ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18(провадження № 12-71гс20)
Короткий зміст позовних вимог та обставин справи, встановлених судами
ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2 (далі також - відповідачка 1), ОСОБА_3 (далі також - відповідачка 2) про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі Приватного підприємства «Ніка-2» (далі - ПП «Ніка-2»). Позовні вимоги мотивував так.
ПП «Ніка-2» створено відповідачкою 1 у 2001 році (під час перебування у шлюбі з позивачем) зі статутним капіталом у розмірі 500 грн. На підставі рішення засновника ПП «Ніка-2» від 19 вересня 2005 року № 2 введено до складу засновників підприємства позивача та відповідачку 2 (дочку ОСОБА_2 ).
У подальшому рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09 січня 2013 року № 1, збільшено статутний капітал ПП «Ніка-2» до 30 000 000 грн та визначено вклади засновників у цьому статутному капіталі таким чином: відповідачка 1 - 18 000 000 грн, що відповідає частці у розмірі 60 %; позивач - 6 000 000 грн, що відповідає частці у розмірі 20 %; відповідачка 2 - 6 000 000 грн, що відповідає частці у розмірі 20 %.
13 липня 2015 року між відповідачками був укладений договір дарування частки у статутному капіталі підприємства (далі - спірний договір), за яким відповідачка 1 подарувала відповідачці 2 частку у статутному капіталі ПП «Ніка-2» у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн (на момент укладення спірного договору позивач та відповідачка 1 також перебували у шлюбі).
Позивач не уповноважував відповідачку 1 на розпорядження спільним сумісним майном подружжя, а саме часткою у статутному капіталі ПП «Ніка-2». У зв`язку із цим позивач вважає, що спірний договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій та підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Рішенням Господарського суду Одеської області від 05 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09 червня 2020 року, у позові відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що укладення відповідачкою 1 спірного договору не потребувало згоди позивача, отже, вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), у зв`язку із чим підстави для визнання його недійсним відсутні.
Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Ухвалою від 09 вересня 2020 року Касаційний господарський суд передав справу № 916/2813/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки вона містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції спорів, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним із подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, створеного за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю.
Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року рішення Господарського суду Одеської області від 05 грудня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09 червня 2020 року змінено шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови. При цьому Великої Палати Верховного Суду дійшла таких висновків:
Щодо правової природи приватного підприємства
Приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності (пункт 8.16 постанови).
За ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника (пункт 8.17 постанови).
Якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством (пункт 8.18 постанови).
Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством або кооперативом, у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію» (пункт 8.19 постанови).
Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП «Ніка-2» у цій справі, слід виходити з такого. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що це підприємство створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП «Ніка-2» має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства. ПП «Ніка-2»не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю (пункт 8.20, 8.21, 8.22 - 8.25 постанови).
Інститут аналогії закону при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП «Ніка-2» як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення спірного договору (пункт 8.32 постанови).
Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою у статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю
Чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя (пункт 8.58 постанови).
Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину (пункт 8.60 постанови).
Презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно (пункт 8.64 постанови).
Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65 постанови).
У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду відступила від свого висновку, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору (пункт 8.67 постанови).
Щодо суті позовної вимоги
Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя (пункт 8.73, 8.74 постанови).
Добровільний поділ майна подружжя передбачає наявність взаємної волі подружжя на припинення режиму спільної сумісної власності щодо належного їм майна (8.75 постанови).
Майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї (пункт 8.88, 8.90 постанови).
Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09 січня 2013 року № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП «Ніка-2» - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП «Ніка-2», який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя (пункт 8.92 постанови).
Зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 ЦК України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 ЦК України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу) (пункт 8.93 постанови).
Після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_2 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна (пункт 8.94 постанови).
Позиція ОСОБА_2 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09 січня 2013 року № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки ОСОБА_2 згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою (пункт 8.95 постанови).
Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду
Не можемо погодитись з наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.
Щодо правової природи приватного підприємства
1. Згідно із частиною першою статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням: а) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу; б) доводів, за якими суд касаційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої та (або) апеляційної інстанції; в) висновків за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд.
У постанові в цій справі Велика Палата Верховного Суду, пославшись на частину першу статті 63 Господарського кодексу України (далі - ГК України), зробила висновок, що приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності (пункт 8.16 постанови). А після цього, не посилаючись на будь-які норми права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника (пункт 8.17 постанови).
У частині першій статті 63 ГК України наведена класифікація підприємств на види залежно від форм власності, на основі якої вони діють. Але із судження, що приватне підприємство діє на основі приватної власності, жодним чином не можна зробити логічний висновок, що приватне підприємство не є організаційно-правовою формою юридичної особи, а тим більше висновок, що приватне підприємство є товариством.
При цьому Велика Палата Верховного Суду залишила поза увагою: 1) норму частини першої статті 83 ЦК України, що юридичні особи можуть створюватися не тільки у формі товариств та установ, а і в інших формах, встановлених законом; 2) норму частини другої статті 55 ГК України, що суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу; 3) норму частини першої статті 62 ГК України, що підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб; 4) норми статті 63 «Види та організаційні форми підприємств» ГК України, що залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб; 5) норми глави 11 «Приватні підприємства. Інші види підприємств» ГК України, які виділяють приватні підприємства як окремий вид суб`єктів господарювання у розділі ІІ «Суб`єкти господарювання» ГК України, поряд з іншими підприємствами та господарськими товариствами.
З указаних норм чітко вбачається, що юридичні особи можуть створюватися не тільки у формі товариств та установ, а і в інших формах, встановлених законом. Однією з таких форм є підприємства (в тому числі приватні підприємства), створення та діяльність яких регулюється нормами ГК України. Отже, за чинним законодавством України господарське товариство та приватне підприємство є окремими організаційними формами юридичних осіб, суб'єктів господарювання, діяльність яких регулюється різними законодавчими актами. Цей висновок підтверджується також суспільною практикою застосування зазначених норм права. Напевно громадянам не було б сенсу створювати в країні більше 600 000 товариств з обмеженою відповідальністю та 200 000 приватних підприємств, якщо б вони були тотожними та жодним чином не різнились.
На жаль, Велика Палата Верховного Суду зазначених норм права не помітила, інакше б мала про них зазначити та протлумачити. Без цього такий спрощений висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника, виглядає невмотивованим.
2. Відповідно до статей 1, 2 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» підприємство - самостійний господарюючий статутний суб`єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). В Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об`єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.
Згідно з нормами статей 5, 6, 9 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України. Підприємство діє на підставі статуту. Статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств - власником майна за участю трудового колективу. До статуту можуть включатися положення, пов`язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак та інше.
Відповідно до статті 10 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності або повного господарського відання. Джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; інші джерела.
Згідно зі статтею 14 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Власник або уповноважені ним органи можуть делегувати ці права раді підприємства (правлінню) чи іншому органові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника та трудового колективу. Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна. Виконавчі функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління.
Відповідно до статті 1 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Згідно зі статтею 4 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство - установчого договору. Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників тощо. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Наведені норми права, які діяли з 1991 року, визначали приватне підприємство та господарське товариство окремими видами підприємств. Головна різниця між ними полягала в тому, що приватне підприємство могло бути засновано лише одним засновником, а господарське товариство могло бути створено лише двома і більше засновниками за укладеною ними угодою.
Відповідно до цієї принципової різниці у статусі приватного підприємства і господарського товариства склалась така суспільна практика: коли людина бажала або могла створити юридичну особу одноосібно, вона створювала приватне підприємство; у разі коли декілька осіб разом бажали або могли створити юридичну особу, вони створювали господарське товариство.
Такий стан регулювання існував до 2004 року, коли був прийнятий ЦК України, частина друга статті 83 якого встановлювала, що господарське товариство може бути створено однією особою, а також ГК України, статті 63, 113 якого дозволяли створення приватного підприємства кількома особами.
За ці роки в Україні було створено більше 600 000 товариств з обмеженою відповідальністю, які діяли на підставі ЦК України та Закону України «Про господарські товариства», а також більше 200 000 приватних підприємств, які діяли на підставі Закону України «Про підприємства в Україні», ГК України та положень їхніх статутів.
При цьому правове регулювання діяльності приватних підприємств, визначене нормами Закону України «Про підприємства в Україні», ГК України та положеннями їх статутів, суттєво відрізнялось від правового регулювання діяльності господарських товариств, визначеного нормами ЦК України та Закону України «Про господарські товариства».
Зокрема, у цій справі ПП «Ніка-2» було створено у вересні 2001 року одноосібно відповідачкою 1. Лише у вересні 2005 року (після прийняття ЦК України та ГК України) до складу ПП «Ніка-2» були прийняті позивач і відповідачка 2.
Положення статуту ПП «Ніка-2» відповідали правовим нормам Закону України «Про підприємства в Україні» та ГК України, проте не відповідали нормам ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», і тим більше Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», оскільки ці законодавчі акти до діяльності приватних підприємств не застосовувались.
Наприклад, згідно з пунктом 4.6 статуту ПП «Ніка-2» загальні збори підприємства скликаються директором або за ініціативою 20 % частки голосів від загального складу засновників. Натомість відповідно до частини першої статті 31 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» загальні збори учасників скликаються на вимогу учасника або учасників товариства, які на день подання вимоги в сукупності володіють 10 або більше відсотками статутного капіталу товариства.
Далі відповідно до пункту 4.10 статуту ПП «Ніка-2» рішення загальних зборів вважається прийнятим за умови підтримки його більш ніж 50% від загальної кількості голосів. Проте частина друга статті 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» встановлює певні питання, які приймаються одностайно всіма учасниками товариства.
До того ж норми Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» встановлюють значно більше обмежень