ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 816/135/17
адміністративне провадження № К/9901/31497/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Пасічник С.С.,
суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду у складі судді Єресько Л.О. від 28 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Кононенко З.О., суддів Калиновського В.А., Калитки О.М. від 06 червня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Полтавській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,
В С Т А Н О В И В:
У січні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у м. Полтаві Головного управління ДФС у Полтавській області (далі - відповідач, Інспекція), в якому просила визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 14 квітня 2016 року №186-1304, яким їй визначено суму податкового зобов`язання з орендної плати з фізичних осіб у розмірі 13879,89 грн.
Обґрунтовуючи позовну заяву, зазначала, що строк дії укладеного 10 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 та Полтавською міською радою договору оренди земельної ділянки, яка розташована під належним позивачу на праві приватної власності нежитловим приміщенням, закінчився 18 вересня 2015 року і такий не був продовжений, нової угоди з цього приводу не укладалось, а відтак у контролюючого органу відсутні законні підстави для нарахування у 2016 році орендної плати за вказану земельну ділянку.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Ухвалюючи такі рішення, суди попередніх інстанцій виходили із того, що на земельній ділянці по АДРЕСА_1 знаходиться нерухоме майно, що є власністю ОСОБА_1, та станом на дату закінчення строку дії договору оренди землі така земельна ділянка не звільнена, позивач продовжує користуватися останньою, а тому у відповідності до вимог пункту 4.8 договору, укладеного між ОСОБА_1 та Полтавською міською радою договору, за фактичний період користування землею та до моменту укладення нового договору повинен вносити оренду плату в розмірах, визначених попередньою угодою. Відтак суди дійшли висновку, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято в межах та у спосіб, що визначені законодавством.
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить оскаржувані рішення скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
Обґрунтовуючи касаційну скаргу, посилалась на помилковість позиції судів першої та апеляційної інстанцій, адже земельна ділянка, за користування якою позивачу нараховано орендну плату, не може вважатися переданою в оренду, а ОСОБА_1 належним землекористувачем, оскільки останньою не розроблявся проект відведення означеної земельної ділянки, дана частка земельної ділянки не формувалася окремо із присвоєнням кадастрового номеру, а дані стосовно правовстановлюючого документа, що посвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою, відсутні; також вважає, що у контролюючого органу відсутні повноваження на проведення нарахування та стягнення орендної плати, оскільки відповідний договір оренди землі був укладений із Полтавською міською радою.
Письмових заперечень на касаційну скаргу не надходило.
В подальшому справу передано до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
У ході касаційного розгляду судом здійснено заміну відповідача у справі його правонаступником - Головним управлінням ДПС у Полтавській області, утвореним на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України.
Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, касаційний суд виходить з наступного.
Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 має у приватній спільній частковій власності (частка власності 17/100) нежитлову будівлю за адресою АДРЕСА_1, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, дата прийняття рішення про державну реєстрацію права власності 06 червня 2004 року.
На виконання вимог умов рішення двадцять шостої сесії Полтавської міської ради шостого скликання від 18 вересня 2012 року між Полтавською міською радою (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) 10 жовтня 2012 року укладено договір оренди земельної ділянки площею 6188 кв. м., яка знаходиться по АДРЕСА_1 . Договір зареєстрований у виконавчому комітеті Полтавської міської ради, про що у книзі реєстрації записів договорів оренди землі вчинено запис 17 жовтня 2012 року №698-П. За умовами договору в оренду позивачу передається частка земельної ділянки площею, визначеною пропорційно частці власності на будівлю, що становить 1052 кв.м. згідно з планом (схемою) земельної ділянки, яка є невід`ємною частиною договору. Строк дії договору з 18 вересня 2012 року по 18 вересня 2015 року.
14 квітня 2016 року Інспекцією у відповідності до підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54, 286.5 статті 286 Податкового кодексу України (далі - ПК України) прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення №186-1304, незгода з яким й стала підставою для звернення до суду із цим позовом.
В аспекті заявлених вимог, з огляду на фактичні обставини, установлені судами, Верховний Суд дійшов висновку про таке.
Зі змісту Земельного кодексу України та Закону України від 6 жовтня 1998 року №161-XIV "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон " 161-XIV) вбачається, що користування землею в Україні є платним.
ПК України відповідно до пункту 1.1 статті 1 регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, і, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України, - це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності.
Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - це обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України).
Справляння плати за землю, в тому числі і орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу XII ПК України.
Як визначено пунктами 288.2 та 288.3 статті 288 ПК України, платником орендної плати є орендар земельної ділянки, об`єктом ж оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду.
Пунктом 287.1 статті 287 ПК України встановлено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.
За змістом пункту 288.1 статті 288 ПК України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.
Пунктом 288.4 статті 288 ПК України встановлено, що розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.
За правилами, установленими пунктом 288.7 статті 288 ПК України, податковий період, порядок обчислення орендної плати, строк сплати та порядок її зарахування до бюджетів застосовується відповідно до вимог статей 285 - 287 цього розділу; у відповідності ж до пункту 286.5 статті 286 цього Кодексу нарахування фізичним особам сум податку (у тому числі й орендної плати) проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.
Отже саме контролюючі органи наділені повноваженнями нараховувати фізичним особам орендну плату за земельну ділянку шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення; підставою для її нарахування є договір оренди земельної ділянки, а платником - особа, що фактично користується відповідною землею.
Наведене спростовує викладені у касаційній скарзі твердження позивача про відсутність у Інспекції права на проведення нарахування та стягнення орендної плати.
В контексті ж спірних правовідносин, які є предметом дослідження у даному спорі, слід зазначити, що за приписами частини першої статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Частиною дев`ятою цієї ж статті Земельного кодексу України визначено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом.
Таким актом законодавства є Закон України від 06 жовтня 1998 року №161-XIV "Про оренду землі" (тут і далі по тексту в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №161-XIV).
Зокрема згідно з статтею 13 вказаного Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Питання стосовно припинення договору оренди землі і наслідків припинення або розірвання такого договору унормовані статтями 31 та 34 Закону №161-XIV, за змістом яких договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено. У разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. У разі невиконання орендарем обов`язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов`язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.
У той же час за правилами частин першої, другої статті 33 Закону №161-XIV по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.
Разом з тим частина шоста вказаної статті Закону №161-XIV визначає, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
У справі, яка розглядається, судами встановлено, що відповідно до пункту 3.2 договору оренди землі, укладеного між Полтавською міською радою та ОСОБА_1, передбачено, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, та за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору, він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені даним договором. Письмове заперечення здійснюється орендодавцем листом - повідомленням.
Згідно пункту 4.8 вказаного договору у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору, то за фактичний період користування землею і до моменту укладання нового договору орендар повинен вносити орендну плату за земельну ділянку в розмірах, визначених попереднім договором.
Листом від 16 березня 2017 року за №01-04-01-07/503 Полтавське міське управління земельних ресурсів та земельного кадастру повідомило, що на земельній ділянці по АДРЕСА_1 знаходиться нерухоме майно, що є власністю ОСОБА_1, та на момент закінчення строку дії договору земельна ділянка не звільнена, орендар продовжує користуватися земельною ділянкою.
Вирішуючи спір, суди надали правову оцінку спірним правовідносинам в контексті наведених положень Закону №161-XIV та встановили обставини фактичного користування позивачем земельною ділянкою, в тому числі й у 2016 році, а тому дійшли висновку, що договір оренди землі від 10 жовтня 2012 року, укладений між Полтавською міською радою та ОСОБА_1, на час розгляду справи не є припиненим чи розірваним в односторонньому порядку й позивач не втратила статусу орендаря земельної ділянки та, як наслідок, платника орендної плати.
При цьому касаційний суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність законодавчої заборони на надання органами місцевого самоврядування в оренду невиділених частин земельних ділянок в окрему одиницю, тобто без формування нової земельної ділянки із присвоєнням кадастрового номеру; у ході ж розгляду справи встановлено, що за умовами договору оренди землі від 10 жовтня 2012 року в оренду позивачу передано визначену пропорційно частці власності на будівлю частку земельної ділянки площею 1052 кв.м. із кадастровим номером 5310136400:03:001:0108 без розроблення проекту відведення, з чим власне погодилась ОСОБА_1 при укладенні та підписанні цього договору.
Не є прийнятними й посилання позивача на положення підпункту 281.1.1 пункту 281.1 статті 281 ПК України, яким передбачено пільги щодо сплати земельного податку для фізичних осіб, адже спірним у даній справі є питання правомірності нарахування грошових зобов`язань з орендної плати за земельну ділянку, що не є тотожним платежем.
Враховуючи наведене, зміст встановлених фактичних обставин, висновок судів про законність нарахування позивачу грошового зобов`язання по орендній платі за землю ґрунтується на правильному застосуванні згаданих вище норм матеріального права.
Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Доводи ж касаційної скарги за наведеного не дають підстав для висновку, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права чи порушення процесуальних норм при ухваленні рішень, а тому підстави для їх скасування та задоволення касаційної скарги відсутні.
Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 359 КАС, Суд