Постанова
Іменем України
20 вересня 2021 року
м. Київ
справа №501/837/19
провадження №61-9033св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
позивач - ОСОБА_2,
відповідач - державний реєстратор комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" Манюта Сергій Васильович,
відповідач - акціонерне товариство "Укрсоцбанк",
відповідач - акціонерне товариство "Альфа-Банк",
третя особа - відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно управління державної реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа Банк" на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23 вересня 2020 року у складі судді Петрюченко М. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду до державного реєстратора комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" Манюти С. В. (далі - державний реєстратор), акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк"), акціонерного товариства "Альфа Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"), третя особа: відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно управління державної реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області, з позовом, в якому просили:
- скасувати рішення державного реєстратора комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" (з відкриттям розділу), індексний номер: 45139245 від 21 січня 2019 року;
- скасувати запис про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення державного реєстратора від 21 січня 2019 року.
Позов мотивовано тим, що 19 січня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту в іноземній валюті у сумі 50 000 доларів США із кінцевим терміном погашення заборгованості до 18 січня 2019 року.
У якості забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором між банком та позивачем укладено іпотечний договір від 19 січня 2007 року, за умовами якого позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .
21 січня 2019 року державним реєстратором КП "Агенція реєстраційних послуг" здійснено перереєстрацію права власності на квартиру у порядку позасудового врегулювання на АТ "Укрсоцбанк".
Позивачі посилаючись на те, що відповідач АТ "Укрсоцбанк" здійснив протиправні, незаконні дії по перереєстрації права власності належного їм нерухомого майна, яке знаходилось в іпотеці, звернулись до суду за захистом свої прав шляхом скасування рішення державного реєстрацію та відповідного запису, внесеного на підставі цього рішення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 23 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року, позов задоволено.
Скасовано рішення державного реєстратора комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" (з відкриттям розділу), індексний номер: 45139245 від 21 січня 2019 року.
Скасовано запис про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення державного реєстратора №45139245 від 21 січня 2019 року.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що іпотечний договір, який укладено між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 19 січня 2007 року, не містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і окремий договір між іпотекодавцем (позивачем) та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя також не укладався.
В даному випадку договір іпотеки не передбачає самої передачі права власності, а встановлює лише спосіб передачі права власності, а саме, через окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя або на підставі застереження в Іпотечному договорі, які були відсутні на момент звернення стягнення на заставлене майно.
Таким чином, підписаний між позивачем та відповідачем іпотечний договір сам по собі не може бути підставою для набуття (переходу) права власності на іпотечне майно.
Крім цього, вказане нерухоме майно підпадає під дію Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 03 червня 2014 року № 1304-VII, відносно якого законодавець заборонив примусове стягнення протягом дії цього закону.
У даному спорі іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди як власників.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі АТ "Альфа-Банк" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19. Враховуючи наведені у цій постанові висновки, скасування рішення державного реєстратора є належним способом захисту прав, починаючи з 16 січня 2020 року, але у зв`язку з тим, що не визнано право власності та не припинено, то такий спосіб захисту є неналежним. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Оскаржуваними судовими рішеннями, скасовано лише рішення державного реєстратора, а за таких підстав, відповідне не призводить до відновлення права власності.
Судами не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі 910/10011/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17, у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 910/10963/19, від 21 квітня 2021 року у справі № 711/1100/20, від 31 липня 2020 року у справі № 607/11516/18.
Суди дійшли помилкових висновків, що підписаний між позивачем та відповідачем іпотечний договір сам по собі не може бути підставою для набуття (переходу) права власності на іпотечне майно.
Так, у пункті 4.5.3 договору іпотеки передбачено, що іпотекадержатель за своїм вибором звертає стягнення шляхом передачі іпотекадержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленим статтею 37 Закону України "Про іпотеку".
Таким чином, пункт 4.5.3 договору є застереженням, що прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекадержателя.
Крім того, аналогічний за змістом пункт 4.5.3 іпотечного договору досліджувався у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 711/1100/20, від 31 липня 2020 року у справі № 607/11516/18.
Підсумовуючи доводи касаційної скарги заявник посилається на те, що пункт 4.5.3 договору іпотеки є підставою реєстрації права власності, наявне обтяження в реєстрі не перешкоджає реєстрації права власності, а визнання рішення державного реєстратора є неналежним способом захисту, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій, наведені в оскаржуваних судових рішеннях.
Щодо висновків судів на поширення на спірні правовідносини положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", заявник послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17, у якій зазначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Позивачами не надано жодних доказів, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності у них іншого нерухомого житлового майна, а отже висновки суду про відповідність предмету іпотеки (спірної квартири) вимогам статті 1 вказаного Закону та необхідність його застосування до спірних правовідносин є передчасними.
Матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу, на підставі якого можливо встановити, що у позивачів відсутнє інше нерухоме майно, а за таких підстав застосування судом Закону України № 1304-VII є необґрунтованим.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.
Фактичні обставини, встановлені судами
19 січня 2007 року між акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (до перейменування - акціонерно-комерційний банк соціального розвитку "Укрсоцбанк") та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту в іноземній валюті на суму 50 000 доларів США із кінцевим терміном повернення коштів до 18 січня 2019 року.
У якості забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, 19 січня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1, ОСОБА_2 передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .
21 січня 2019 року державним реєстратором комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" здійснено перереєстрацію права власності на квартиру у порядку позасудового врегулювання на АТ "Укрсоцбанк", підставою виникнення права власності, згідно витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вказано: іпотечний договір, серія та номер 7 від 19 січня 2017 року, індексний номер: 45139245 від 21 січня 2019 року.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
07 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі Закон 1304-VII), підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Висновки про те, що Закон № 1304-VII підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), в якій зазначено, що Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і позасудовим способом) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на таке відчуження.
Велика Палата погодилась з висновком судів попередніх інстанцій, що квартира, яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у приватного нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за банком.
В постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від вказаного висновку, який міститься в постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), а саме щодо необхідності застосування положень Закону № 1304-VII у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку за наявності умов, передбачених підпунктом 1 пункту 1 цього Закону.
При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) відступила від правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15 (провадження № 61-10874сво18), стосовно того, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем.
Отже, з урахуванням наведених позивачами підстав позову та встановлених обставин справи, пред`явлена ними вимога до ПАТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем є обґрунтованою, оскільки передана в іпотеку квартира АДРЕСА_2, яка використовується позивачами як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за ПАТ "Укрсоцбанк" як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.
У справі, яка переглядається, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на передану в іпотеку квартиру за АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк".
Запроваджений законом мораторій зупиняє можливість реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання та є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, а отже, унеможливлює укладення такого договору та наступну реєстрацію за відповідачем права власності на предмет іпотеки, що є підставою для скасування відповідного рішення державного реєстратора.
З таких же висновків виходив Верховний Суд у постанові від 14 липня 2021 року у справі №336/4662/19 (провадження №61-19598св20).
Встановивши, що позивачі постійно проживають у спірній квартирі, загальна площа якої не перевищує 140 кв.м, іншого житла у власності не мають, згоди на набуття банком права власності на квартиру не надавали, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що на момент прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію права власності на квартиру за відповідачем дії банку суперечили
Закону № 1304.
Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд зробив правильний висновок, що спірна квартира, яка використовується позивачами як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнуто на підставі дії Закону № 1304.
Щодо договору про задоволення вимог іпотекодержателя
Пунктом 4.2 іпотечного договору передбачено, що у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов`язання за договором кредиту, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Згідно з пунктом 4.5 іпотечного договору іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із способів:
4.5.1 на підставі рішення суду; або 4.5.2 на підставі виконавчого напису нотаріуса; або 4.5.3 шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; або 4.5.4 шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку"; або 4.5.5 шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку", (тут і надалі у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки, а також - Закон № 898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України "Про іпотеку").
Стаття 36 Закону України "Про іпотеку" передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
За змістом частини першої, другої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Пунктом 4.1 договору іпотеки передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до пункту 4.5 іпотечного договору сторонами було погоджено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із способів, передбачених договором.
Пунктом 4.5.3 іпотечного договору передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".
Отже, сторони у договорі іпотеки передбачили право іпотекодержателя відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" набути право власності на спірне майно позасудовим способом, тобто у іпотечному договорі міститься відповідне застереження.
Суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що договором іпотеки не передбачено самої передачі права власності, а встановлено лише спосіб передачі права власності, а саме, через окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя або на підставі застереження в іпотечному договорі, які були відсутні на момент звернення стягнення на заставлене майно.
Такі висновки не узгоджуються зі змістом положень статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору), з аналізу яких вбачається, що за Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом, що в тому числі підтверджується правовою позицією, викладеною у постановах Верховного суду України від 10 жовтня 2011 року у справі № 21-131а11 та від 18 вересня 2012 року у справі № 21-236а12, а також висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 915/297/17 та від 31 липня 2018 року у справі 826/9658/15 (адміністративне провадження № К/9901/3238/18).
З урахуванням умов укладеного між сторонами іпотечного договору, зокрема підпункту 4.5.3. пункту 4.5., яким передбачено можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобовʼязань у порядку, передбаченому статтею 37 Законом України "Про іпотеку", АТ "Укрсоцбанк" мало право у досудовому порядку задовольнити свої вимоги шляхом реєстрації свого права власності на предмет іпотеки на підставі вказаного застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Разом з тим, помилковість наведених висновків не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки, установивши факт порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності, суди попередніх інстанцій у належний спосіб захистили порушене право позивачів щодо переходу права власності на нерухоме майно до відповідача шляхом скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на спірне майно за банком.
З таких же висновків виходив Верховний Суд у постанові від 31 липня 2020 року у справі №607/11516/18 (провадження №61-8704св19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.
Звертаючись до суду з позовними вимогами про скасування рішення державного реєстратора в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності (реєстрацію переходу прав власності) на квартиру, позивачі визначили співвідповідачем у справі державного реєстратора.
Водночас, спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.
Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19).
Проте помилкове зазначення позивачами співвідповідачем у справі державного реєстратора не призвело до неправильного вирішення спору по суті.
Такі ж висновки містяться у постанові Верховного Суду від 14липня 2021року у справі №336/4662/19 (провадження №61-19598св20).
Участь у справі як співвідповідача державного реєстратора не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, адже іншим відповідачем є АТ ""Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк" та у справі установлено, що спосіб захисту, обраний позивачами відповідає вимогам закону та є ефективним.
Схожих за змістом висновків, в тому числі щодо участі у справі державного реєстратора як співвідповідача дійшов Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2021 року у справі №207/3897/18 (провадження №61-17518св20).
Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 910/10963/19.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 сформульовано правовий висновок, що судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах.Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 сформульовано висновки, що позовні вимоги заявлено позивачем у тому числі, з підстав порушення відповідачем меж адміністративно-територіальної одиниці - села Родниківки та виділення ним спірної земельної ділянки серед інших земельних ділянок одного земельного масиву як земельної ділянки, що знаходиться у межах міста Умані. Велика Палата Верховного Суду вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Уманської міської ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки, відшкодування шкоди.
У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 910/10963/19 сформульовано висновок, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права.Відповідно до статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах № 910/10011/19, № 925/642/19, Верховного Суду у справі № 910/10963/19, Верховний Суд виходить із того, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
У наведених вище постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, що встановлено у справі, яка переглядається.
Позивачі обрали ефективний спосіб захисту своїх прав - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за якою проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ПАТ "Укрсоцбанк". При цьому, судові рішення у цій справі ухвалювалися вже після 16 січня 2020 року, тобто після зміни матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин.
З прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, яким статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції, із вказаної дати і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень істотно змінилось матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, з урахуванням яких Верховний Суд дійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, відповідає вимогам закону та є ефективним.
Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).