ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 914/167/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,
та представників
позивача: не з`явились,
відповідача: Чорнобай С.С.,
третьої особи на стороні позивача: не з`явились,
третьої особи на стороні відповідача: не з`явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Акціонерного товариства "Оксі Банк"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.05.2021
та рішення Господарського суду Львівської області від 11.08.2020
у справі № 914/167/20
за позовом Акціонерного товариства "Оксі Банк"
до Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Львівське комунальне підприємство "Рембуд"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Львівська міська рада,
про визнання договору суборенди договором оренди та зобов`язання укласти договір оренди на новий термін,
В С Т А Н О В И В:
У січні 2020 року Акціонерне товариство "Оксі Банк" звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Львівське комунальне підприємство "Рембуд", та за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Львівська міська рада) про визнання договору суборенди №1 від 29.01.2010 (зі змінами), укладеного між ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер", АТ публічного типу "Оксі Банк" (правонаступником якого є АТ "Оксі Банк") та ЛКП "Рембуд", договором оренди, а також про зобов`язання відповідача укласти з позивачем договір оренди на новий термін.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 11.08.2020 (суддя Юркевич В.М.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 31.05.2021 (колегія суддів у складі: Якімець Г.Г. - головуючий, Бойко С.М., Матущак О.І.), у задоволенні позову відмовлено.
Судами обох інстанцій встановлено, що між Львівським комунальним підприємством "Рембуд" (орендодавець) та ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер" (орендар) 30.07.2004 укладено договір оренди №17 нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень), відповідно до умов якого, орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно, що знаходиться на балансі ЛКП "Рембуд" (в тексті договору балансоутримувач), приміщення, що знаходиться за адресою: м. Львів, пл. Галицька, 15 загальною площею 215,7 кв.м. (в подальшому згідно з внесеними змінами до договору, площа орендованих приміщень становила 217,8 кв.м.).
Термін договору оренди визначений з 01.08.2004 до 01.08.2009 включно (п. 4.1 договору оренди).
Відповідно до п. 4.3 договору оренди у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Згідно з п. 4.8 договору оренди чинність останнього припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації об`єкта оренди орендарем; загибелі об`єкта оренди; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду, господарського суду; банкрутства орендаря та в інших випадках, прямо передбачених чинним законодавством України.
Між ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер" (орендодавець), АТ "Оксі Банк" (орендар) та Львівським комунальним підприємством "Рембуд" (балансоутримувач) 29.01.2010 укладено договір суборенди №1, відповідно до умов якого орендодавець надав в суборенду орендареві, а орендар орендує в орендодавця протягом терміну оренди, зазначеного в п. 2.1 цього договору, приміщення загальною площею 217,8 кв.м., які розташовані за адресою: м. Львів, площа Галицька, 15.
Згідно з п. 2.1 договору суборенди термін оренди починається з дати підписання сторонами акта приймання-передачі приміщень та закінчується після спливу двох років і одинадцяти місяців від вказаної дати. Орендар має переважне право подовжити термін оренди на три роки або укласти новий договір оренди строком на три роки на тих самих умовах.
Відповідно до п. 7.1 договору суборенди у випадку дострокового розірвання або припинення первинного договору оренди, орендар продовжує виконувати обов`язки, покладені на нього цим договором в повному обсязі, при цьому, права та обов`язки орендодавця одночасно відступаються на користь балансоутримувача, внаслідок чого цей договір продовжує діяти як договір оренди і надалі вважається укладеним між орендарем та балансоутримувачем, та за яким балансоутримувач має права та обов`язки орендодавця (при необхідності балансоутримувач та орендар можуть внести до даного договору зміни з метою приведення його у відповідність до нових правовідносин).
У п. 8.1 договору суборенди сторони погодили, що договір припиняє свою дію у випадку: закінчення терміну оренди та небажання скористатися своїм правом на його продовження як зазначено у п. 2.1 цього договору; наявності письмової згоди сторін; наявності інших обставин, передбачених чинним законодавством України.
Між сторонами договору суборенди 24.01.2014 (в тому числі і ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер" (суборендодавець), від імені якого діяв ліквідатор, та ПАТ "Оксі Банк" (суборендар)) укладено додатковий договір до договору суборенди, за умовами якого п. 7.1 викладено в наступній редакції: у випадку дострокового розірвання або припинення первинного договору оренди, зокрема, у випадку ліквідації суборендодавця, суборендар та орендодавець продовжують виконувати обов`язки за цим договором в повному обсязі, внаслідок чого цей договір продовжує діяти як договір оренди і надалі вважається укладеним між суборендарем та орендодавцем, та за яким орендодавець набуває права та обов`язки орендодавця і суборендодавця за цим договором до моменту укладення нового договору оренди.
16.04.2015 нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: м. Львів, площа Галицька, 15, передана на баланс ЛКП "Агенція ресурсів Львівської міської ради", що підтверджується актом приймання-передачі.
Між Львівським комунальним підприємством "Рембуд" (в тексті договору первісний кредитор) та Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради (в тексті договору новий кредитор) 12.10.2016 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор передає належне йому право вимоги згідно з договором оренди нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень) №17 від 30.07.2004, укладеним між ЛКП "Рембуд" та АТ "Селянський комерційний банк "Дністер" (основний договір), та усіма додатками до нього, а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредитору за основним договором.
Згідно з п. 1.2 вказаного договору внаслідок укладення останнього, УКВ займає місце орендодавця в зобов`язаннях, що виникли з основного договору в обсязі та на умовах, що існують на момент укладення цього договору.
Згідно з актом приймання-передачі (вих.№5004-144) 22.02.2017 ПАТ "Оксі Банк" здало, а ЛКП "Агенція ресурсів Львівської міської ради" прийняло приміщення загальною площею 126,1 кв.м., що знаходяться за адресою: м. Львів, площа Галицька, 15.
05.08.2019 Управління комунальної власності ДЕР ЛМР повідомило орендаря ВАТ Селянський комерційний банк "Дністер" про припинення договірних відносин, у зв`язку з закінченням терміну дії договору оренди 01.08.2019 (повідомлення за вих.№2302-вих-3708 від 05.08.2019 надіслано 06.08.2019 на адреси орендаря: м. Львів, вул. Переяславська, 6а та м. Львів, пл. Галицька, 15).
Листом за вих.№2302-вих-3707 від 05.08.2019 Управління звернулося до АТ "Оксі Банк" та зазначило про необхідність повернення об`єкта суборенди балансоутримувачу ЛКП "Агенція ресурсів Львівської міської ради".
АТ "Оксі Банк" 11.11.2019 звернулося до Управління комунальної власності ДЕР ЛМР з заявою (вих.№1111-720) про продовження терміну оренди за договором оренди (договір суборенди №1 від 29.01.2010, який діє як договір оренди зі змінами) та переукладення вказаного договору між АТ "Оксі Банк" та уповноваженою власником комунального майна особою, щодо об`єкта, що знаходиться за адресою: м. Львів, площа Галицька, 15, загальною площею 91,7 кв.м., для розміщення відділення банку.
Листом (вих.№2302-5873 від 20.12.2019) Управління комунальної власності ДЕР ЛМР повідомило АТ "Оксі Банк", що оскільки договір оренди із ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер" припинив свою дію 01.08.2019, то і договір суборенди з АТ "Оксі Банк" припинив свою дію з вказаної дати. При цьому, повідомлено про право АТ "Оксі Банк" звернутися до управління на загальних підставах для отримання в оренду нежитлових приміщень, які цікавлять банк.
У січні 2020 року Акціонерне товариство "Оксі Банк" звернулося до суду з позовом у цій справі. Позивач посилається на п.7.1 договору суборенди, на підставі якого останній слід вважати договором оренди. Щодо другої позовної вимоги зазначає, що оскільки відповідач вважає припиненим договір оренди 01.08.2019, то позивач має переважне право на переукладення договору оренди на новий термін, як належний орендар.
Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що договір суборенди є похідним від договору оренди і може зберігати свою чинність виключно протягом строку дії договору найму; у разі втрати чинності договором оренди припиняються права наймача на орендоване майно, зокрема право передання його в суборенду. Відтак, спірний договір суборенди припинив свою дію одночасно з первинним договором оренди 01.08.2019. При цьому суд визнав необґрунтованими посилання позивача на умови п. 7.1 договору суборенди, відповідно до якого у випадку дострокового розірвання або припинення первинного договору оренди, зокрема у випадку ліквідації суборендодавця, суборендар та орендодавець продовжують виконувати обов`язки за цим договором в повному обсязі, внаслідок чого цей договір продовжує діяти як договір оренди і надалі вважається укладеним між суборендарем та орендодавцем та за яким орендодавець набуває права та обов`язки орендодавця та суборендодавця за цим договором до моменту укладення нового договору, оскільки позивачем не доведено настання наслідків, зазначених у вказаному пункті договору суборенди.
Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати повністю та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Доводи скаржника зводяться до того, що у зв`язку з банкрутством ВАТ "СКБ "Дністер" первинний договір оренди було припинено 15.03.2010, а спірний договір суборенди, відповідно до п. 7.1 останнього, трансформовано у договір оренди. Враховуючи наведене, скаржник вважає, що у нього є право на укладення договору оренди на новий термін, про що і просить суд зобов`язати відповідача у справі. При цьому, скаржник посилається на положення ЦК України та Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо переважного права на укладення договору на новий строк.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1 та 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22.05.2019 та від 15.12.2020 у справі № 914/1258/18, та висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 17.05.2017 у справі № 914/433/16, щодо застосування ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" про переважне право на укладення договору оренди на новий строк. Також скаржник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а також відсутній висновок щодо застосування норм Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо процедури визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) в частині тотожності термінів "неплатоспроможність банку" та "банкрутство банку".
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.07.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1 та 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.09.2021 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 05.08.2021.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не надходило відзиву на касаційну скаргу у встановлений в ухвалі від 19.07.2021 строк.
Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в межах підстав відкриття касаційного провадження, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та закриття касаційного провадження, з огляду на таке.
Так ч. 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне в першу чергу дослідити підстави касаційного оскарження позовної вимоги про визнання договору суборенди договором оренди, оскільки інша позовна вимога (зобов`язання укласти договір оренди на новий термін), з огляду на предмет позову та його підстави, залежить від неї.
Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, щодо позовної вимоги про визнання договору суборенди договором оренди, скаржник посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а також відсутній висновок щодо застосування норм Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо процедури визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) в частині тотожності термінів "неплатоспроможність банку" та "банкрутство банку".
При цьому скаржник вважає, що з огляду на п. 4.8 договору оренди, положення ч. 2 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у відповідній редакції, відповідно до яких договір оренди припиняється в разі банкрутства орендаря, та оскільки 15.03.2010 відкликано банківську ліцензію у ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер" і рішенням Господарського суду Львівської області від 26.05.2010 у справі №28/37 суд вирішив підтвердити відповідність застосування процедури ліквідації Відкритого акціонерного товариства "Селянський комерційний банк "Дністер" з боку Національного банку України вимогам Закону України "Про банки і банківську діяльність", фактично з 15.03.2010 договір оренди припинився, і договір суборенди від 29.01.2010 став діяти як договір оренди.
Поряд з цим, як встановлено судом апеляційної інстанції, 24.01.2014 між сторонами договору суборенди (в тому числі і ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер" (суборендодавець), від імені якого діяв ліквідатор, та ПАТ "Оксі Банк" (суборендар)) укладено додатковий договір до договору суборенди, за умовами якого п.7.1 викладено в наступній редакції: у випадку дострокового розірвання або припинення первинного договору оренди, зокрема, у випадку ліквідації суборендодавця, суборендар та орендодавець продовжують виконувати обов`язки за цим договором в повному обсязі, внаслідок чого цей договір продовжує діяти як договір оренди і надалі вважається укладеним між суборендарем та орендодавцем, та за яким орендодавець набуває права та обов`язки орендодавця і суборендодавця за цим договором до моменту укладення нового договору оренди.
Зважаючи на умову п. 7.1 та інші умови, погоджені сторонами у додатковому договорі від 24.01.2014 до договору суборенди, сторони (в тому числі і суборендодавець і суборендар (позивач у справі) визнали факт існування між ними правовідносин суборенди та чинність основного договору оренди станом на час укладення додаткового договору до договору суборенди, у зв`язку з чим твердження позивача про припинення договору оренди ще у 2010 році, у зв`язку з банкрутством суборендодавця ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер", правильно визнані апеляційним господарським судом безпідставними.
Крім цього, згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер" станом на 01.08.2019 та станом на час винесення постанови апеляційним судом не ліквідоване і перебувало в стані припинення, що свідчить про відсутність підстав вважати, що договір оренди №17 від 30.07.2004 був достроково припинений, а договір суборенди на підставі п.7.1 останнього трансформувався у договір оренди.
Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає необхідності формулювати висновок Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а також застосування норм Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо процедури визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) в частині тотожності термінів "неплатоспроможність банку" та "банкрутство банку".
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Частиною 1 ст. 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, оскаржувані судові рішення в частині відмови в позові про визнання договору суборенди договором оренди в межах підстав відкриття касаційного провадження у даній справі прийняті з дотримання норм матеріального та без порушень норм процесуального права, у зв`язку з чим відстави для їх скасування в цій частині відсутні, а тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення в цій частині, а оскаржувані судові рішення у відповідній частині - без змін із віднесенням судових витрат, відповідно до ст. 129 ГПК України, на заявника касаційної скарги.
Що ж до іншої підстави касаційного оскарження, то п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.
В обґрунтування п.1 ч. 2 ст. 287 ГПК України скаржник послав на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22.05.2019 та від 15.12.2020 у справі № 914/1258/18, та висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 17.05.2017 у справі № 914/433/16, щодо застосування ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" про переважне право на укладення договору оренди на новий строк, а саме - що у справах щодо оренди комунального майна, також має бути встановлено, з якою метою буде використовуватися нерухоме майно, що є предметом договору. Ця обставина, у разі з`ясування, що майно буде знову передаватися в оренду, свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Дослідивши вказані постанови колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення Верховного Суду та Верховного Суду України в яких посилається скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, не є подібними, з огляду на таке.
Так у справі № 914/433/16, на яку посилається скаржник, орендодавець звернуся до орендаря з позовом про виселення та зобов`язання повернути приміщення балансоутримувачу, а орендар звернувся із зустрічним позовом - про визнання договору оренди продовженим на той самий строк.
Рішенням Господарського суду Львівської області, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду та постановою Вищого господарського суду України, первісний позов задоволено, постановлено виселити орендаря із займаних приміщень, зобов`язано повернути їх балансоутримувачу, а в зустрічному позові відмовлено.
Верховний Суд України скасував судові рішення у справі № 914/433/16 та, посилаючись на положення ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", зазначив, що сутністю переважного права є укладення договору найму на новий строк зі встановленням умов за домовленістю сторін, а не його автоматичне поновлення. Наймач повинен повідомити наймодавцю про своє переважне право у строк, визначений у договорі, або в розумний строк до закінчення строку договору найму. У разі якщо наймач не надсилає повідомлення наймодавцю, він відмовляється від здійснення свого переважного права.
На виконання викладених вимог суд встановлює, з якою метою буде використовуватися нерухоме майно, що є предметом договору. Ця обставина, у разі з`ясування, що майно буде знову передаватися в оренду, свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених ч. 3 ст.17 Закону.
Неврахування судом переважного перед іншими особами права наймача, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, на укладення договору найму на новий строк, свідчить про ігнорування національними судами практики Європейського суду з прав людини у розрізі захисту права власності та є підставою для констатації порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналогічні висновки щодо застосування ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" викладені у постановах Верховного Суду від 22.05.2019 та від 15.12.2020 у справі № 914/1258/18, у якій орендар звернувся до суду з позовом до орендодавця про зобов`язання укласти договір оренди нерухомого майна на новий термін, в обґрунтування вимог посилався на те, що він як орендар, який належно виконує свої обов`язки за договором оренди, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення такого договору на новий строк, і відповідне право було реалізовано в порядку, передбаченому умовами договору оренди і чинним законодавством. Проте, відповідачем без будь-якого обґрунтування, безпідставно було відмовлено в укладенні договору оренди на новий строк, чим порушено переважне право підприємства на укладення такого договору. В свою чергу, орендодавець звернувся до суду із зустрічним позовом до орендаря про зобов`язання повернути об`єкт оренди шляхом виселення з нього посилаючись на те, що договір оренди нерухомого майна припинив свою дію внаслідок закінчення терміну, на який його було укладено, проте орендар безпідставно ухиляється від повернення об`єкта оренди.
Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій у справі № 914/1258/18 Верховний Суд наголосив на обставинах, які повинен з`ясувати суд для правильного вирішення спору у справах про визнання договору оренди продовженим на той самий строк/визнання договору оренди укладеним - а саме має бути встановлено, з якою метою буде використовуватися нерухоме майно, що є предметом договору. Ця обставина, у разі з`ясування, що майно буде знову передаватися в оренду, свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Водночас у справі № 914/167/20 суди вважали помилковими твердження позивача про порушення відповідачем його переважного права на укладення договору оренди, оскільки він був суборендарем за договором суборенди №1 від 29.01.2010, а не орендарем за договором оренди №17 від 30.07.2004, та відсутніми були підстави вважати договір суборенди договором оренди. При цьому, судами встановлено відсутність взаємної згоди сторін на пролонгацію договору оренди після 01.08.2019 та наявність повідомлення з боку орендодавця про припинення договірних відносин, у зв`язку із закінченням терміну дії договору оренди, відтак вказаний договір оренди діяв до 01.08.2019, і, з огляду на положення ст. 774 ЦК України (строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму) договір суборенди також припинив свою дію 01.08.2019.
Тобто, у справі № 914/167/20 позивач не був орендарем майна за договором оренди, управління комунальної власності ДЕР ЛМР повідомило орендаря - ВАТ Селянський комерційний банк "Дністер" про припинення договірних відносин, у зв`язку з закінченням терміну дії договору оренди 01.08.2019. В свою чергу, листом за вих.№2302-вих-3707 від 05.08.2019 Управління звернулося до АТ "Оксі Банк" (суборендаря) та зазначило про необхідність повернення об`єкта суборенди балансоутримувачу ЛКП "Агенція ресурсів Львівської міської ради".
Відтак, за відсутності статусу орендаря відповідного майна, переважне право позивача на укладення договору оренди на новий строку не могло бути порушеним, а тому і висновки щодо застосування ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", викладені у постановах Верховного Суду у справі № 914/1258/18 та у постанові Верховного Суду України № 914/433/16, не є застосовними до правовідносин у справі № 914/167/20.
Таким чином, правовідносини у справах на які посилається скаржник - є відмінними від справи № 914/167/20 за предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами.
Інші посилання скаржника не обґрунтовані підставою для відкриття касаційного провадження, у зв`язку з чим Верховним Судом не розглядаються.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.
Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").
Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі ОП КГС ВС від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2. ст. 287 ГПК України, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України.
Верховний Суд звертає увагу на те, що поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ст.ст. 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -