Постанова
Іменем України
16 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 569/4789/19
провадження № 61-10786св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного
банку "ПриватБанк" на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2019 року в складі судді Тимощука О. Я. та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 червня 2020 року в складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимківа С. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1,
ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позовна заява мотивована тим, що Закрите акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), назву якого змінено на Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), а у подальшому - на АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 07 грудня 2007 року уклали договір про іпотечний кредит, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 277 750 грн зі сплатою 15 % річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше
07 грудня 2037 року.
Кредитні зобов`язання були забезпечені договором поруки, укладеним між АТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_2 .
Позичальник не виконав належним чином свої зобов`язання за кредитним договором, тому станом на 15 лютого 2019 року утворилася заборгованість
у розмірі 947 135,95 грн.
Вказувало, що законодавством не передбачено обов`язку кредитора вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості. Кредитодавець на свій розсуд може вимагати від позичальника повернення будь-якої частини заборгованості за кредитом.
На підставі викладеного, АТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути солідарно
з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за кредитом (тілом кредиту) у розмірі 274 314,83 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ПАТ КБ "ПриватБанк" передало права вимоги за кредитним договором Державній іпотечній установі, а доказів зворотного відступлення права вимоги суду не надано. Разом з тим, у матеріалах справи міститься лист Державної іпотечної установи на заяву співвласника предмета іпотеки, яким повідомлено інформацію про наявний борг позичальника та підтверджено облік кредиту саме за цією Установою.
Постановою Рівненського апеляційного суду від 18 червня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року, записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення права вимоги замінено іпотекодавця
з ПАТ КБ "ПриватБанк" на Державну іпотечну установу.
Умовами договору відступлення передбачено, що набрання чинності зворотного відступлення відбувається на наступний робочий день з дня отримання банком вимоги від Державної іпотечної установи. Проте позивач не надав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу позивача вимоги зворотного викупу прав вимоги.
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що повідомлення про відступлення прав вимоги Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року, виписку по рахункам за кредитним договором позивач додав лише до апеляційної скарги, проте не зазначив поважних причин, що об`єктивно не залежали від нього, які зумовили неподання цих доказів до суду першої інстанції, тому апеляційним судом такі докази не приймаються, оскільки судом першої інстанції вони не досліджувались. Крім того, вказані копії документів
не засвідчено належним чином в порядку, встановленому чинним законодавством.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі банк посилається на пункт 1 частини другої
статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судового рішення. Зокрема, АТ КБ "ПриватБанк" у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі
№ 910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі № 910/2489/17
та від 04 вересня 2019 року у справі № 906/1174/18.
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга також мотивована наявністю в договорі відступлення умов про те, що вразі прострочення позичальником сплати чергових платежів, Державна іпотечна установа зобов`язана надіслати в банк вимогу зворотного відступлення права вимоги. У зв`язку з тим, що відбулася подія, передбачена пунктом 2.3.1 договору відступлення права вимоги - прострочення позичальником сплати чергового платежу за іпотечним кредитом та відсотків, то відбулося зворотнє відступлення права вимоги за цим договором на підставі повідомлення (вимоги) Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року. Отже, АТ КБ "ПриватБанк" є належним позивачем
у цій справі.
Надіслання Державною іпотечною установою на адресу позивача вимоги після настання подій, передбачених пунктом 2.3 договору відступлення права вимоги, є безумовним зворотнім відступленням права вимоги на користь позивача. Виконання сторонами взаємних прав та обов`язків, передбачених при зворотному відступленні права вимоги, ніяким чином не впливають на сам факт настання такої передачі і відновлення права вимоги у первісного кредитора.
У матеріалах справі містяться докази наявності заборгованості відповідача за іпотечним договором. Позивач надав усі належні та допустимі докази, тому суди безпідставно відмовили у задоволенні позову.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду АТ КБ "ПриватБанк" 20 липня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що ЗАТ КБ "ПриватБанк", назву якого змінено на
ПАТ КБ "ПриватБанк", а у подальшому - на АТ КБ "ПриватБанк", та
ОСОБА_1 07 грудня 2007 року уклали договір про іпотечний кредит, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 277 750 грн зі сплатою 15 % річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше
07 грудня 2037 року.
Відповідно до пункту 3.1 договору про іпотечний кредит виконання позичальником зобов`язання за цим договором забезпечено: іпотекою нерухомого майна житлового призначення - квартирою
АДРЕСА_1, та договором поруки, укладеним з ОСОБА_2 .
Відповідно до договору поруки від 07 грудня 2007 року ОСОБА_2 зобов`язалася відповідати перед ЗАТ КБ "ПриватБанк" солідарно у повному обсязі за своєчасне виконання ОСОБА_1 усіх його зобовʼязань за договором про іпотечний кредит та додатковими угодами до нього.
ПАТ КБ "ПриватБанк" і Державна іпотечна установа 20 лютого 2008 року уклали договір відступлення прав вимоги.
Згідно з пунктом 1.1 договору відступлення прав вимоги
ПАТ КБ "ПриватБанк" передає, а Державна іпотечна установа приймає всі права та вимоги за договором, указаним у додатку № 1 до нього.
Державна іпотечна установа передає, а ПАТ КБ "ПриватБанк" приймає всі права вимоги за договорами, вказаними у вимозі зворотного відступлення прав вимоги (пункт 1.3 договору відступлення прав вимоги).
У пункті 2.1 договору відступлення прав вимоги визначено, що пункт 1.1 цього договору набирає чинності з моменту підписання сторонами цього договору, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
У пункті 2.2 договору відступлення прав вимоги сторони цього правочину погодили, що пункт 1.3 цього договору (зворотне відступлення прав вимоги) набирає чинності на наступний робочий день з дня отримання від Державної іпотечної установи вимоги.
Порядок здійснення зворотного відступлення прав вимоги передбачено розділом 4 договору відступлення прав вимоги.
Пунктом 4.2 договору відступлення прав вимоги встановлено, що при зворотному відступленні права вимоги, не пізніше наступного робочого дня
з дня надходження коштів від ПАТ КБ "ПриватБанк" на рахунок Державної іпотечної установи, вказаний у вимозі, на виконання пункту 5.3 цього договору зазначена Установа передає, а банк приймає: оригінали договорів, вказаних у додатку № 1 до цього договору; виписку про стан заборгованості позичальника, завірену підписом керівника, головного бухгалтера і печаткою банку, документи, які складають кредитну справу позичальника та інші документи, у тому числі документи, які були передані Установі згідно з актом приймання-передачі, який банк і Установа склали та підписали 12 лютого 2008 року при укладенні договору. Передача зазначених документів, здійснюється згідно з актом приймання-передачі, який сторони складають та підписують за встановленою формою.
Згідно з пунктом 4.3 договору відступлення прав вимоги не пізніше наступного робочого дня з дня надходження коштів від ПАТ КБ "ПриватБанк" на рахунок Державної іпотечної установи, вказаний у вимозі, на виконання пункту 5.3 цього договору зазначена Установа здійснює заходи щодо внесення відповідних змін до Державного реєстру іпотек. Відповідна виписка з Державного реєстру іпотек надсилається Установою на адреси банку рекомендованим листом.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення прав вимог замінено іпотекодавця з ПАТ КБ "ПриватБанк" на Державну іпотечну установу.
Встановлено, що позивач не подав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу банка вимоги зворотного викупу прав вимоги.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що
ПАТ КБ "ПриватБанк" передало право вимоги за кредитним договором Державній іпотечній установі, яке стало новим кредитором у спірних зобов`язаннях. Позивач не подав до суду належних та допустимих доказів
у визначеному процесуальному законом порядку доказів зворотного відступлення права вимоги. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що такі докази позивач додав лише до апеляційної скарги, проте не зазначив поважних причин, що об`єктивно не залежали від нього, які зумовили неподання цих доказів до суду першої інстанції, тому апеляційним судом такі докази не приймаються, оскільки судом першої інстанції вони не досліджувались.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор
у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).
Встановлено, що відповідно до договору відступлення прав вимоги
від 20 лютого 2008 року ПАТ КБ "ПриватБанк" передало Державній іпотечній установі право вимоги за договором про іпотечний кредит від 07 грудня
2007 року.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення прав вимог замінено іпотекодавця з ПАТ КБ "ПриватБанк" на Державну іпотечну установу.
Звертаючись до суду з позовом, банк вказував, що він є кредитором
у спірних зобов`язаннях та має право на стягнення кредитної заборгованості.
За змістом частин першої, третьої та четвертої статті 12 ЦПІК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з частиною другою статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частини друга та четверта статті 83 ЦПК України).
Встановлено, що позивач не подав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу банка вимоги зворотного викупу прав вимоги.
При цьому, за наявності у матеріалах справи обґрунтованих заперечень представника відповідача щодо права банку на звернення до суду з цим позовом, представник позивача неодноразово подавав до місцевого суду заяви про розгляд справи без його участі та за наявними у справі доказами, проти заочного розгляду справи не заперечував.
Так, представник відповідача скористався своїм правом на подання пояснень щодо позовної заяви у суді першої інстанції, а також надав докази на підтвердження цих обставин, зокрема інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, копію договору відступлення права вимоги, лист (повідомлення) Державної іпотечної установи, а також докази направлення вищевказаних пояснень позивачу.
При цьому у наданому відповідачем до суду листі (повідомленні)
від 27 лютого 2013 року Державна іпотечна установа зазначає, що саме вона набула всі права вимоги за договором про іпотечний кредит від 07 грудня 2007 року, укладеним між ЗАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_1, та забезпечувальними правочинами за цим кредитним договором, що підтверджується договором відступлення прав вимоги від 12 лютого
2008 року. Починаючи з 12 лютого 2008 року Державна іпотечна установа
є єдиним кредитором та іпотекодержателем у спірних зобов`язаннях. Враховуючи отриману інформацію стосовно намірів ПАТ КБ "ПриватБанк" щодо стягнення заборгованості за кредитним договором від 07 грудня
2007 року у судовому порядку, Державна іпотечна установа повідомила про відсутність таких рішень кредитора та іпотекодержателя, яким є вказана Установа. Крім того, повідомлено, що у разі отримання від
ПАТ КБ "ПриватБанк" інформації стосовно наявності підстав вважати іпотечний кредит "нестандартним", Державна іпотечна установа має здійснити зворотне відступлення права на вищевказаний кредит та іпотечний договір.
Проте, представник позивача на надав відповідь на вказане вище пояснення представника відповідача, а також не подав доказів на спростування викладених у цьому поясненні обставин.
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня
2020 року у справі № 299/957/14-ц (провадження № 61-5660св20).
Таким чином, суд першої інстанції правильно вирішив спір за наявними
у справі матеріалами та дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами свого права на стягнення
з відповідачів заборгованості за кредитним договором.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої
статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин
не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або
в ухваленому судовому рішенні.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07 липня
2021 року у справі № 509/4286/16-ц (провадження № 61-2393св21),
від 16 червня 2021 року у справі № 127/28684/18 (провадження
№ 61-17068св19).
Встановлено, що представник позивача додав до апеляційної скарги повідомлення про відступлення прав вимоги Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року та виписку по рахункам за кредитним договором, проте не зазначив поважних причин неподання таких доказів до суду першої інстанції, які об`єктивно не залежали від нього.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18) зроблено висновок, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції
в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції.
Принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою,
є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (рішення Європейського суду з прав людини
в справі "Гусєв проти України" від 14 січня 2021 року).
При цьому апеляційний суд в ухваленому судовому рішенні мотивував свій висновок про відсутність правових підстав для прийняття та дослідження наданих представником позивача нових доказів.
На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що позивач
не довів у межах вимог процесуального закону свого права на звернення до суду з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 07 грудня 2007 року, укладеним між
ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1, право вимоги за яким передано Державній іпотечній установі відповідно до договору відступлення прав вимоги від 20 лютого 2008 року.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі № 910/2489/17 та від 04 вересня 2019 року у справі № 906/1174/18, оскільки висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать висновкам касаційного суду, на які містяться вказівки у касаційній скарзі.
Також правовідносини у зазначених як приклади справах та у справі, яка переглядається, не є подібними.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли
з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Так, у справі № 910/7038/17, на яку посилається банк у касаційній скарзі, дочірнє підприємство звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, укладеного між двома товариствами
з обмеженою відповідальністю. Під час розгляду справи № 910/7038/17 суди встановили, що умовами договорів поставки, щодо яких відбулося відступлення права вимоги, визначено можливість відступлення права вимоги та (або) переведення боргу однією із сторін до інших осіб виключно за умови письмового погодження цього з усіма сторонами (з іншою стороною). Суди у справі № 910/7038/17 дійшли висновку, що вчинені дії відповідачів з укладення спірного договору відступлення права вимоги без письмової згоди позивача порушили суб`єктивні права та законні інтереси останнього і, відповідно, у нього були правові підстави для звернення до суду з вимогою про визнання недійсним такого договору. Належні докази, які підтверджують надання позивачем такої згоди відповідачам, у матеріалах справи відсутні.
Предметом вимог двох товариств з обмеженою відповідальністю та приватного підприємства до публічного акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та компанії у справі
№ 910/2489/17, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, є визнання недійсними договору про відступлення права вимоги, договору про передачу прав на заставлене майно, договору цесії та договору про уступку права вимоги за договорами застави, іпотеки та поруки. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі № 910/2489/17 дійшов висновку, що суди не дослідили умови договору та не мотивували свої висновки про те, що оспорюваний договір про відступлення прав вимоги за своєю правовою природою є саме договором факторингу, а не оплатним договором відступлення права вимоги. Також касаційний суд у справі
№ 910/2489/17 зазначив, що судами попередніх інстанцій не надано жодної оцінки тому, яким чином оспорювані правочини порушують права та законні інтереси позивачів, не встановлено та не обґрунтовано, в чому полягає таке порушення (або оспорювання) прав і охоронюваних законом інтересів
у спірних правовідносинах.
Приватний вищий навчальний заклад у справі № 906/1174/18 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства, приватної юридичної фірми, приватного нотаріуса про визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі № 906/1174/18 дійшов висновку, що суди не дослідили умови спірного договору, не надали оцінки тій обставині, що розмір грошової вимоги, яка була відступлена за спірним договором шляхом купівлі-продажу, перевищував ціну її відступлення, та не перевірили пояснення позивача, що за спірним договором центр юридичної допомоги як новий кредитор фактично набув право одержати прибуток
у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається,
і ціною такої вимоги, встановленої спірним договором. Також касаційний суд у справі № 906/1174/18 зазначив, що, не проаналізувавши всі умови договору та обставини справи, суди попередніх інстанцій не встановили мети укладення цього договору з урахуванням тієї обставини, що спірний договір було укладено на стадії ліквідації банку відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
При цьому, у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі
№ 910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі № 910/2489/17 та
від 04 вересня 2019 року у справі № 906/1174/18, які були прийняті у межах господарської юрисдикції, не вирішувалося питання щодо дослідження апеляційним судом доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції.
Таким чином, встановлені фактичні обставини у справах № 910/7038/17,
№ 910/2489/17, № 906/1174/18 та у цій справі є відмінними.
Помилковими є доводи касаційної скарги, що суди не дослідили належним чином всі зібрані у справі докази, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відбулася подія передбачена пунктом 2.3.1 договору відступлення права вимоги - прострочення позичальником сплати чергового платежу за іпотечним кредитом та відсотків, тому відбулося зворотнє відступлення права вимоги за цим договором на підставі повідомлення (вимоги) Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року, оскільки позивач не подав до суду першої інстанції доказів на підтвердження цих обставин, а також не зазначив
в апеляційному суді обставин неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Доводи касаційної скарги, що виконання сторонами взаємних прав та обов`язків, передбачених при зворотному відступленні права вимоги, ніяким чином не впливають на сам факт настання такої передачі і відновлення
права вимоги у первісного кредитора, не заслуговують на увагу, оскільки
у пункті 2.2 договору відступлення прав вимоги сторони цього правочину погодили, що пункт 1.3 цього договору (зворотне відступлення прав вимоги) набирає чинності на наступний робочий день з дня отримання від Державної іпотечної установи вимоги.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява
№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального
і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення,
а судових рішень без змін.