Постанова
Іменем України
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 405/8772/18
провадження № 61-6852св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Управління з питань захисту прав дітей міської ради міста Кропивницького,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2020 року у складі судді Пінкевич Н. С., та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Мараєвої Н. Є., Рубан С. М.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Управління з питань захисту прав дітей міської ради міста Кропивницького, про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, від якого мають спільного сина ОСОБА_4, 2016 року народження.
Вони постійно проживали та були зареєстрованів квартирі
АДРЕСА_1 .
За усною домовленістю дружина забрала сина та поїхала до своєї матері ОСОБА_3 у місто Кропивницьке, після чого вона мала намір виїхати на заробітки до Угорщини. Він надав згоду на проживання дитини в місті Кропивницьке лише до того часу, поки не з`явиться місце в дитячому садочку в селі Святопетрівське.
Весь час він приїздив до дитини в місто Кропивницьке, надавав кошти на її утримання.
У листопаді 2018 року йому стало відомо про наявність місця в дитячому садочку в селі Святопетрівське, про що він повідомив ОСОБА_2 .
Але не зміг забрати дитину, оскільки відповідачки відмовились повертати дитину, не зважаючи на їхні домовленості.
У добровільному порядку відповідачки відмовляються повертати дитину до її попереднього зареєстрованого місця проживання в селі Святопетрівське.
У зв`язку з наведеним просив негайно відібрати малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, від ОСОБА_3, яка проживає у квартирі АДРЕСА_2, та повернути його за попереднім місцем проживання в квартиру АДРЕСА_1 шляхом передачі дитини йому (позивачу).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від
08 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київської області від
11 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмова у задоволенні позову мотивована тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що місце проживання сина ОСОБА_4, 2016 року народження, станом на момент подання позову було визначено судом (органом опіки та піклування) за рішенням, яке набрало законної сили, або законом, саме з ним після припинення шлюбних відносин між батьками, а відповідачка протиправно змінила місце проживання дитини. Враховуючи, що відсутні будь-яке рішення, договір між батьками щодо визначення місця проживання дитини, тобто спір про визначення місця проживання дітей не був вирішений ані органами опіки і піклування, ані в судовому порядку, а тому позовні вимоги про відібрання дитини є передчасними та задоволенню не підлягають. Між сторонами фактично виник спір щодо визначення місця проживання дитини, який може бути вирішений або через органи опіки та піклування або в судовому порядку.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У квітні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі та уточненій її редакції ОСОБА_1 зазначає, що:
- на момент подання позову дитина ОСОБА_4 за згодою обох батьків був зареєстрований за адресою реєстрації обох батьків, а саме в квартирі АДРЕСА_1 . Підставами для подання позову став факт виїзду матері дитини за кордон та залишення дитини без батьківського піклування. Суд першої інстанції при розгляді справи не прийняв до уваги та не надав належної оцінки листу Державної прикордонної служби України від 27 лютого 2019 року № 0.184-7848/0/15-19, який підтверджує виїзд ОСОБА_2 за кордон до Угорщини в жовтні-грудні 2018 року. Дані обставини на час розгляду справи мали важливе значення, оскільки містили інформацію про те, що дитина двічі на шість місяців була залишена без піклування обох батьків;
- відповідно до частини першої статті 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини;
- даний позов був спрямований на захист (відновлення) його порушеного права та права малолітньої дитини у формі негайного реагування на самочинну зміну місця проживання дитини її матір`ю та залишення нею дитини без батьківського піклування фактом вибуття за межі України, залишення дитини з ОСОБА_3, що підтверджено документально;
- справа в суді першої інстанції розглядалась із 06 грудня 2018 року до
08 жовтня 2020 року, тобто майже 2 роки, не зважаючи на те, що справа стосувалася залишення малолітньої дитини без батьківського піклування та підлягала негайному розгляду;
- суди неправильно застосували положення статті 162 СК України до спірних правовідносин. Дана стаття містить посилання на те, що проживання дитини визначається не виключно на підставі рішення суду, а і на підставі закону. Крім того, на момент подання позову син перебував у третьої особи - ОСОБА_3, перебування у якої дитини не було визначено ні законом, ні рішенням суду. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. У зв`язку з цим при розгляді даної справи суди попередніх інстанцій мали застосувати як положення статті 162 СК України, так і статті 163 СК України, яка регулює право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 02 червня 2021 року вказано, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.