УХВАЛА
14вересня2021 року
м. Київ
Справа № 910/6355/20
Провадження № 12-41гс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Пількова К. М.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи
за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Технік Енерджі" (далі - Товариство, Боржник) в особі ліквідатора арбітражної керуючої Огейчук Т. В. (далі - Арбітражна керуюча)
на постанову Північного апеляційного господарського суду (головуючий Сотніков С. В., судді Грек Б. М., Остапенко О. М.) від 06.04.2021
за позовомТовариства в особі Арбітражної керуючої
доМіністерства юстиції України (далі - Міністерство) та Державної казначейської служби України (далі - Служба)
провідшкодування 59 042 596 грн збитків
у межах справи № 910/11048/14
за заявою Акціонерного товариства "Укртрансгаз"
доТовариства
про банкрутство
ВСТАНОВИЛА:
27.08.2014 ухвалою Господарського суду міста Києва порушено провадження у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; введено процедуру розпорядження майном Боржника.
24.10.2016 постановою Господарського суду міста Києва у справі № 910/11048/14 припинено процедуру санації; Товариство визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру; призначено ліквідатором банкрута Арбітражну керуючу.
06.05.2020 у межах справи про банкрутство № 910/11048/14 Арбітражна керуюча звернулась з позовом до Міністерства та Служби про стягнення 59 042 596 грн збитків.
Позовна заява з посиланням на положення статей 1166, 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мотивована втратою майна Товариства внаслідок дій та бездіяльності державного виконавця, який не вжив належних та достатніх заходів щодо його збереження після передачі на відповідальне зберігання Публічному акціонерному товариству "Український інноваційний банк" (далі - Банк).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.11.2020 (суддя Чеберяк П. П.) позов задоволено; стягнуто з Державного бюджету України через Службу в рахунок відшкодування шкоди, завданої Міністерством, на користь Товариства 59 042 596 грн збитків.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що для забезпечення законних інтересів Товариства (боржника у виконавчому провадженні) державний виконавець повинен був самостійно перевіряти стан описаного та арештованого майна, щоб не допустити його псування, розтрату, підміну, відчуження тощо, а в разі необхідності передати таке майно на відповідальне зберігання іншій особі; незалежно від зупинення вчинення виконавчих дій державний виконавець не був позбавлений права перевіряти майновий стан Боржника, зокрема, стан майна, переданого на відповідальне зберігання, однак він не вжив усіх необхідних та ефективних заходів для захисту права власності Товариства на описане та арештоване майно. Дії державного виконавця зводилися лише до здійснення формальних процедур з опису та арешту майна з його подальшим переданням на відповідальне зберігання завідомо упередженій особі. При цьому докази звернення державного виконавця до правоохоронних органів з відповідними заявами про притягнення зберігача до відповідальності, передбаченої статтею 388 Кримінального кодексу України, також відсутні; державний виконавець не вжив достатніх заходів для внесення до Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про обтяження (арешт) нерухомого майна у Полтавській області, що призвело до реєстрації права власності на це майно у позасудовому порядку за Банком; Арбітражна керуюча неодноразово зверталась до державного виконавця, зокрема, з клопотаннями про скасування арештів та витребування описаного та арештованого майна у відповідального зберігача і звертала увагу державного виконавця на невизначений правовий статус ПАТ "Укрінком" (правонаступника Банку), а також на можливе виведення ним активів Банку. Однак на численні запити Боржника державний виконавець надав єдину відповідь, яка зводилась до того, що арешти з указаного майна можуть бути зняті лише окремим судовим рішенням; Товариство обґрунтувало та довело наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування до відповідачів такої міри відповідальності, як відшкодування майнової шкоди; доводи відповідачів щодо необхідності існування окремого судового рішення, яке набрало законної сили, як єдиного доказу протиправної бездіяльності відхилено, оскільки суд не обмежений у праві приймати та досліджувати докази бездіяльності державного виконавця у межах цієї справи. При цьому законодавством не встановлено обов`язку підтверджувати протиправність дій державного виконавця окремим судовим рішенням.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 09.11.2020 скасовано; прийнято нове рішення; у задоволенні позову відмовлено; стягнуто з Товариства на користь Міністерства 1 103 550 грн судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що державний виконавець призначив Банк зберігачем спірного майна відповідно до приписів статті 58 Закону України "Про виконавче провадження", а вказані дії були доцільними, оскільки заставодержатель спірного майна має законний інтерес у його збереженні; державний виконавець не зобов`язаний був вживати заходи, спрямовані на збереження арештованого майна шляхом проведення перевірки його стану, визначення його вартості, вилучення із володіння Банку (зберігача) та передачі його іншому зберігачу, оскільки із зупиненням виконавчого провадження виконавчі дії не провадяться (крім розшуку боржника та його майна, а також перевірки майнового стану боржника); державний виконавець своїми діями та бездіяльністю не допустив порушень законності при здійсненні виконавчого провадження, а обставини справи свідчать про протиправні дії саме зберігача (Банку) стосовно переданого на його зберігання майна Боржника (звернення стягнення в позасудовому порядку на предмет застави та іпотеки), що виключає відповідальність державного виконавця за заподіяну Боржнику шкоду; передача державним виконавцем арештованого майна зберігачеві під розписку в акті опису є укладенням договору зберігання майна, що узгоджується з положенням статті 937 ЦК України. Однак Арбітражна керуюча не заявляє жодних вимог до зберігача, пов`язаних з втратою належного Товариству майна, а її доводи про те, що стороною договору зберігання є державний виконавець, помилкові, оскільки цей договір укладається між зберігачем (Банком) та поклажодавцем (Товариством); доводи Товариства про бездіяльність щодо виконання державним виконавцем вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 про повернення Боржнику майна, що було описане й арештоване за актами державного виконавця, відхиляються, оскільки він не є стороною договору зберігання та не володіє відповідним майном; Позивач не надав доказів на підтвердження належного виконання арбітражними керуючими Товариства своїх повноважень із збереження спірного майна, а також доказів перешкоджання будь-якими особами у здійсненні таких повноважень; оскільки виконавче провадження було зупинено, весь тягар з вжиття заходів зі збереження майна Боржника покладається на арбітражного керуючого, що узгоджується із загальним спрямуванням банкрутного законодавства та покладеними на нього обов`язками; відсутній причинно-наслідковий зв`язок між бездіяльністю державного виконавця та втратою належного Боржнику майна; відсутні докази на підтвердження знищення спірного майна (комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур та насіння сільськогосподарських культур).
07.05.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Товариства, в якій воно просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 09.11.2020.
Скаржник мотивував подану скаргу, зокрема, тим, що висновки суду апеляційної інстанції суперечать змісту статей 1173 та 1174 ЦК України, а також не відповідають висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц та від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою.
Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову всупереч правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 27.12.2019 у справі № 757/42871/15-а, оскільки безпідставно проігнорував обов`язковість для державного виконавця ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14. При цьому суд апеляційної інстанції також не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/770/17 та від 21.03.2018 у справі 761/24881/16-ц, оскільки стягнув із Товариства судовий збір у справі про відшкодування збитків, завданих діями та бездіяльністю органу державної влади чи його посадової особи.
Скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції від 21.04.1999 № 606-ХІV, а також частини четвертої статті 35 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції від 02.06.2016 № 1404-VІІІ, відповідно до яких у період зупинення виконавчого провадження державний виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати дії щодо розшуку боржника (його майна) або перевірки його майнового стану.
22.06.2021 від Міністерства надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому воно просило відмовити в її задоволенні та залишити без змін оскаржувану постанову.
На обґрунтування відзиву Міністерство посилається, зокрема, на висновки, викладені у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 26.12.2019 у справі № 646/7744/17, від 13.08.2020 у справі № 752/6462/18 про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема, відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків (аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421).
Ухвалою від 31.05.2021 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 08.07.2021 передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" та частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки вважає за необхідне відступити від (1) висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421 про те, що збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом, а тому предметом доказування в такій справі будуть факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Причому належним доказом неправомірності дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись відповідним рішенням суду, яке буде мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків; а також (2) висновків, викладених у постановах КЦС ВС від 20.03.2019 у справі № 753/19110/15-ц, від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 24.12.2019 у справі № 461/3508/17, від 18.03.2020 у справі № 2-7317/11, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, від 12.08.2020 у справі № 761/7165/17, від 23.12.2020 у справі № 757/63732/18 та від 29.04.2021 у справі № 405/500/18 про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема, відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків (аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду України від 25.10.2005 у справі № 32/421).
Ухвала про передачу мотивована тим, що за підходу, застосованого у вищевказаних постановах Верховного Суду України і КЦС ВС, у задоволенні позовних вимог про стягнення шкоди, заподіяної державним виконавцем, слід відмовляти, якщо відсутнє преюдиційне рішення, яким установлено неправомірність його дій (бездіяльності).
Колегія суддів КГС ВС вважає за необхідне відступити від вищевказаних висновків щодо необхідності підтвердження саме рішенням суду неправомірності дій (бездіяльності) державного виконавця, оскільки, на думку колегії суддів, належний підхід суду до визначення неправомірності/правомірності дій державного виконавця полягатиме в аналізі та оцінці доводів Товариства, викладених у позові і в подальших поясненнях.
Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Згідно із частиною першою статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. Частиною третьою цієї ж статті встановлено, що розгляд справ у суді касаційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Відповідно до частини другої статті 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання, якщо їх явка є не обов`язковою. При цьому у частині другій статті 121 цього Кодексу зазначено, що ухвала, якою суд повідомляє про призначення судового засідання, повинна містити, зокрема, вказівку про те, що участь особи не є обов`язковою.
Наведені обставини є підставою для призначення справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи про те, що їх явка не є обов`язковою.
Керуючись статтями 120, 121, 233-235, 301, частиною третьою статті 302, підпунктом 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду