Постанова
Іменем України
16 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 761/30935/17-ц
провадження № 61-1969св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - ОСОБА_4, на постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Андрієнко А. М., Соколової В. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання права власності на частку у майні в порядку спадкування за законом.
Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_5 .
ОСОБА_1 зазначав, що на час смерті його батько перебував
у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . У період шлюбу подружжям було набуте майно, зокрема: квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, та машиномісце № НОМЕР_1, що знаходиться
у підземному паркінгу за адресою: АДРЕСА_3, яке було зареєстроване на ОСОБА_2 .
Вважав, що оскільки майно є спільною сумісною власністю подружжя,
то спадщина складається із 1/2 частини кожного виду зазначених об`єктів.
Після смерті батька його спадкоємцями були ОСОБА_2, він та його сестра ОСОБА_6, а тому, як позивач вважав, кожний має право
на 1/6 частину від того, що належало ОСОБА_5
ОСОБА_1 зазначав, що ОСОБА_6 відмовилась від прийняття спадщини на його користь, у зв`язку із чим йому, як він вважав, належить 1/3 частини зазначеного майна.
10 березня 2017 року ОСОБА_1 подавав до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазарук О. В. заяву про прийняття спадщини, проте постановою приватного нотаріуса від 12 липня 2017 року йому було відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину щодо спірного майна, оскільки воно зареєстровано на іншу особу.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності у порядку спадкування на: 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 ; 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 ; 1/3 частину машиномісця № НОМЕР_1, розташованого у підземному паркінгу
за адресою: АДРЕСА_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 05 червня 2018 року у складі судді Осаулова А. А. позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно не входить до спадкової маси після смерті батька позивача та не може бути предметом поділу у порядку спадкування за законом, оскільки спірне майно
є особистою приватною власністю ОСОБА_2, доказів протилежного позивачем не надано та про визнання спірного майна сумісною власністю подружжя не заявлено.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києві від 05 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування на 1/3 частину квартири
АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування на
1/3 частини квартири
АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування
на 1/3 частину машиномісця № НОМЕР_1, розташованого у підземному паркінгу
за адресою: АДРЕСА_3 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірне майно
є особистою приватною власністю ОСОБА_7, оскільки таких вимог
не заявлялось та відсутнє відповідне судове рішення, що підтверджує відсутність доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке було набуто ними у період шлюбу.
Висновок суду першої інстанції про те, що позивачем не заявлялось вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя,
не ґрунтується на положеннях закону, яким вже встановлено презумпцію спільності права власності.
Ураховуючи презумпцію спільності права власності подружжя на спірне майно, яке набуто ними у період шлюбу, це майно є спільним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_5, а тому право на частку у ньому входить
до складу спадщини після смерті ОСОБА_5 .
Суд апеляційної інстанції вважав, що до складу спадщини входить
1/2 частини кожного з об`єктів нерухомого майна, що є предметом спору. Оскільки спадкоємцями є ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_6, проте остання у відповідності до вимог статей 1273, 1274 ЦК України відмовилась від прийняття спадщини на користь брата ОСОБА_1, тому за позивачем повинно бути визнано у порядку спадкування право власності на 1/3 частину спірного майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у січні 2019 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити
в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та помилкового скасування рішення суду першої інстанції.
Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 вважав, що визнання
за позивачем права на частку у майні, придбаному за особисті кошти ОСОБА_2, неможливе, оскільки таке майно є особистою приватною власністю останньої та не належить до об`єктів спільної власності
ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2019 року було відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу № 761/30935/17-ц
із Шевченківського районного суду м. Києва.
У липні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8, на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
16 травня 1992 року між ОСОБА_5 та
ОСОБА_9 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу від 16 травня 1992 року серія НОМЕР_2 (а. с. 6, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер (а. с. 7, т. 1).
ОСОБА_1 є сином померлого ОСОБА_5 від шлюбу з іншою особою, що підтверджено свідоцтвом про народження серія НОМЕР_3
(а. с. 65, т. 1).
10 березня 2017 року ОСОБА_1 подав заяву про прийняття спадщини після смерті батька ( ОСОБА_5 ) (а. с. 8, т. 1).
16 березня 2017 року ОСОБА_2 подала заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 (а. с. 11, т. 1).
22 березня 2017 року сестра ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подала заяву про відмову від спадкового майна на користь ОСОБА_1 (а. с. 12, т. 1).
Постановою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазарук О. В. від 12 липня 2017 року № с/с 4-2017 про відмову у вчиненні нотаріальної дії відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтв про право
на спадщину за законом на нерухоме майно щодо якого заявлені вимоги
у цьому позові у зв`язку із тим, що вказане майно зареєстроване за іншим власником, а тому його спадкування не є можливим (а. с. 21, т. 1).
У період шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (спадкодавця) було придбано майно, зокрема:
13 травня 2010 року квартиру
АДРЕСА_1, свідоцтво про право власності на яку
21 жовтня 2013 року було видано на ім`я ОСОБА_2 ;
22 квітня 2010 року квартиру
АДРЕСА_2, свідоцтво про право власності на яку
21 жовтня 2013 року було видано на ім`я ОСОБА_2 ;
09 липня 2013 року машиномісце № НОМЕР_1, розташоване в підземному паркінгу за адресою: АДРЕСА_3, свідоцтво про право власності на яку 04 грудня 2013 року було видано на ім`я
ОСОБА_2 (а. с. 14-16, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", положеннями якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Частинами першою та другою статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Касаційна скарга ОСОБА_2, подана представником - ОСОБА_4, задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із положеннями частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним
до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки,
що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної
і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно із частиною першою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна,
що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Частинами першою, другою статті 71 СК України передбачено, що майно,
що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше
не визначено домовленістю між ними.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована одним
із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічні висновки щодо презумпції права власності подружжя на майно, яке набуто ними у період шлюбу, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження
№ 61-2446св19), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Ураховуючи наведене, а також виходячи з принципу процесуальної рівності сторін, суд зобов`язаний оцінити належність допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів
у їх сукупності за правилами статті 89 ЦПК України.
Отже, ураховуючи презумпцію спільності права власності подружжя
на майно, яке набуте ними за час шлюбу, та відсутність достатніх, належних та допустимих доказів зі сторони ОСОБА_2 щодо її спростування, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що все майно, набуте нею та ОСОБА_5 (спадкодавцем) за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Відповідно до статей 1216, 1222 ЦК України спадкуванням є перехід прав
та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця),
до інших осіб (спадкоємців). Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Статтею 1261 ЦК України встановлено, що у першу чергу право
на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті
за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини
і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 1273 ЦК України передбачено право спадкоємця на відмову
від прийняття спадщини, яка є безумовною і беззастережною.
Стаття 1274 ЦК України визначає право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановивши, що до складу спадщини після смерті
ОСОБА_5 входить 1/2 частина кожного із об`єктів спірного нерухомого майна та ураховуючи те, що спадкоємцями є відповідач, позивач
та ОСОБА_6, проте остання у відповідності до вимог
статей 1273, 1274 ЦК України відмовилась від прийняття спадщини
на користь позивача, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем у порядку спадкування права власності на 1/3 спірного майна.
Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника
з висновками суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України
(у редакції, чинній на час звернення із апеляційною скаргою).
Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність
та обґрунтованість судового рішення, а також містять посилання на факти,
що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права
та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін.