Постанова
Іменем України
08 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 163/1531/16-ц
провадження № 61-3077св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Любомльського районного суду Волинської області від 30 жовтня 2020 року, ухвалене суддею Чишій С. С., та постанову Волинського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Данилюк В. А, Киці С. І., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за позикою.
Позов мотивований тим, що 15 червня 2014 року він позичив ОСОБА_2 28 000 дол. США терміном на один рік, про що було складено розписки.
Ураховуючи те, що вона повернула лише 3 000 доларів США, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 25 000 дол. США, що станом на час подання позову до суду було еквівалентно 623 602 грн 50 коп.
У липні 2016 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов до суду, у якому просила стягнути з ОСОБА_1 безпідставно набуті останнім грошові кошти у сумі 74 434 грн та 21 752 грн 06 коп. нарахованих відсотків.
Зустрічний позов обґрунтований тим, що з 2011 року до 2014 року у неї хворіла мати. На її лікування необхідна була значна сума коштів, яку вона вирішила позичити у ОСОБА_1 . Написавши розписки, обумовлену у них суму коштів вона не отримала. Однак на вимогу відповідача вона вимушена була повернути йому 3 000 дол. США. Вважаючи, що ця сума коштів була передана відповідачу безпідставно, просила їх повернути з урахуванням відсотків.
Ухвалою Любомльського районного суду Волинської області від 04 серпня 2016 року зустрічний позов ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за позикою в одному провадженні.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Любомльського районного суду Волинської областівід 30 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 25 000 доларів США заборгованості за договором позики. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив із того, що надані ОСОБА_1 боргові розписки у справі містять усі необхідні умови, а саме: імена сторін зобов`язання, суму позики, строк виконання зобов`язання, підпис позичальника та мають реальну правову природу виниклих між сторонами правовідносин за договором позики, оскільки самі по собі та в сукупності з іншими дослідженими у справі доказами підтверджують не лише укладення договорів позики, а й отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів на загальну суму 28 000 дол. США з визначенням конкретних термінів їх кінцевого повернення. Доведеність існування та виконання договірних зобов`язань в цьому випадку виключає можливість вважати отримані ОСОБА_1 від ОСОБА_2 кошти у еквіваленті 3 000 дол. США безпідставно набутими.
Постановою Волинського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року залишено без змін рішення Любомльського районного суду Волинської областівід 30 жовтня 2020 року.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про покладення на ОСОБА_2 обов`язку з повернення ОСОБА_1 суми боргу за договором позики, оскільки такі висновки суду відповідають закону та фактичним обставинам справи. При цьому суд перевірив і визнав недоведеними доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про безгрошовість договору позики, оскільки доказів на спростування цих обставин остання суду не надала.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, у якій вона просить скасувати рішення Любомльського районного суду Волинської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року й ухвалити нове рішення у справі, яким у задоволенні первісного позову відмовити, її зустрічний позов - задовольнити.
Заявник посилалася на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди у сукупності із наданими сторонами доказами у справі та показами свідків встановили, що 15 червня 2014 року за розписками ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 8 000 доларів США, які зобов`язалася повернути до 15 травня 2015 року та 20 000 доларів США, які зобов`язалася повернути до 15 липня 2015 року.
Із позичених у борг коштів ОСОБА_2 повернула ОСОБА_1 3 000 дол. США, решта коштів за розписками від 15 червня 2014 року у встановлений у них строк не була повернута боржником.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова
від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів
є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов`язання повернути суму позики
у строк та в порядку, що передбачені договором.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18 (провадження № 61-6674св21), від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц (провадження № 61-96св21), від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц (провадження № 61-41785св18), від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц (провадження № 61-586св17).
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами у цій справі, суди встановили, що боргові розписки від 15 червня 2014 року, складені ОСОБА_2 та надані ОСОБА_1, містять усі необхідні умови, а саме: імена сторін зобов`язання, суми позики, строк виконання зобов`язання, підпис позичальника та мають справжню правову природу укладених договорів позики, оскільки самі по собі та в сукупності з іншими дослідженими у справі доказами підтверджують не лише факт укладення договорів позики, а й отримання боржником від кредитора певних грошових сум.
Наявність у ОСОБА_1 вказаних розписок та надання їх оригіналів суду як доказів під час розгляду справи, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане боржником у повному обсязі у визначений в розписках строк.
Колегія суддів вважає такий висновок судів обґрунтованим та таким, що узгоджується з вищезазначеними правовими позиціями Верховного Суду.
Перевіряючи заперечення проти позову ОСОБА_2, у яких вона вказувала на безгрошовість договорів позики, а саме їх укладення без фактичної передачі грошових коштів, суди дійшли висновку про їх недоведеність з огляду на встановлені вище обставини у справі та надані сторонами докази.
Пред`являючи зустрічний позов про повернення 3 000 дол. США як безпідставно набутих ОСОБА_1, ОСОБА_2 посилалася на положення частини першої статті 1212 ЦК України.
Частиною першою статті 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.
Визначаючи правову природу цих коштів та можливість їх повернення на підставі частини першої статті 1212 ЦК України, суди встановили, що кошти у розмірі 3 000 дол. США були повернені ОСОБА_2 ОСОБА_1 в рахунок виконання грошового зобов`язання за борговими розписками від 15 червня 2014 року, а тому такі вимоги зустрічного позову є безпідставними. Доказів на спростування цих обставин суду надано не було.
Доводи ОСОБА_2 про те, що ці кошти були повернені внаслідок вчинення тиску та погроз на неї зі сторони ОСОБА_1 не підтверджені жодними належними й допустимими доказами.
Колегія суддів погоджується з такими висновками судів, оскільки вони ґрунтуються на повному з`ясуванні всіх обставин справи та належній оцінці наявних у справі доказів.
Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18) та від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18), оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У цих справах застосовано інше нормативно-правове регулювання, ніж застосовано у справі, яка переглядається, з урахуванням встановлених у ній конкретних обставин.
Так, у вищезазначених справах № 369/3340/16-ц та № 464/5314/17 Верховний Суд дійшов висновків про те, що розписки не містять відомостей щодо отримання боржниками грошових коштів у позику. Натомість у справі, яка є переглядається, зі змісту розписок та показів свідків суди беззаперечно встановили факт передачі грошових коштів ОСОБА_2 у борг.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Колегія суддів вважає, що у справі, яка розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Крім того, слід звернути увагу заявника на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Любомльського районного суду Волинської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року - без змін.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду