Постанова
Іменем України
13 вересня 2021 року
м. Київ
справа №202/432/14-ц
провадження №61-618св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 березня 2015 року у складі судді Зосименко С. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року у складі колегії суддів Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", назву якого змінено на акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулося до суду до ОСОБА_1 з позовом, в якому просило стягнути з відповідача на його користь заборгованість за кредитним договором від 28 листопада 2007 року у розмірі 54 403,59 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 19 212,41 доларів США, заборгованість за відсотками - 4 510,85 доларів США, заборгованість за комісією - 1 244,64 доларів США, пеня - 26 815,24 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (відсоткова складова) - 2 589,16 доларів США.
Позов мотивовано тим, що 28 листопада 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 27 919,67 доларів США на строк до 27 листопада 2012 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1% щомісяця.
Взяті на себе зобов`язання позичальник належним чином не виконував, у зв`язку з чим виникла заборгованість станом на 24 грудня 2013 року у розмірі 54 403,59 доларів США, яка складається з: 19 212,41 доларів США - заборгованість за кредитом, 4510,85 доларів США - заборгованість по процентам, 1244,64 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом, 26815,24 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 31,29 доларів США - штраф (фіксована частина), 2589,16 доларів США - штраф (процентна складова).
Позивач просив стягнути вказану заборгованість у розмірі 54 403,59 доларів США, що еквівалентно 43 4684,65 грн в судовому порядку.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Справа розглядалась судами неодноразово.
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська
від 17 березня 2015 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних доказів на підтверження факту отримання ОСОБА_1 кредитних коштів.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2016 року заочне рішення Індустріального районного суду
м. Дніпропетровська від 17 березня 2015 року скасовано з ухваленням нового рішення про відмову ПАТ КБ "ПриватБанк" у задоволенні позову з інших підстав.
Апеляційний суд зробив висновок про недоведеність позовних вимог у зв`язку з відсутністю належного розрахунку боргу та графіка погашення кредиту.
Постановою Верховного Суду від 20 лютого 2019 року касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Рішення апеляцйіного суду скасовано з передачею справи до цього ж суду на новий розгляд.
За результатами нового апеляційного розгляду, постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 28 листопада 2007 року у розмірі 19 898,27 доларів США, яка складається з: заборгованості за тілом кредиту у розмірі 7 507,83 доларів США, заборгованості за відсотками у розмірі 3 879,72 доларів США, заборгованість за пенею у розмірі 7 680,96 доларів США та заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 829,76 доларів США.
Вирішено питання щодо судового збору.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з розрахунку заборгованості вбачається, що після звернення до суду з позовом - у червні 2011 року та після закінчення строку дії кредитного договору - 27 листопада 2012 року, банк продовжував нараховувати позичальнику відсотки за користування кредитом, пеню, комісію.
06 вересня 2013 року сума у розмірі 11 653,95 доларів США, яка надійшла від реалізації предмету застави, була спрямована банком на погашення заборгованості за пенею, яка нараховувалась банком, після звернення з позовом у червні 2011 року та після закінчення строку дії кредитного договору.
У даному випадку банком було змінено строк виконання зобов`язання шляхом подачі позову у червні 2011 року про звернення стягнення на предмет застави.
З деталізованого розрахунку заборгованості вбачається, що станом на червень 2011 року банком рахується заборгованість за тілом кредиту у розмірі 19 161,78 доларів США, заборгованість за відсотками у розмірі 3 879,72 доларів США, заборгованість за пенею у розмірі 7 680,96 доларів США та заборгованість по комісії за користування кредитом у розмірі 829,76 доларів США.
Грошові кошти у розмірі 11 653,95 доларів США, які надійшли від реалізації предмету застави та були спрямовані банком на погашення заборгованості за пенею, підлягали зарахуванню на погашення заборгованості за тілом кредиту станом на червень 2011 року, оскільки умовами кредитного договору було передбачено, що кошти спрямовані на погашення заборгованості в першу чергу направляються на погашення заборгованості саме по кредиту.
За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що позов банку підлягає частковому задоволенню, та з боржника ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 19 898,27 доларів США, яка складається з: заборгованості за тілом кредиту у розмірі 7 507,83 доларів США (19 161,78 - 11 653,95), заборгованості за відсотками у розмірі 3 879,72 доларів США, заборгованість за пенею у розмірі 7 680,96 доларів США та заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 829,76 доларів США.
Апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про стягнення штрафу (фіксована частина) у розмірі 31,29 доларів США, штрафу (процентна складова) у розмірі 2 589,16 доларів США, оскільки відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а статтею 61 Конституції України встановлено заборону на притягнення особи до подвійної відповідальності за одне і те ж правопорушення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені рішення в оскаржуваній частині та задовольнити позов у повному обсязі.
Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу
Касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк" мотивована тим, що під час вирішення справи судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24 липня 2019 року у справі № 176/2251/18 (провадження № 61- 10420св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 331/4560/19.
Банк правомірно та у відповідності до умов договору спрямував на погашення заборгованості за пенею грошові кошти у розмірі 11 653,95 доларів США, які надійшли від реалізації предмету застави, проте суд апеляційної інстанції безпідставно вирахувала вказану суму від суми заборгованості за тілом кредиту станом на червень 2011 року.
Судами не враховано, що наявний в матеріалах справи розрахунок заборгованості відповідачем не спростовано, відповідної довідки про відсутність заборгованості не надано.
Установивши, що банк надав відповідачу кредит, а останній його не повернув, суди попередніх інстанцій не мали жодних підстав відмовляти у задоволенні частини позовних вимог, зокрема визнавати безпідставним нарахування та списання відсотків по кредиту.
Суди безпідставно відмовили у стягненні пені та штрафів, чим фактично звільнили відповідача від відповідальності за укладеним договором та порушили право позивача на стягнення неустойки.
Відмовляючи у задоволенні частини позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18) та звернув увагу на те, що право кредитодавця нараховувати, передбачені договором проценти, за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Проте, враховуючи приписи пункту 5.1 кредитного договору щодо строку його дії - до повного виконання сторонами зобов`язань за ним, застосування позиції Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 провадження № 14-10цс18 неможливе, обставини справ є нетотожними.
Відзив на касаційну скаргу відповідачем до суду не подано
Фактичні обставини, встановлені судами
28 листопада 2007 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит для придбання транспортного засобу у сумі 27 979,67 доларів США, строком до 27 листопада 2012 року зі сплатою відсотків у розмірі 1 % щомісяця на суму залишку заборгованості за кредитом.
Сторони дійшли згоди про те, що розмір щомісячного платежу, який повинен здійснюватися в період із "24" до "28" числа щомісяця, становить 439,44 доларів США (пункт 7.1 кредитного договору).
Надання кредиту відбулося шляхом перерахування коштів продавцю автомобіля - ОСОБА_2 .
Автомобіль був придбаний та зареєстрований на ім`я ОСОБА_1 (свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 28 листопада 2007 року).
Повернення кредиту забезпечене договором застави від 28 листопада 2007 року (предмет застави - автомобіль марки TOYOTA, 1997 року випуску, реєстраційний номер - НОМЕР_1 ), відповідно до пункту 23 якого заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, перевищення сумою заборгованості розміру кредиту більш як на 10 %, несплати позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми кредиту, іншого істотного порушення умов кредитного договору.
Використавши право дострокового стягнення кредиту у зв`язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов`язань, у червні 2011 року банк подав до суду позов до відповідача про звернення стягнення на предмет застави у рахунок погашення кредитної заборгованості.
Заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 липня 2011 року (справа № 0417/2-1871/2011), яке набрало законної сили, вказаний позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено, звернуто стягнення на вищезазначений предмет застави у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 28 листопада 2007 року, яка станом на 20 травня 2011 року становить 31 952,70 доларів США, що еквівалентно 254 663,03 грн.
Автомобіль був реалізований, проте коштів для погашення боргу виявилося недостатньо, у зв`язку з чим банк 14 січня 2014 року подав до суду даний позов про стягнення заборгованості.
Посилається на те, що станом на 24 грудня 2013 року розмір заборгованості за кредитним договором становить 54 403,59 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 19 212,41 доларів США, заборгованість за відсотками - 4 510,85 доларів США, заборгованість за комісією - 1 244,64 доларів США, пеня - 26 815,24 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (відсоткова складова) - 2 589,16 доларів США, яку відповідач добровільно не погасив, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційні скарги задоволенню не підлягають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 1054 ЦК Україниза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статтею 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК Українивиконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Відповідно до статті 572 ЦК Українив силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено Законом (право застави).
Згідно зі статтею 19 Закону України "Про заставу" за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом та пеню припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
В разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.
Такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13 (провадження №14-154цс18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Сторони встановили у кредитному договорі строк його виконання до 27 листопада 2012 року (пункт 7.1 договору). Однак у червні 2011 року банк достроково вимагав звернути стягнення на предмет застави у рахунок погашення усієї заборгованості за кредитом і рішення суду про задоволення таких вимог банку засвідчило зміну строку виконання договору у повному обсязі.
Отже, позовні вимоги про стягнення процентів, комісії та пені, які нараховані поза межами дії строку кредитного договору, є безпідставними, оскільки суперечать встановленим судом обставинам справи і висновкам, викладеним у вищезгаданих постановах Верховного Суду, які суд враховує відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України.
У справі, яка переглядається, установлено, що після звернення до суду з позовом - у червні 2011 року банк продовжував нараховувати позичальнику відсотки за користування кредитом, пеню і комісію, а кошти у розмірі 11 653,95 доларів США, отримані 06 вересня 2013 року від реалізації предмета застави, спрямував в рахунок погашення заборгованості за пенею, нарахованої після закінчення у червня 2011 року строку кредитування.
Станом на червень 2011 року за відповідачем рахувалась заборгованість за тілом кредиту у розмірі 19 161,78 доларів США, заборгованість за відсотками у розмірі 3 879,72 доларів США, заборгованість за пенею у розмірі 7 680,96 доларів США та заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 829,76 доларів США.
Установивши, що грошові кошти у розмірі 11 653,95 доларів США від реалізації предмету застави безпідставно спрямовані банком на погашення заборгованості за пенею, нарахованої після звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, апеляційний суд обґрунтовано відніс вказану суму в рахунок погашення боргу за тілом кредиту та стягнув решту заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) та процентів, неустойки і комісії, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про правомірність зарахування 11 653,95 доларів США від реалізації предмету застави на погашення пені в силу обумовленого у договорі порядку розрахунку за кредитом (пункт 3.2 договору), оскільки у цій справі установлено, що вказана сума зарахована банком в рахунок погашення пені безпідставно нарахованої після звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору у повному обсязі, а отже обумовлений порядок розрахунків на вказану суму не може поширюватись.
Відмовляючи у задоволенні вимог банку про стягнення з позичальника штрафів у фіксованій сумі (31,29 доларів США) та процентній складовій (2589,16 доларів США), апеляційний суд перевірив та відхилив аргументи банку, що умовами договору передбачено сплату штрафів за інші порушення умов договору, ніж порушення строків виконання грошових зобов`язань, та виходив із встановленої статтею 61 Конституції України заборони на притягнення особи до подвійної відповідальності за одне і теж порушення. З такими висновками Верховний Суд погоджується, з урахуванням умов укладеного між сторонами кредитного договору, яким суд апеляційної інстанції дав оцінку під час розгляду справи.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24 липня 2019 року у справі № 176/2251/18 (провадження № 61-10420св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 331/4560/19 (провадження №61-1243св20), оскільки висновки у наведених постановах стосуються інших за змістом правовідносин, зокрема щодо договорів, укладених шляхом приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, а також щодо застосування цих правил як складової кредитного договору. Установлені у цих справах обставини, в тому числі умови, на яких отримувався кредит, є відмінними від справи, яка переглядається.
У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності, зокрема у справі, яка переглядається, на підставі оцінки доказів встановлено факт зміни строку виконання договору у повному обсязі у зв`язку з пред`явленням до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Крім того, постановою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 331/4560/19 (провадження №61-1243св20), за результатами скасування судового рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків за кредитним договором справу у цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі. За результатами нового розгляду цієї справи фактично-доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судами обставин і доказів, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки у справі.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про помилковість посилання апеляційного суду на постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18), оскільки у цій постанові наведений загальний висновок, який зводиться до того, що право кредитодавця нараховувати, передбачені договором проценти, за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Такі ж узагальнені висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13 (провадження №14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16 (провадження № 14-318цс18).
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що відбулась зміна строку виконання зобов`язань за кредитним договоруу повному обсязі і таку зміну засвідчило рішення суду про звернення стягнення на заставлене майно в рахунок погашення усієї суми заборгованості за кредитом, та вирішив спір щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, в тому числі щодо стягнення процентів, відповідно до установлених обставин та норм матеріального права.
Таким чином, посилання суду апеляційної інстанції на висновки у вказаній постанові Верховного Суду не є помилковими та узгоджуються із встановленими у цій справі обставинами та застосованими судом нормами матеріального права.
Положення абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору.
Доводи касаційної скарги про дію кредитного договору до повного повернення позичальником кредиту, сплати відсотків та можливість нарахування у зв`язку з цим відсотків до повного погашення зобов`язання, є необґрунтованими, оскільки така умова (пункт 5.1) не є встановленням строку дії договору у розумінні статті 251 ЦК України.
Кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати відсотків за користування кредитом, а також неустойки. Отже, строк кредитування відповідача є таким, що закінчився, як і його право законно користуватися позиченими коштами, а тому вимога банку про стягнення поточних грошових вимог, а саме відсотків за користування кредитом, нарахованих поза межами строку кредитування, обґрунтовано відхилена апеляційним судом.
При цьому, умовами кредитного договору, укладеного між сторонами, не передбачено можливість нарахування і сплати відсотків, передбачених договором за користування кредитом після закінчення строку кредитування.
У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" фактично не погоджується з розміром заборгованості по кредитному договору, присудженої до стягнення з позичальника на користь банку. Проте, його доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду щодо встановлених ним обставин та застосованих норм матеріального права у спірних правовідносинах.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків в оскаржуваній постанові, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.