Постанова
іменем України
9 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 335/3034/17
провадження № 51-1601км20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Матієк Т.В.,
суддів Марчука О.П., Слинька С.С.,
за участю:
секретаря судового засідання Матвєєвої Н.В.,
прокурора Подоляка М.С.,
захисника (у режимі відеоконференції) Балкового Р.Л.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу потерпілого ОСОБА_1 на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2019 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 26 грудня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016080060005839, за обвинуваченням
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Запоріжжя, жителя АДРЕСА_1 ), раніше неодноразово судимого, востаннє - за вироком Запорізького апеляційного суду від 27 червня 2019 року за ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 186, частинами 1, 4 ст. 70 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 1 ст. 187 КК.
Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини
За вищевказаним вироком місцевого суду ОСОБА_2 визнано винуватим та засуджено:
- за ч. 2 ст. 185 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки;
- за ч. 1 ст. 187 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом часткового складання призначених покарань ОСОБА_2 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 10 місяців.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК (у редакції Закону від 26 листопада 2015 року № 838-VIII) зараховано ОСОБА_2 у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 17 грудня 2016 року по 28 травня 2019 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі, звільненого з-під варти у зв`язку відбуттям покарання.
Цивільний позов ОСОБА_1 задоволено частково і стягнуто із ОСОБА_2 на його користь 20 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог було відмовлено.
Вирішено питання щодо речових доказів і заходів забезпечення кримінального провадження.
За вироком суду ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він 16 грудня 2016 року у період часу з 22:30 до 4:00 17 грудня 2016 року, перебуваючи біля будинку № 27 на вул. Матросова у м. Запоріжжі, будучи в стані алкогольного сп`яніння, повторно таємно шляхом розбиття заднього вітрового скла автомобіля марки "Део Ланос" (д.н.з. НОМЕР_1 ) здійснив із салону цього автомобіля крадіжку металевого ножа вартістю 264 грн, який належить ОСОБА_3, після чого з місця вчинення злочину зник, завдавши потерпілому матеріальної шкоди на вказану суму.
Крім того, 17 грудня 2016 року близько 03:30 ОСОБА_2, діючи умисно, будучи в стані алкогольного сп`яніння, перебуваючи за адресою: АДРЕСА_2, вчинив розбійний напад на ОСОБА_1, а саме предметом схожим на ніж наніс потерпілому удар у праву щоку, від якого останній упав, та, скориставшись безпорадним станом ОСОБА_1, заволодів його майном, а саме речами та грошима на загальну суму 3850 грн, після чого з місця вчинення злочину зник, завдавши потерпілому матеріальної шкоди на вказану суму.
Запорізький апеляційний суд ухвалою від 26 грудня 2019 року апеляційну скаргу потерпілого задовольнив частково, вирок місцевого суду щодо ОСОБА_2 змінив у частині вирішення цивільного позову, постановивши стягнути з ОСОБА_2 на користь потерпілого ОСОБА_1 3850 грн та 50 000 грн у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідно. У решті вирок місцевого суду залишено без змін.
Вимоги касаційних скарги та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі потерпілий, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд в суді першої інстанції. Вказує на те, що висновок судово-медичної експертизи від 28 лютого 2017 року № 270 зроблений непрофесійним експертом, який неправильно встановив тяжкість нанесених йому тілесних ушкоджень, а тому цей висновок є неналежним доказом. Зазначає, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки його твердженням про те, що ОСОБА_2 намагався вчинити по відношенню до нього злочин, передбачений пунктами 6, 9 ч. 2 ст. 115 КК. Також касатор вважає, що призначене місцевим судом ОСОБА_2 покарання не відповідає тяжкості вчиненого злочину та даним про його особу (який неодноразово судимий за вчинення аналогічних злочинів проти власності, шкоду не відшкодував, а тому визнання вини є формальним) та є м`яким. На переконання ОСОБА_1, судами обох інстанцій не враховано його позицію щодо призначення ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 187 КК максимально можливого покарання. Не погоджується потерпілий і з рішеннями судів попередніх інстанцій у частині вирішення заявленого ним цивільного позову. Вважає, що вчиненим злочином йому було заподіяно матеріальну шкоду в розмірі 21 100 грн, а не - 3850 грн, як визначив апеляційний суд, а також вказує на те, що суди безпідставно не задовольнили його вимоги щодо необхідності відшкодування обвинуваченим матеріальної шкоди у розмірі 1 295 000 грн у рахунок майбутніх операцій, яких він потребує. Вважає ухвалу апеляційного суду невмотивованою та такою, що не відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор та захисник заперечували проти задоволення касаційної скарги, вважали рішення судів попередніх інстанцій законними та обґрунтованими.
Мотиви Суду
Верховний Суд визнав неявку потерпілого ОСОБА_1 в судове засідання касаційного суду, яке призначено на 9 вересня 2021 року, без поважних причин з огляду на таке.
Ухвалою Верховного Суду від 2 жовтня 2020 року судовий розгляд за касаційною скаргою ОСОБА_1 було призначено на 11 годину 26 листопада 2020 року. Однак касаційний розгляд у вказані дату та час не відбувся і судове засідання було відкладено на 21 січня 2021 року на підставі заяви потерпілого про відкладення судового засідання на іншу дату через його незадовільний стан здоров`я.
Надалі за заявою ОСОБА_1 ухвалою від 15 січня 2021 року було забезпечено його участь у режимі відеоконференції.
В судовому засіданні 21 січня 2021 року ОСОБА_1 було вручено пам`ятку про його процесуальні права та обов`язки, відповідно до яких, серед іншого, роз`яснено право мати представника. В цьому судовому засіданні потерпілий завив клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з необхідністю направлення ним доповнень до касаційної скарги, яке було задоволено.
В подальшому судові засідання 4 березня 2021 року, 29 квітня 2021 року, 10 червня 2021 року, 1 липня 2021 року не відбулися і були відкладені у зв`язку із задоволенням письмових заяв потерпілого про неможливість приймати участь за станом його здоров`я.
2 липня 2021 року на електрону адресу Верховного Суду потерпілий направив фотокопію медичної довідки від 31 червня 2021 року про те, що він перебуває на диспансерному обліку у сімейного лікаря.
8 вересня 2021 року від ОСОБА_1 надійшла письмова заява про відкладення судового засідання за станом його здоров`я.
Ураховуючи те, що на час судового розгляду 9 вересня 2021 року потерпілий не надав документів на підтвердження об`єктивних причин неявки в судове засідання, доповнень до касаційної скарги так і не подав, йому було роз`яснено право залучити представника, яким він не скористався, а також те, що справа перебуває на розгляді касаційного суду понад 8 місяців, і з метою дотримання розумних строків розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що Судом були вжиті всі необхідні заходи для реалізації права потерпілого на участь у касаційному розгляді, проте він 9 вересня 2021 року цим правом не скористався і не з`явився в судове засідання без поважних причин.
Відповідно до вимог ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
При розгляді касаційної скарги суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, а невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, на що посилається потерпілий у касаційній скарзі, не можуть бути предметом перегляду в касаційному суді.
Правильність висновків судів про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, за який, зокрема, його засуджено, у касаційному порядку не оспорюється, а тому касаційним судом не перевіряється.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 187 КК, ухвалено відповідно до вимог ст. 370 КПК на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду й оціненими згідно з положеннями ст. 94 КПК.
Такі висновки місцевий суд обґрунтував показаннями, даними в суді обвинуваченим ОСОБА_2, котрий свою винуватість у вчинених кримінальних правопорушеннях визнав повністю, щиро розкаявся та надав пояснення щодо обставин вчинених ним злочинів, потерпілим ОСОБА_1, які є тотожними в частині місця, дати, часу та обставин скоєння злочину, даними протоколів слідчих дій, даними висновків судових експертиз та іншими письмовими доказами, зміст яких детально відтворено у вироку.
Твердження потерпілого про те, що висновок судово-медичної експертизи від 28 лютого 2017 року № 270 зроблений непрофесійним експертом, який неправильно встановив тяжкість нанесених йому тілесних ушкоджень (легких, замість тяжких тілесних ушкоджень), а тому цей висновок є неналежним доказом, колегія суддів вважає необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 25 лютого 1994 року № 4038-XII "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.
Оскільки вказаний висновок складено атестованим судовим експертом, а саме ОСОБА_4 (лікар, судово-медичний експерт відділу судово-медичної експертизи потерпілих, обвинувачених та інших осіб 1 кваліфікаційної категорії за фахом "Судово-медична експертиза", зі стажем роботи 10 років), який є кваліфікованим експертом із відповідною освітою та стажем роботи, згідно вимог Закону України "Про судову експертизу", ст. 69 КПК, внесений до реєстру атестованих судових експертів Міністерства юстиції України, був попереджений про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків, тому у Суду відсутні підстави вважати висновок судово-медичної експертизи необ`єктивним або проведеним усупереч вимогам статей 101, 102 КПК.
При цьому потерпіла сторона не була позбавлена можливості заявити перед судом клопотання про виклик експерта для допиту та роз`яснення висновку, зокрема й з`ясування питання, яку медичну документацію та які інші дані використовував експерт, однак таким правом не скористалась. Також потерпілий та його представник за наявності підстав, передбачених ст. 332 КПК, мали можливість заявити клопотання про призначення повторної (додаткової) експертизи, однак таких клопотань вони не заявляли.
Визнавши зазначені докази достовірними, допустимими, а в сукупності - достатніми, місцевий суд, з чим погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому органом досудового розслідування злочину і правильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 187 КК. Порушень норм матеріального права Верховним Судом не встановлено.
Суди навели переконливі доводи на обґрунтування такого висновку, тому суд касаційної інстанції визнає його правильним.
При цьому доводи потерпілого про наявність у діях ОСОБА_2 наміру його вбити та необхідність кваліфікації дій обвинуваченого за пунктами 6, 9 ч. 2 ст. 115 КК, а також щодо неврахування судами попередніх інстанцій такої обтяжуючої покарання ОСОБА_2 обставини, як рецидив злочинів, Суд вважає безпідставними.
Як убачається з вироку місцевого суду та ухвали суду апеляційної інстанції, кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 було розпочате, у тому числі, за заявою потерпілого ОСОБА_1 . Органом досудового розслідування ОСОБА_2 по відношенню до потерпілого ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 187 КК. При цьому в ході проведення досудового розслідування такої обтяжуючої покарання обставини, як рецидив злочинів встановлено не було та в обвинувальному акті щодо ОСОБА_2 не вказана.
За приписами ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею. Під час судового розгляду прокурор може змінити обвинувачення, висунути додаткове обвинувачення, відмовитися від підтримання державного обвинувачення, розпочати провадження щодо юридичної особи. З метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
З системного аналізу ст. 36, 337, 338 КПК вбачається, що зміна обвинувачення в суді є правом прокурора.
З вироку місцевого суду видно, що під час розгляду кримінального провадження судом першої інстанції обвинувачення ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 187 КК та/або в частині визнання обтяжуючою покарання обставиною - рецидив злочину прокурор не змінював, при цьому потерпілий ОСОБА_1 хоча і висловлював припущення про, те що ОСОБА_2 мав намір його вбити, однак під час всього судового розгляду та в судових дебатах наполягав на притягненні його до кримінальної відповідальності й призначенні йому максимальної міри покарання, передбаченої санкцією ч. 1 ст. 187 КК.
Відтак, судовий розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_2 проводився місцевим судом згідно з вимогами ст. 337 КПК в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, за результатами якого суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 187 КК.
Апеляційний суд, спростовуючи доводи потерпілого щодо необхідності кваліфікації дій ОСОБА_2 відносно нього за пунктами 6, 9 ч. 2 ст. 115 КК, погодився з висновками місцевого суду та визнав їх умотивованими. При цьому наголосив на тому, що суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
З такими висновками погоджується Верховний Суд.
Доводи касаційної скарги потерпілого щодо незаконності вироку місцевого суду й ухвали апеляційного суду в частині призначеного ОСОБА_2 покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості вчиненого обвинуваченим злочину внаслідок м`якості, та неврахування судом конкретних обставин вчинення кримінального правопорушення є безпідставними з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 65 КК суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів, а згідно зч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого.
Призначаючи ОСОБА_2 покарання, яке є необхідним і достатнім для його виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів, місцевий суд, з чим погодився суд апеляційної інстанції, врахував тяжкість вчинених злочинів, дані про особу засудженого, який раніше неодноразово судимий, не перебуває на обліку у лікарів нарколога та психіатра, офіційно не працює, неодружений, спричинені кримінальними правопорушеннями збитки не відшкодував, пом`якшуючі (щире каяття) та обтяжуючі (вчинення злочинів у стані алкогольного сп`яніння) покарання обставини.
Враховуючи наведене, місцевий суд призначив ОСОБА_2 покарання за ч. 1 ст. 187 КК не в мінімальній межі санкції вказаної норми закону та на підставі ч. 1 ст. 70 КК застосував шлях складання призначених покарань.
Невідшкодування потерпілому засудженим шкоди на стадії досудового розслідування та судового розгляду не є безумовною підставою для призначення покарання у максимальній межі санкції кримінального закону, за який було засуджено ОСОБА_2 . Тому доводи потерпілого в цій частині не є слушними.
За статтею 414 КПКневідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покаранням і тим видом та розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Суд апеляційної інстанції з дотриманням положень ст. 405 КПК розглянув апеляційну скаргу потерпілого і дійшов правильного висновку, що вирок місцевого суду в частині доведення винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 187 КК, та призначеного йому остаточного покарання відповідає вимогам кримінального процесуального закону, є обґрунтованим та вмотивованим.
На переконання суду касаційної інстанції, виходячи з принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, призначене засудженому ОСОБА_2 покарання є співмірним протиправному діянню і не може вважатися явно несправедливим чи недостатнім для досягнення мети покарання.
Доводи у касаційній скарзі потерпілого про неправильне вирішення апеляційним судом заявленого ним цивільного позову, на думку Суду, є необґрунтованими, виходячи з такого.
Згідно з ч. 1 ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Цивільний позов розглядається у кримінальному провадженні за правилами, визначеними КПК, із застосуванням норм ЦПК.
Відповідно до ст. 76 ЦПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, які мають значення для вирішення справи. Зокрема, такі докази можуть бути письмовими, речовими і електронними.
Як убачається з вироку, місцевий суд відмовив у задоволенні позовних вимог потерпілого щодо відшкодування матеріальної шкоди та частково задовольнив цей позов у частині відшкодування завданої потерпілому моральної шкоди, посилаючись на те, що позивач не надав суду будь-яких доказів на підтвердження розміру понесених ним матеріальних витрат, а ураховуючи глибину та характер пережитих ОСОБА_1 душевних страждань, пов`язаних з протиправними діями обвинуваченого, істотністю вимушених змін у житті, виходячи з принципів розумності та справедливості, співмірності, дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь потерпілого 20 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги потерпілого в частині вирішення цивільного позову, дійшов висновку про необхідність її часткового задоволення, посилаючись на те, що факт заподіяння ОСОБА_2 потерпілому матеріальної шкоди у розмірі 3850 грн був встановлений як органом досудового розслідування в обвинувальному акті, так і місцевим судом у вироку і саме такий розмір шкоди знаходиться в прямому причинному зв`язку із вчиненим злочином та, врахувавши всі обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у розмірі 3850 грн.
Доказів на підтвердження спричинення матеріальної шкоди у заявленому потерпілим розмірі (вартості пошкодженого одягу та викрадених речей на загальну суму 21 100 грн), останній в судах попередніх інстанцій не надав та до касаційної скарги не долучив.
Так само відсутні правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь потерпілого можливих витрат на пластичну операцію, яка зумовлена тілесними ушкодженнями, отриманими внаслідок вчиненого відносно ОСОБА_1 злочину, оскільки у зв`язку з лікуванням потерпілого відшкодовуються обґрунтовані витрати, пов`язані з доставкою, розміщенням, утриманням, діагностикою, лікуванням, протезуванням та реабілітацією потерпілого у відповідному закладі охорони здоров`я, медичним піклуванням, лікуванням у домашніх умовах та придбанням лікарських препаратів.
Однак ОСОБА_1 ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані під час апеляційного розгляду не надав доказів на підтвердження обґрунтованих витрат щодо лікування на майбутнє (на майбутню пластичну операцію).
На підставі вищенаведеного, доводи у касаційній скарзі потерпілого про те, що обвинувачений зобов`язаний оплатити вартість пластичної операції, якої потребує ОСОБА_1, є безпідставними, оскільки останній не довів такі вимоги належними та допустимими доказами, а відповідно до вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому слід наголосити на тому, що потерпілий не позбавлений можливості звернутися з відповідним позовом про стягнення таких понесених витрат за наявності документального їх підтвердження у визначений законодавством спосіб.
Крім того, в ході касаційного розгляду встановлено, що під час перевірки доводів щодо позовних вимог потерпілого суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність часткового задоволення цивільного позову та стягнення із засудженого на користь потерпілого 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди. На переконання колегії суддів, така позиція суду є обґрунтованою та повною мірою відповідає вимогам ст. 23 ЦК.
Ухвала апеляційного суду є вмотивованою та обґрунтованою і відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Інші доводи, викладені в касаційній скарзі, та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення місцевим та апеляційним судами при розгляді провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень.
Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд