Постанова
Іменем України
10 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 754/3226/15-ц
провадження № 61-10363св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6,
третя особа - Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року в складі судді Лісовської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року в складі колегії суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г., у справі за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6, третя особа - Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про витребування майна з чужого незаконного володіння,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6, про витребування майна з чужого незаконного володіння.
На обґрунтування своїх вимог зазначала, що 07 серпня 2014 року Деснянським районним судом м. Києва було винесено заочне рішення, яким було визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира), укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Після укладення даного договору дарування відповідач ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 шляхом укладення договору купівлі-продажу від 31 жовтня 2013 року.
Оскільки договір дарування квартири було визнано судом недійсним, то відповідно відповідач ОСОБА_3 не був власником цієї квартири та не мав права її продажу.
Таким чином, ОСОБА_4 заволоділа спірною квартирою без належної правової підстави.
Посилаючись на зазначене, позивач просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири та витребувати квартиру з незаконного володіння ОСОБА_4 у володіння ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2
13 червня 2017 року позивач подав заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої позивач просила суд замінити первісного відповідача ОСОБА_4 належним відповідачем - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, законним представником якої є її мати ОСОБА_4, також просила суд витребувати квартиру, з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2, залучити для участі в справі в якості третьої особи Службу у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 25 вересня 2017 року задоволено заяву представника позивача про відмову від позову та закриття провадження по цивільній справі у частині позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, задоволено.
Витребувано нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 .
Проведено розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що квартира вибула з володіння ОСОБА_2 не з його волі, у зв`язку з чим наступна передача цього майна відповідачці є незаконною, а тому відповідно до вимог діючого законодавства квартира підлягає витребуванню від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2, як власника майна.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_6 залишено без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що оскільки договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнаний судом недійсним, з підстав того, що ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, то спірна квартира вибула з володіння власника поза його волею, що в свою чергу є підставою для задоволення позову.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2020 року ОСОБА_4 подала засобами поштового зв`язку касаційну скаргу в якій просила суд скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами було проігноровано висновок викладений у постанові Пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", відповідно до якого недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі, а також правовий висновок Верховного Суду України у справі № 6-1945цс17, в якому наголошується на пріоритеті ("найкращому забезпеченню") інтересів дитини.
Якщо ОСОБА_2 дійсно не усвідомлював значення своїх дій в момент оформлення договору дарування, суд першої інстанції мав застосувати спеціальну норму - статтю 225 ЦК України та, по аналогії закону, норми частини третьої та четвертої статті 226 ЦК, відповідно до яких відповідальність та наслідки визнання недійсним правочину, який було вчинено дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а в подальшому була визнана недієздатною покладаються на особу, яка є стороною такого правочину. І саме ця дієздатна сторона зобов`язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.
Крім того, заявник в касаційній скарзі посилається на те, що оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм статей 225, 226 ЦК України у подібних правовідносинах, то судами першої та апеляційної інстанції помилково застосовано висновок щодо застосування норми статті 388 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц.
Також зазначає, що спірна квартира була прибрана відповідачами у непридатному для проживання стані і за рахунок їхніх зусиль та коштів була перероблена і видозмінена та приведена у придатний для проживання стан, що суттєво збільшило її вартість з 264 000, 00 грн до 990 000, 00 грн. Крім того, в квітні 2020 року народилася ще одна дитина - син ОСОБА_7 . Спірна квартира є єдиним житлом відповідачів і за обставин, коли кошти йдуть на відновлення здоров`я старшої дитини, утримання двох маленьких дітей, немає можливості придбати інше житло.
Зазначає, що на дані правовідносини не поширюється стаття 388 ЦК України.
Суди проігнорували посилання відповідачів на те, що при розгляді справи № 754/19845/13-ц за позовом ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним у суду виникли сумніви в правильності висновку первинної судово-психіатричної експертизи щодо ОСОБА_2, у зв`язку з чим було призначено повторну судову-психіатричну експертизу. Однак у зв`язку з багаторазовою неявкою підекспертного ОСОБА_2 до Інституту для проведення експертного дослідження матеріали справи було повернуто до суду, а експертизу не було проведено. Тому існують сумніви у достовірності висновку судово-психіатричної експертизи, відповідно до якої ОСОБА_2 нібито на момент укладення договору дарування не усвідомлював значення своїх дій.
Також заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, а саме позов було пред`явлено лише до ОСОБА_8 і до дитини ОСОБА_6 . Батько дитини - ОСОБА_5 не був залучений судом до участі у справі. Але водночас, чомусь він в оскаржуваних рішеннях суду значиться відповідачем.
Також, заявник вказує, що судом апеляційної інстанції проігноровано висновок Верховного Суду від 18 грудня 2019 року по справі № 522/1029/18, щодо визначення способу захисту права власності.
Доводи інших учасників справи
У вересні 2020 року представник позивача ОСОБА_9 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Деснянського районного суду м. Києва. Клопотання ОСОБА_4 про зупинення виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року - задоволено.
Зупинено виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Справа надійшла до Верховного суду у жовтні 2020 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник К. В., за реєстровим № 914.
31 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Футуймою В. Б., за реєстровим № 1217.
30 січня 2015 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 укладено шлюб, після якого ОСОБА_10 змінила прізвище на " ОСОБА_10". ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 народилася донька ОСОБА_6 .
28 листопада 2015 року ОСОБА_8 подарувала належну їй спірну квартиру ОСОБА_6, в інтересах якої діяв батько ОСОБА_5 .
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року, визнано недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Постановою Верховного Суду від 10 січня 2019 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року залишено без змін.
Вказаними судовими рішеннями встановлено, що на момент укладення договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування спірної квартири недійсним.
Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 січня 2015 року ОСОБА_2 визнаний недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА_1 .
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Таким чином, право власника на витребування майна від добросовісного набувача, на підставі частини першої статті 388 ЦК України, залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя стаття 388 ЦК України).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року, визнано недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Постановою Верховного Суду від 10 січня 2019 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року залишено без змін.
Судовими рішеннями було встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування квартири недійсним.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира вибула від власника не з його волі, тому така квартира відповідно до положень статті 388 ЦК України підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння відповідачів.
Доводи касаційної скарги про те, що норми статті 387 та статті 388 ЦК України не поширюються на дані правовідносини, до спірної ситуації має застосовуватись стаття 225 ЦК України та стаття 226 ЦК України, є безпідставними, оскільки предметом спору є витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України, а не визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України та 226 ЦК України.
Доводи касаційної скарги про те, що у ОСОБА_2 та його родичів відсутні підстави вимагати безоплатного вилучення квартири, а після приведення квартири у стан придатний для проживання її вартість збільшилась з 264 000, грн до 900 000, грн, не можуть бути прийнятті колегія суддів до уваги, оскільки встановлення зазначених обставини, та розв`язання спору з цього приводу, можуть бути предметом окремого судового розгляду. Відповідачі не позбавлені права звернутися до суду з позовом про відшкодування грошової компенсації вартості відчуженого майна від продавця, який отримав кошти за квартиру.
Доводи касаційної скарги про те, що судами було проігноровано висновок викладений у постанові Пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", відповідно до якого недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника па передачу права володіння іншій особі, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки судовими рішеннями у справі № 754/19845/13-ц було встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування квартири недійсним. Тобто його воля була відсутня.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що "преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта".
Вказане судове рішення у справі № 754/19845/13-ц, яке набрало законної сили, має преюдиційне значення для суду при вирішенні даної справи.
Виходячи з зазначеного також є неприйнятними доводи касаційної скарги щодо достовірності висновку судово-психіатричної експертизи, відповідно до якої ОСОБА_2 на момент укладення договору дарування не усвідомлював значення своїх дій.
Посилання в касаційній скарзі на висновок Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки у зазначеній справі інші правовідносини, та встановленні інші обставини справи.
Доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме незалучення до участі у розгляді справи ОСОБА_5, водночас, зазначення його в оскаржуваних судових рішеннях відповідачем, є неприйнятними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, а саме з журналу судового засідання від 15 листопада 2017 року (т. 1 а. с. 107) суд ухвалив залучити ОСОБА_5 в якості відповідача.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів щодо установлених обставин справи, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.