23 лютого 2017 року (т. 2, а. с. 175-176), № 21-3м/17 від 23 лютого 2017 року (додаткова) (т. 2, а. с. 181-182) та № 62-3м/17 від 13 квітня 2017 року (додаткова) (т. 3, а. с. 65-66).
Відповідно до зазначених висновків тілесні ушкодження в потерпілого ОСОБА_2 утворилися від дії тупих предметів з обмеженою травмуючою поверхнею за механізмом удару чи за механізмом удару-згинання-крутіння, можливо, від заподіяння ударів взутими ногами або під дією ударів з висоти (стрибка) в проекцію правої гомілки в нижню третину, які відносяться до тілесних ушкоджень середньої тяжкості та могли бути отримані у строк, про який вказано в обвинуваченні. Отримання таких тілесних ушкоджень унаслідок самоспричинення або унаслідок падіння з висоти власного зросту виключається.
Зі змісту вироку також вбачається, що експерт ОСОБА_7 у судовому засіданні підтвердив зроблені ним експертні заключення та наполягав на достовірності своїх висновків.
А тому місцевий суд не встановив достатніх підстав для призначення чергової судово-медичної експертизи, про що, зокрема, наполягала сторона захисту.
Колегія суддів звертає увагу, що відмова в задоволенні клопотань, які, на думку суду, не були обґрунтовані належним чином, не може бути безумовною підставою для скасування судового рішення лише тому, що сторона захисту з такими висновками суду не погоджується.
При цьому місцевий суд у вироку зазначив, що отримані потерпілим тілесні ушкодження за механізмом їх утворення та способом спричинення підтверджуються також поясненнями потерпілого ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_3, наданими ними під час слідчих експериментів, та в цілому не суперечать об`єктивним судово-медичним даним.
Таким чином, у вироку суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності. Зі змісту вказаного вироку вбачається, що суд у мотивувальній його частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.
Перевіряючи в апеляційному порядку доводи апеляційних скарг сторони захисту, апеляційний суд надав відповідну оцінку показанням потерпілого, свідків, а також сукупності інших доказів у справі, які визнав послідовними й такими, що узгоджуються між собою, та мотивовано спростував доводи сторони захисту про відсутність достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження винуватості засудженого ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України.
Зокрема, апеляційний суд у своїй ухвалі зазначив, що місцевий суд правильно взяв до уваги сукупність досліджених у кримінальному провадженні доказів, а тому розцінив невизнання ОСОБА_1 своєї винуватості як спосіб ввести суд в оману та уникнути відповідальності за власні дії.
При цьому апеляційний суд не встановив порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки наведених місцевим судом доказів, як і не встановив підстав для визнання таких доказів недопустимими.
З урахуванням встановлених фактичних обставин місцевий суд кваліфікував дії ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 122 КК України, а саме як умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров`я. З такою кваліфікацією погодився й суд апеляційної інстанції.
За таких обставин колегія суддів вважає безпідставними доводи засудженого про те, що висновки про його винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину базуються на припущеннях, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду.
Крім того, у касаційній скарзі засуджений вказує про те, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотань сторони захисту про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України.
Як передбачено ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
В апеляційних скаргах захисник Літвінова А.С. та обвинувачений ОСОБА_1 просили вирок місцевого суду скасувати та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції.
При цьому в порядку ст. 404 КПК України ОСОБА_1 клопотав перед апеляційним судом про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні, зокрема, про повторний допит свідків, оскільки, на його думку, такі докази були неповно досліджені місцевим судом, та про призначення повторної судово-медичної експертизи.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Разом з тим у випадку, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засад безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку та обсязі, як це було зроблено в суді першої інстанції.
Як убачається зі змісту оскаржуваної ухвали, апеляційний суд дійшов переконання, що місцевим судом у повному обсязі досліджено докази у кримінальному провадженні з дотриманням засад безпосередності, у тому числі й допит свідків, таким доказам надано відповідну правову оцінку, з якою погодився й суд апеляційної інстанції.
Таким чином, відмовляючи в задоволенні клопотання обвинуваченого, апеляційний суд виходив із того, що всі докази у кримінальному провадженні були предметом дослідження суду першої інстанції, а сторона захисту у своїх клопотаннях, а також у судовому засіданні апеляційного суду не навела передбачених процесуальним законом підстав для повторного допиту свідків та повторного призначення судово-медичної експертизи, а тому апеляційний суд дійшов висновку про необґрунтованість відповідних клопотань.
Колегія суддів погоджується з такою позицією апеляційного суду та вважає, що суд апеляційної інстанції у даному випадку вимоги процесуального закону не порушив, оскільки сама наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу не зобов`язує суд апеляційної інстанції досліджувати такі докази за умови, якщо вони в повному обсязі досліджені місцевим судом, а сторона кримінального провадження не обґрунтує необхідності їх повторного дослідження саме з підстав, що передбачені вимогами ч. 3 ст. 404 КПК України.
Оскільки колегією суддів не встановлено процесуальних порушень під час розгляду вказаних клопотань, а тому доводи засудженого в цій частині колегія суддів вважає такими, що не знайшли свого підтвердження в ході касаційного розгляду.
Крім того, як на підставу для скасування ухвали суду апеляційної інстанції у касаційній скарзі засуджений посилається на відсутність в ухвалі апеляційного суду відповідей на всі доводи апеляційних скарг сторони захисту, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
З такими твердженнями засудженого колегія суддів погодитися не може з огляду на наступне.
Так, ухвала апеляційного суду є рішенням суду вищого рівня стосовно законності, обґрунтованості та вмотивованості рішення суду першої інстанції, що перевіряється в апеляційному порядку. Отже, ухвала апеляційного суду має відповідати вимогам ст. 370 КПК України.
Згідно з вимогами ст. 419 КПК України в ухвалі суду апеляційної інстанції, зокрема, мають бути проаналізовані всі доводи апеляційної скарги, на кожен з яких надано вичерпну відповідь та наведено детальні мотиви прийнятого рішення. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі апеляційного суду зазначаються підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Під час дослідження матеріалів кримінального провадження встановлено, що апеляційний суд, дотримуючись вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК України, переглянув вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_1 за його апеляційною скаргою та апеляційною скаргою захисника, ретельно перевірив зазначені в них доводи, проаналізував їх, дав на них переконливі відповіді, зазначивши в ухвалі підстави, через які визнав такі доводи необґрунтованими.
Тобто, здійснюючи перевірку доводів апеляційних скарг у порядку апеляційної процедури, апеляційний суд відповідно до вимог кримінального процесуального закону надав таким доводам належну оцінку та з наведенням докладних мотивів обґрунтував прийняте рішення.
Колегія суддів вважає, що ухвала суду апеляційної інстанції є законною, обґрунтованою, вмотивованою та відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України, а тому підстав для її скасування або зміни не вбачає.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу засудженого залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Крім того, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення заяви засудженого ОСОБА_1 про звільнення його від відбування покарання у зв`язку із закінченням строків давності.
Як вбачається з вироку Зміївського районного суду Харківської області від 19 лютого 2020 року, за встановлених фактичних обставин, ОСОБА_1 засуджено за вчинення 24 червня 2016 року злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року вирок Зміївського районного суду Харківської області від 19 лютого 2020 року залишено без зміни.
Тобто, враховуючи вимоги ч. 2 ст. 532 КПК України, на час розгляду справи судом касаційної інстанції зазначений вирок щодо засудженого ОСОБА_1 набрав законної сили.
Положення ч. 5 ст. 74 КК України передбачають, що особа за вироком суду може бути звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу.
Як визначено п. 3 ч. 1 ст. 49 КК України, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо у разі вчинення нею нетяжкого злочину і до дня набрання вироком законної сили минули п`ять років.
Злочин, передбачений ч. 1 ст. 122 КК України,з огляду на вимоги ст. 12 КК України відноситься до нетяжких злочинів, за який передбачено найбільш суворе покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років.
Таким чином на день набрання законної сили обвинувальним вироком щодо ОСОБА_1 строк давності притягнення його до кримінальної відповідальності не сплинув, а тому у судів першої та апеляційної інстанцій були відсутні підстави для звільнення ОСОБА_1 від відбування призначеного йому покарання за цим вироком. Такі підстави відсутні й у колегії суддів на час касаційного розгляду.
Що стосується заяви засудженого ОСОБА_1 про звільнення його від відбування покарання на підставі Закону України "Про амністію у 2016 році", то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Засуджений ОСОБА_1 свою заяву мотивує тим, що він не ухилявся від суду та слідства, на його утриманні перебувають діти, яким не виповнилося 18 років, при цьому його засуджено за вчинення нетяжкого злочину до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки 6 місяців, яке він відбуває на даний час.
Однак матеріали кримінального провадження не містять відомостей про те, чи не позбавлений ОСОБА_1 батьківських прав відносно цих дітей.
Оскільки суд касаційної інстанції з огляду на вимоги ст. 433 КПК України не наділений повноваженнями встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, то колегія суддів позбавлена можливості розглянути відповідну заяву засудженого.
Разом з тим, відповідно до вимог ч. 1 ст. 539 КПК України питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.
Згідно із п. 1 ч. 2 ст. ст. 539 КПК України клопотання (подання) про вирішення питання, пов`язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.
З огляду на викладене колегія суддів вважає за необхідне залишити без розгляду заяву засудженого ОСОБА_1 про звільнення його від відбування покарання на підставі Закону України "Про амністію у 2016 році", та роз`яснити йому право звернутися з такою заявою до відповідного суду за місцем відбування ним призначеного покарання.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд