Постанова
Іменем України
14 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 753/9886/19
провадження № 61-19092св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Бориспільського міського нотаріального округу Київської області Лазоренко Лідія Євгенівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Семка Володимира Юрійовича на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 червня 2020 року у складі судді Заставенко М. О. та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Савченка С. І., Верланова С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог скарги
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Бориспільського міського нотаріального округу Київської області Лазоренко Л. Є., про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3, і він є єдиним спадкоємцем.
Після смерті батька з`ясувалось, що власником квартири АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_3, відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 16 березня 2017 року став двоюрідний брат позивача - ОСОБА_2 .
На думку позивача договір є недійсним, оскільки, враховуючи стан здоров`я батька на час укладення договору, ОСОБА_3 помилявся щодо правової природи укладеного договору, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення.
Відтак ОСОБА_1 просив визнати договір купівлі-продажу квартири недійсним з підстав статті 229 Цивільного кодексу України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його недоведеності та необгрунтованості.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 червня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У грудні 2020 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Семко В. Ю. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року.
З урахуванням уточнень заявник просив суд скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанції ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
01 березня 2021 року на адресу Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - адвоката Новоселецької О. А. засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому представник відповідача просить суд вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
10 березня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 належала ОСОБА_3 на праві приватної власності згідно свідоцтва про право власності на житло від 20 травня 1994 року, виданого відділом приватизації житла Харківської районної державної адміністрації в м. Києві.
16 березня 2017 року приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Лазоренко Л. Є. посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, зареєстрований в реєстрі за № 161 (далі - Договір).
Відповідно до пункту 3 Договору за погодженням сторін продаж квартири вчинено за 267 800,00 грн, які покупець повністю сплатив продавцю до підписання договору.
У пункті 4 Договору зазначено, що при укладенні договору був наявний звіт про оцінку майна, здійснений суб`єктом оціночної діяльності - ОСОБА_4 від 13 березня 2017 року, згідно з яким ринкова вартість квартири становила 267 720, 00 грн.
Згідно пункту 10 договору купівлі-продажу квартири, сторони зазначили, що цей договір не укладається під впливом тяжких для сторін обставин, укладення цього договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі.
ОСОБА_3 помер у м. Бориспіль ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Померлий ОСОБА_3 був батьком позивача ОСОБА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно зі статтею 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення відчужувача, і має істотне значення.
Установлено, що 16 березня 2017 року приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Лазоренко Л. Є. посвідчено договір купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, зареєстрований в реєстрі за № 161, за яким ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 3 Договору за погодженням сторін продаж квартири вчинено за 267 800,00 грн, які покупець повністю сплатив продавцю до підписання договору.
Згідно пункту 10 договору купівлі-продажу квартири, сторони зазначили, що цей договір не укладається під впливом тяжких для сторін обставин, укладення цього договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 був достатньо обізнаний щодо правової природи договору купівлі-продажу, і після роз`яснення нотаріусом всіх прав та обов`язків за договором купівлі-продажу бажав укладення з відповідачем саме договору купівлі-продажу.
Посилаючись, як на підставу своїх позовних вимог, на укладення ОСОБА_3 оспорюваного правочину внаслідок помилки щодо його правової природи та його необізнаності відносно прав та обов`язків сторін за цим видом правочину, ОСОБА_1 всупереч вимогам статті 81 ЦПК України не підтвердив ці обставини належними та допустимими доказами.
Посилання позивача на те, що спірна квартира була єдиним місцем проживання його батька, а також на його похилий вік та наявність певних захворювань не свідчать про те, що в момент підписання договору ОСОБА_3 помилялась щодо змісту та правової природи правочину, який він укладав, та не спростовують висновків судів про недоведеність обставин про те, що останній помилявся щодо змісту та правової природи спірного правочину.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого дійшов правильного висновку щодо відмови у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди попередніх інстанцій переглянули справу відповідно до таких висновків.