Постанова
Іменем України
15 вересня 2021 року
місто Київ
справа № 161/17523/16-ц
провадження № 61-3916св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Четвергова Анна Дмитрівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2017 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у складі колегії суддів: Данилюк В. А., Бовчалюк З. А., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування від 26 грудня 2013 року житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами на АДРЕСА_1, земельної ділянки, площею 0, 25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, та земельної ділянки, площею 0, 6 га, для ведення особистого селянського господарства за тією ж адресою, укладені між нею та ОСОБА_2 .
Позов обґрунтовувала тим, що позивач дарувати майно не мала наміру та вважала, що відповідач, не маючи наміру вести за нею догляд та матеріально утримувати, увійшовши в її довіру, навмисно і цілеспрямовано ввела її в оману і схилила до укладення оспорюваних правочинів. Зазначила, що договори дарування укладені проти її волі, помилково, а тому мають бути визнані недійсними.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні з мотивів необґрунтованості таких вимог.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції зазначив, що позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про її помилку щодо правової природи укладених договорів дарування. Досліджена судом медична документація не свідчить про те, що позивач на момент укладення договорів дарування не усвідомлювала значення своїх дій, доказів щодо існування у позивача потреби у постійному догляді і сторонній допомозі до суду не надано. Судом не встановлено обставини, за яких дії позивача щодо укладення оспорюваних правочинів не могли об`єктивно відповідати її внутрішній волі внаслідок збігу тяжких обставин, що склалися в її житті на момент укладення правочинів, чи під впливом негативного фізичного та психічного стану, чи під впливом вікових особливостей на її психічну діяльність, які б могли вплинути на сприйняття та усвідомлення нею основних аспектів оспорюваних договорів.
Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 22 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2017 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції і зазначив, що суд першої інстанції правильно визначив характер та природу правовідносин, що склалися між сторонами, та закон, що їх регулює. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем не доведено факт того, що вона не усвідомлювала правову природу укладених правочинів та їх наслідків, помилялася щодо предмету укладених договорів та їх умов і це вплинуло на її волевиявлення, а також не надано доказів того, що на час укладення договорів дарування сторони мали будь-які домовленості про взаємну вигоду, покладання на обдарованого обов`язку утримувати дарувальника. Посилання позивача на те, що вона не могла прочитати та усвідомити укладені договори дарування через похилий вік та стан здоров`я суд визнав такими, що не ґрунтуються на матеріалах справи та мають характер припущення, зазначив, що самий лише похилий вік позивача та стан здоров`я, який відповідає такому віку, не є доказом її неможливості правильно сприймати істотні умови укладених договорів дарування. Інших доказів з цього приводу позивач до суду не надала.
Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 22 травня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції посилався на те, що апеляційний суд фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не встановив, належним чином не дослідив тієї обставини, що після укладення спірних правочинів позивач тривалий час продовжує проживати у будинку, сплачує за комунальні послуги, звернулася до суду за захистом своїх порушених прав, оскільки вважала, що уклала саме договір довічного утримання. Суд апеляційної інстанції не врахував доводи позивача про те, що ОСОБА_2 певний час проживала у спірному будинку та надавала їй допомогу, у тому числі, і у веденні домашнього господарства, виконувала ремонті роботи у будинку, що може свідчити про неправильність укладення правочинів. Крім того, суд апеляційної інстанції не перевірив, чи передавалося фактично спірне нерухоме майно за оспорюваними договорами дарувальником обдаровуваному, чи є спірний будинок, який передано у власність ОСОБА_2 на підставі договору дарування, єдиним житлом позивача та чи потребувала ОСОБА_1 у силу свого похилого віку та за станом здоров`я стороннього догляду та матеріальної допомоги.
Постановою Волинського апеляційного суду від 23 січня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що встановлені обставини наявності волевиявлення позивача під час укладення нею договорів про безоплатну передачу у власність відповідача житлового будинку та земельних ділянок. Позивач у момент укладення оспорюваних договорів погоджувалася на передачу нерухомого майна у власність своєї онуки ОСОБА_2 без встановлення будь-яких умов та обов`язків, які виникнуть після їх укладення між нею та відповідачем. Суд встановив, що фактично передача нерухомого майна за договорами відбулася, оскільки відповідно до пункту 13 спірного договору дарування право власності на відчужуваний житловий будинок з надвірними будівлями у обдаровуваної виникає з моменту прийняття дарунка. Прийняттям дарунка вважається одержання обдаровуваною примірника цього договору після нотаріального посвідчення.
Також встановлено, що укладення договору дарування майна відбулося відповідно до розпорядження Луцької районної державної адміністрації Волинської області від 10 грудня 2013 року № 415 "Про надання дозволу ОСОБА_1 на дарування житлового будинку".
13 січня 2012 року ОСОБА_1 видала довіреність чоловіку своєї онуки ОСОБА_3 бути її представником в уповноважених органах з питання отримання дублікатів правовстановлюючих документів на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований. Надання позивачем такої довіреності чоловікові відповідача для отримання документів свідчить про наміри позивача в подальшому вчиняти юридично значимі дії з цим майном.
Встановлено, що ОСОБА_1 є одинокою особою похилого віку, 1939 року народження. За змістом виписки з медичної картки амбулаторного хворого позивач має вікові захворювання. Водночас, жодних доказів того, що позивач потребує постійного догляду і сторонньої допомоги, до суду не надано.
Спірний будинок, який передано у власність ОСОБА_2 на підставі договору дарування, є єдиним житлом позивача і вона продовжує у ньому проживати. Втім, зазначена обставина не свідчить про те, що відповідач не мала наміру дарувати будинок. Не підтверджує доводів позивача і той факт, що комунальні послуги сплачувалися на особовий рахунок, відкритий на ім`я позивача, оскільки остання проживала у спірному будинку і користувалася ним.
Те, що відповідач надавала позивачу допомогу, у тому числі, й у веденні домашнього господарства, виконувала ремонті роботи у будинку, оскільки ОСОБА_2 певний час проживала у спірному будинку, не свідчить про неправильність укладених правочинів. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Доводи апеляційної скарги про те, що оспорювані договори посвідчувала не приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Четвергова А. Д., яка на момент укладення правочинів знаходилася у декретній відпустці, а нотаріус Четвергова Є. О., що є порушенням вимог статей 29, 29-1, 29-2 Закону України "Про нотаріат", не підтверджені, спростовуються фактичними обставинами справи та дослідженими матеріалами цивільної справи, а також поясненнями Четвергової А. Д.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 28 лютого 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належну оцінку наявним у справі доказам. Заявник зазначила, що вона не мала на меті дарувати спірне майно. Посилалася на те, що заяву на адресу Луцької районної державної адміністрації Волинської області про надання дозволу на дарування спірної нерухомості писала та підписувала не вона, це замість неї зробила відповідач. Заявник зазначила, що вона є людиною похилого віку, має поганий зір, хворіє на хворобу Паркінсона і за такий короткий період не мала можливості ознайомитися із текстами оспорюваних договорів. Судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено той факт, що оспорювані правочини посвідчені не приватним нотаріусом Четверговою А. Д., яка перебувала у декретній відпустці, а іншим нотаріусом, тобто порушено норми Закону України "Про нотаріат" щодо заміщення нотаріусів. Судом апеляційної інстанції не враховано висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені, зокрема у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року
у справі № 6-372цс16.
Наполягає на тому, що під час укладення договору вона помилялася щодо істотних його умов, оскільки щойно повернулася у тяжкому стані з хірургічного відділення лікарні. Також судами не надано належної оцінки показанням свідків, які підтвердили обставини, на які вона посилалася на обґрунтування позову.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві третя особа просила касаційну скаргу залишити без задоволення.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 26 грудня 2013 року укладено три договори дарування, за умовами яких ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 цілий житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, площею 0, 25 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, площею 0, 6 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована на АДРЕСА_1 .
Договори дарування укладені в письмовій формі, посвідчені приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Четверговою А. Д. 26 грудня 2013 року.
Суд встановив, що фактично передача нерухомого майна за договорами відбулася, оскільки відповідно до пункту 13 спірного договору дарування право власності на відчужуваний житловий будинок з надвірними будівлями у обдаровуваної виникає з моменту прийняття дарунка. Прийняттям дарунка вважається одержання обдаровуваною примірника цього договору після нотаріального посвідчення.
Право власності відповідача на спірне майно, набуте за договорами, зареєстроване у встановленому законом порядку, що підтверджується витягами з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Встановлено, що ОСОБА_1 є одинокою особою похилого віку, 1939 року народження.
Відповідно до довідки Лаврівської сільської ради Луцького району про склад сім`ї та зареєстрованих у житловому будинку осіб від 09 грудня 2013 року № 152 до укладення оспорюваних договорів дарування у спірному будинку були зареєстрованими та проживали власник ОСОБА_1, її онука ОСОБА_2, чоловік онуки ОСОБА_3 та син онуки ОСОБА_5 . Крім цього, у будинку зареєстрована ще одна дитина ОСОБА_6, дочка відповідача.
Встановлено, що відповідач разом із сім`єю залишила будинок у с. Лаврів у 2014 році у зв`язку з конфліктними стосунками з бабусею, що підтверджено поясненнями сторін. На час укладення оспорюваних договорів та деякий час після їх укладення відповідач з сім`єю проживала в будинку.
Також встановлено, що укладення договорів дарування майна відбулося відповідно до розпорядження Луцької районної державної адміністрації Волинської області від 10 грудня 2013 року № 415 "Про надання дозволу ОСОБА_1 на дарування житлового будинку".
Спірний будинок, який передано у власність ОСОБА_2 на підставі договору дарування, є єдиним житлом позивача і вона продовжує у ньому проживати.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з цим позовом, зазначила, що підписала договори дарування під впливом помилки, вважаючи, що укладала договір довічного утримання.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Верховний Суд України у постанові від 16 березня 2016 року у справі
№ 6-93цс16 дійшов висновку, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які засвідчують існування помилки, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно мала місце і вона має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування.
Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Установивши, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваних договорів дарування вона мала намір укласти інший договір - договір довічного утримання, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання договорів дарування недійсними, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.
Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивача під час укладення оспорюваних договорів дарування, зокрема неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Позивач передала обдаровуваному спірне майно, ОСОБА_2 як нова власниця вступила у його володіння, а отже, позивачем не спростовано, що обдарована вступила у права власника майна. Та обставина, що з часом, внаслідок конфлікту із позивачем, відповідач виїхала зі спірного будинку, не свідчить про те, що оспорюваний договір не був виконаний, оскільки ці обставини виникли після укладення та виконання оспорюваного правочину.
Крім того, істотною обставиною у справі, що переглядається, є те, що судами встановлено, що укладення договорів дарування майна відбулося відповідно до розпорядження Луцької районної державної адміністрації Волинської області від 10 грудня 2013 року № 415 "Про надання дозволу ОСОБА_1 на дарування житлового будинку".
Тобто позивач зверталася до уповноваженого органу із заявою про надання дозволу на укладення саме договору дарування, а не договору довічного утримання, що додатково свідчить про необґрунтованість вимог заявниці.
Наведене свідчить, що позивач послідовно та цілеспрямовано вчиняла дії з метою досягнення певного правового результату. Зокрема, звернулася до уповноваженого органу із заявою про надання дозволу на дарування житлового будинку, отримала відповідне рішення про надання дозволу ОСОБА_1 на дарування житлового будинку, звернулася до нотаріуса з метою укладення оспорюваних договорів дарування, що свідчить про те, що на момент укладення договорів позивач мала на меті укласти саме договір дарування.
Послідовність вчинених нею дій, спрямованих на укладення договору, спростовує твердження позивача про те, що на момент укладення договорів вона прагнула укласти договір довічного утримання, а не договори дарування. Зміна у подальшому ставлення та намірів щодо укладення договору вже після його укладення не можуть визнаватися правомірною та достатньою підставою для визнання його недійсним судом.
Посилання на те, що заяву на адресу Луцької районної державної адміністрації Волинської області про надання дозволу на дарування спірної нерухомості писала та підписувала не вона та замість неї такі дії вчинила відповідач, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки позивач належним чином не довела наведену обставину, відповідних доказів до суду не подавала.
За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договорів дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договорів під час укладення таких правочинів.
Верховним Судом враховано, що переважна більшість доводів як позовної заяви, так і апеляційної та касаційної скарг містять аргументи та міркування про те, що після укладення договорів дарування відповідач змінила своє ставлення до позивача, що також не може бути правовою підставою для визнання недійсними договорів дарування з підстав помилки, яка мала існувати саме на момент вчинення таких правочинів.
Доводи касаційної скарги про те, що оспорювані договори посвідчувала не приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Четвергова А. Д., яка на момент укладення правочинів знаходилась у декретній відпустці, а нотаріус Четвергова Є. О., що є порушенням вимог статей 29, 29-1, 29-2 Закону України "Про нотаріат", Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки під час судового розгляду такі обставини не встановлені.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 дійсно є особою похилого віку, 1939 року народження. За змістом виписки з медичної картки амбулаторного хворого позивач має певні вікові захворювання. Водночас, жодних доказів того, що позивач потребує постійного догляду і сторонньої допомоги до суду не надано.
Крім того, посилання заявника на те, що певний час відповідач проживала з нею, доглядала її та допомагала їй, не доводить тієї обставини, що позивач мала на меті укладення договору довічного утримання. Такі дії сторони, враховуючи, що позивач є бабою, а відповідач - її онукою, є прийнятною та належною поведінкою між особами, які є родичами, та не свідчать про те, що ОСОБА_2 вчиняла такі дії саме на виконання договору довічного утримання, який сторони мали на увазі під час укладення оспорюваних правочинів.
Доводи касаційної скарги щодо того, що судами не враховані правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки справу розглянуто судами відповідно до наведених висновків.
Посилання на те, що спірний будинок є єдиним житлом позивача, а тому це підтверджує її доводи про відсутність волі на укладення договору дарування, не спростовують висновки судів, адже, як зазначалося, сторони є родичами і укладення такого правочину, як дарування між бабою та онукою не доводить протилежного. Крім того, позивачем не доводилося і судами не встановлено, що відповідач чинить перешкоди заявниці у можливості користування будинком та вчиняє дії з її виселення, що свідчить про відсутність порушених прав у позивача.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.