Постанова
іменем України
14 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 295/5163/14-к
провадження № 51 - 3473 км 21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Щепоткіної В. В.,
суддів Кишакевича Л. Ю., Остапука В. І.,
за участю:
секретаря судового засідання Костюченка К. О.,
прокурора Матюшевої О. В.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури Гребенюка Р. В. на вирок Богунського районного суду м. Житомира від 10 вересня 2020 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 6 квітня 2021 року щодо ОСОБА_1 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 1201406002000053, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, котрий народився у м. Тернопіль, не маючого постійного місця проживання, такого, що в силу ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК) не має судимості,
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Богунського районного суду м. Житомира від 10 вересня 2020 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, і виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення ним цього злочину.
Органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінально-караних дій за таких обставин.
5 січня 2014 року приблизно о 15:30 ОСОБА_1, перебуваючи в квартирі своєї співмешканки ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, в процесі сварки з співмешканкою та ОСОБА_3, якого ОСОБА_2 попросила поговорити з ОСОБА_1 із приводу його постійних погроз фізичною розправою, умисно наніс ОСОБА_3 один удар клинком ножа в черевну порожнину, спричинивши тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння.
Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 6 квітня 2021 року вирок Богунського районного суду м. Житомира від 10 вересня 2020 року щодо ОСОБА_1 залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі заступник керівника Житомирської обласної прокуратури Гребенюк Р. В. стверджує про незаконність судових рішень щодо ОСОБА_1, які просить скасувати з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. На обґрунтування своїх вимог стверджує, що суд у вироку, який не відповідає вимогам статей 370, 374 Кримінального процесуального кодексу України (далі- КПК), не надав належної оцінки доказам, що свідчать про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 КК; не навів достатньої мотивації ухваленого рішення щодо недоведеності вчиненняОСОБА_1 злочину; допустив суперечності у своїх висновках, обґрунтувавши їх на припущеннях та ухвалив незаконне рішення про виправдання ОСОБА_1, не застосувавши закон України про кримінальну відповідальність, який підлягав застосуванню. Вказує, що суд належним чином не повідомляв потерпілого про дати судових засідань, у зв`язку з чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, визначене п. 5 ч. 2 ст.412 КПК. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не спростував доводи апеляційної скарги прокурора щодо незаконності виправдання ОСОБА_1 і взагалі не надав відповіді на твердження щодо неналежного повідомлення потерпілого про судовий розгляд провадження та не здійснення фіксування судового процесу технічними засобами протягом тривалого часу. Посилається на невідповідність ухвали суду апеляційної інстанції вимогам ст. 419 КПК.
Позиції інших учасників судового провадження
В судовому засіданні прокурор Матюшева О. В. не підтримала касаційну скаргу прокурора та просила оскаржені судові рішення залишити без зміни.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Тобто суд касаційної інстанції є судом права, а не факту.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Отже касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження про які фактично стверджує прокурор у касаційній скарзі. Натомість вказані обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції в межах вимог апеляційної скарги сторони обвинувачення.
При цьому доводи касаційної скарги прокурора про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність судами першої та апеляційної інстанцій щодо ОСОБА_1 є необґрунтованими.
Як вбачається з матеріалів провадження, виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК та ухвала апеляційного суду, якою вказаний вирок залишено без змін, відповідають вимогам кримінального процесуального закону.
Так, відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За змістом ст. 62 Конституції України під час розгляду кримінальних проваджень має суворо додержуватись принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Положення ст. 17 КПК регламентують, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК випадках, - на потерпілого.
Статтею 373 КПК встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
Згідно зі п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання з зазначенням мотивів, із яких суд відкидає докази обвинувачення.
За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу та оцінки доказів у справі, як тих, що були зібрані стороною захисту так і тих, що зібрані стороною обвинувачення, в тому числі і поданих у судовому засіданні.
Суд дотримався цих вимог закону.
Так, із матеріалів провадження вбачається, що органами досудового слідства ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що він умисно спричинив тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя ОСОБА_3 в момент заподіяння. Такі дії ОСОБА_1 були кваліфіковані стороною обвинувачення за ч. 1 ст. 121 КК.
В судовому засіданні прокурор, керуючись ст. 338 КПК, змінив обвинувачення, відповідно до якого 5 січня 2014 року приблизно о 15:30 до ОСОБА_1, який знаходився за місцем проживання, в квартирі своєї співмешканки ОСОБА_2, за адресою: АДРЕСА_1 прийшла ОСОБА_2 разом зі знайомим ОСОБА_3 та двома невстановлених слідством особами.
Під час розмови між ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 виник конфлікт з приводу виселення з квартири ОСОБА_1, в ході якого розпочалася бійка.
Двоє невстановлених слідством осіб почали наносити ОСОБА_1 удари кулаками рук в область голови та обличчя, а той, не втримавшись від нанесених ударів, впав на підлогу біля балкону. Невідомі чоловіки разом із потерпілим продовжували почергово наносити удари ногами та руками по різним частинам тіла, спричинивши ОСОБА_1 закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку без виражених клінічних проявів, рани на волосистій частині голови, рани верхньої губи, лівої вушної раковини, які є легкими тілесними ушкодженнями, що потягли короткочасний розлад здоров`я.
При цьому ОСОБА_1 усвідомлюючи, що відносно нього вчиняються суспільно-небезпечні дії, з метою їх припинення, намагаючись захиститися від посягання на своє життя та здоров`я, а також застосувати заходи необхідної оборони, діючи в умовах відповідного реального посягання зі сторони невідомих чоловіків та ОСОБА_3, перевищуючи межі необхідної оборони, тобто діючи за явної невідповідності завданої йому діями потерпілого шкоди, не оцінивши небезпечності посягання та обстановки захисту, маючи при цьому можливість захистити свої інтереси іншим чином, оскільки захист явно не відповідав характеру посяганні з боку потерпілого, взяв ніж і наніс ним один удар ОСОБА_3 в черевну порожнину, спричинивши останньому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння.
Дії ОСОБА_1 кваліфіковані стороною обвинувачення за ст. 124 КК, як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинених у разі перевищення меж необхідної оборони. Проте потерпілий ОСОБА_3 підтримав обвинувачення у раніше пред`явленому обсязі, а тому суд розглядав провадження саме в межах первісного обвинувачення, тобто за ч. 1 ст. 121 КК.
Розглядаючи справу, дослідивши в установленому порядку докази, та встановивши обставини кримінального провадження, місцевий суд, якого підтримав суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що сторона обвинувачення поза розумним сумнівом не довела висунуте ОСОБА_1 обвинувачення у вчиненні як кримінального правопорушення, передбаченого як ч. 1 ст. 121 КК, так і ст. 124 КК.
Такий висновок місцевого та апеляційного судів достатньо вмотивований і ґрунтується на доказах, які відповідно до вимог ст. 94 КПК були предметом безпосереднього дослідження суду першої інстанції та частково апеляційного суду, а саме: показаннях обвинуваченого ОСОБА_1, потерпілого ОСОБА_3, свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, даних протоколів слідчих дій, висновків судових експертиз та інших письмових документів, які у своїй сукупності отримали належну оцінку.
Разом із тим, під час судового розгляду, незважаючи на встановлений у ст. 92 КПК обов`язок доказування, прокурором не представлено жодних даних на спростування доводів сторони захисту про те, що ОСОБА_1 не винуватий у вчиненні злочину, в якому він обвинувачувався, оскільки докази, надані стороною обвинувачення, прямо чи опосередковано не вказують на винуватість ОСОБА_1 у нанесенні тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_3 .
Таким чином, місцевий суд, із яким погодився суд апеляційної інстанції, ухвалив правильне рішення про виправдання ОСОБА_1, оскільки встановив відсутність у матеріалах кримінального провадження доказів, які би поза розумним сумнівом свідчили про умисне заподіяння ОСОБА_1 тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_3, зокрема і при перевищенні меж необхідної оборони.
До того ж, місцевий суд, розглядаючи провадження, діяв в межах положень, передбачених статтями 416 та 421 КПК.
Так, з матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_1 вже визнавався невинуватим у вчиненні дій, в яких він обвинувачувався, а саме вироком Богунського районного суду м. Житомира від 10 грудня 2018 року ОСОБА_1 було виправдано за ч. 1 ст. 121 КК у зв`язку з недоведеністю вчинення ним цього кримінального правопорушення (т. 2 а.п. 60-67).
Не погоджуючись з цим вироком, прокурор подав апеляційну скаргу в якій порушив питання про скасування оскаржуваного судового рішення з підстав істотного порушеннями вимог кримінального процесуального закону, невідповідності висновків суду фактичним обставинам та просив ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_1 визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ст.124 КК, та призначити йому покарання (т. 2 а. п. 69-71).
Проте, ухвалою Житомирського апеляційного суду від 25 лютого 2019 року апеляційну скаргу прокурора задоволено частково, скасовано вирок Богунського районного суду м. Житомира від 10 грудня 2018 року щодо ОСОБА_1 лише у зв`язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону і призначено новий розгляд у суді першої інстанції (т. 2 а. п. 95-96).
При цьому доводи сторони обвинувачення про порушення судом правил оцінки доказів та доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ст. 124 КК, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження апеляційний суд фактично відхилив, не висловив своєї позиції щодо неправильності висновків суду першої інстанції про виправдання указаної особи. Відповідних доводів, наведених в апеляційній скарзі прокурора, цей суд не розглянув та не виклав власного ставлення щодо їх обґрунтованості. В ухвалі апеляційного суду не зазначено підстав скасування вироку суду через необґрунтоване виправдання ОСОБА_1 .
З огляду на положення ст. 421 КПК при новому судовому розгляді погіршення становища виправданого можливе виключно за умови, якщо з цих підстав подали апеляційну скаргу прокурор, потерпілий чи його представник, а відповідно до ст. 416 КПК таке погіршення може мати місце тільки, якщо вирок було скасовано з цих підстав (або у тому числі з цих підстав).
Виходячи з позиції Верховного Суду, викладеної у постановах Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 23 вересня 2019 року (провадження № 51-7543кмо18, справа № 728/2724/16-к) та від 14 вересня 2020 року (провадження № 51-6070кмо19, справа № 740/3597/17) при новому судовому розгляді провадження ухвалення обвинувального вироку можливе, зокрема, у разі скасування виправдувального вироку через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону виключно за умови зазначення, що ці порушення потягли необґрунтоване виправдання особи, або ж у зв`язку невідповідністю висновків суду фактичним обставинам, які потягли безпідставне виправдання обвинуваченого.
Таким чином, зважаючи на підстави скасування виправдувального вироку від 10 грудня 2018 року, під час нового розгляду кримінального провадження місцевий суд, враховуючи вимоги ч. 2 ст. 416, ст. 421 КПК, був позбавлений процесуальної можливості ухвалити обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 .
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що тягнуть скасування чи зміну оскаржуваних судових рішень, не встановлено.
Ухвалений виправдувальний вирок відповідає вимогам статей 370, 374 КПК, а твердження прокурора про те, що судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, не знайшли свого підтвердження.
Так, з матеріалів провадження вбачається, що потерпілий повідомлявся про розгляд кримінального провадження, (т. 2 а. п. 114, 126), проте на судові засідання не приходив, у зв`язку з чим постановлено рішення про його привід (т. 2 а. п. 136). В подальшому з`явившись в судове засідання, потерпілий ОСОБА_3, будучи обізнаним про всі судові засідання, повною мірою реалізував свої процесуальні права, у тому числі на підтримання обвинувачення в раніше пред`явленому обсязі при зміні прокурором обвинувачення та порушенні питання про застосування закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин (т. 2 а. п. 163-167, 178-181, 192-194, 195).
Також є безпідставними аргументи прокурора про те, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК через відсутність в ній відповідей на твердження сторони обвинувачення про неналежне здійснення місцевим судом фіксації судового процесу.
З матеріалів провадження видно, що прокурор в апеляційній скарзі не порушував питання про скасування вироку місцевого суду щодо ОСОБА_1 через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки в ній йшлося лише про невідповідність висновків суду фактичним обставинам.
Суд апеляційної інстанції у своєму рішення навів детальні мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи прокурора, які є аналогічними доводам його касаційної скарги, щодо безпідставності виправдання ОСОБА_1, пославшись, у тому числі, на докази, які за клопотанням прокурора були безпосередньо досліджені у порядку, передбаченому ст. 404 КПК.
Одночасно не є підставою для скасування оскарженої ухвали суду апеляційної інстанції та обставина, що апеляційний суд, перевіривши доводи прокурора та не встановивши істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених місцевим судом, не надав відповіді на твердження прокурора, висловлені під час виступу в суді апеляційної інстанції, так як відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
При цьому з технічного запису судового засідання вбачається, що в суді апеляційної інстанції, як і у касаційній скарзі, прокурор не зазначав чи взагалі проводились, будь які, процесуальні дії з моменту відкриття судового засідання судом до початку його фіксації технічними засобами, що могло б свідчити про порушення порядку фіксації судового процесу.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 404, 419 КПК.
Порушень вимог кримінального процесуального закону, які би могли вплинути на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та були би підставою для скасування вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, не встановлено.
Враховуючи викладене, касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд