Постанова
Іменем України
09 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 521/4663/19
провадження № 61-5517св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство "перший Український Міжнародний Банк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк" на заочне рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 29 січня 2020 року у складі судді Маркарової С. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 рокуу складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я.,
Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний Банк" (далі - АТ "ПУМБ") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1,
ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкоди в користуванні власністю.
Позов мотивовано тим, що 28 вересня 2007 року між ОСОБА_4 та ЗАТ "ПУМБ" (правонаступником якого є АТ "ПУМБ"), був укладений кредитний договір № 5731046, за яким позичальнику надано кредит у розмірі 350 000,00 доларів США.
У забезпечення виконання зобов`язання між сторонами укладено договір іпотеки № 6447 від 28 вересня 2007 року відповідно до якого передано в іпотеку житловий будинку, житловою площею 71,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ).
Предмет іпотеки був придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою, що підтверджується витягом з реєстру права власності на нерухоме майно
№ 15719279 від 28 серпня 2007 року, виданим КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості".
У зв`язку з невиконанням умов кредитного договору позивач звернув стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність іпотечного майна, а саме вищевказаний будинок. Право власності банку у встановленому законом порядку зареєстровано, що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (індексний номер: 38233006, номер запису про право власності: 23463104), тому банк є власником домоволодіння за вказаною адресою.
Посилаючись на те, що ОСОБА_1, як колишній власник спірного майна, та члени її сім`ї ОСОБА_2 і ОСОБА_3 втратили право користування домоволодінням, яке є похідним від права власності; відповідачі на час вирішення спору проживають у спірному приміщенні, звільнити його відмовляються, від зняття місця проживання з реєстраційного обліку ухиляються, банк просив усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням, зняття їх з реєстраційного обліку за спірною адресою, зобов`язання звільнити житлове приміщення (із особистими речами).
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 29 січня
2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Судове рішення мотивовано тим, що майно, яке передано в іпотеку, придбано не за рахунок кредитних коштів, тому виселення з такого житла осіб без надання іншого жилого приміщення є порушенням статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК України. Крім того, у порушення норм матеріального права банк не зазначив постійного жилого приміщення, що надається особі, яку виселяють
Постановою Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу АТ "ПУМБ" залишено без задоволення.
Заочне рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 29 січня 2020 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу АТ "ПУМБ" без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
02 квітня 2021 року АТ "ПУМБ" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від
29 січня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 березня
2021 року, та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга, мотивована тим, що власником нерухомого майна є банк, однак він позбавлений можливості розпоряджатися власним майном. Спірна квартира вже не є предметом іпотеки, а є предметом права власності банку. Заявник вказує, що стаття 109 ЖК України не може бути застосована до спірних правовідносин.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду України від
22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, постанові Верховного суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15, постанові Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 752/19356/16 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Малиновського районного суду міста Одеси.
30 червня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи
28 вересня 2007 року між ОСОБА_4 та ЗАТ "ПУМБ", правонаступником якого є АТ "ПУМБ", був укладений кредитний договір № 5731046, за яким ОСОБА_4 отримав кредиті кошти в розмірі 350 000,00 доларів США, які надані позичальнику для використання на власний розсуд, зі строком повернення кредиту 28 вересня 2022 року.
Виконання зобов`язань за кредитним договором було забезпечено договором іпотеки № 6447 від 28 вересня 2007 року, предметом якого є житловий будинку, житловою площею 71,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 . Вартість предмету іпотеки складає 2 633 000,00 грн.
У зв`язку з невиконанням умов кредитного договору позивач звернув стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність іпотечного майна - житловий будинку за вищевказаною адресою.
Право власності за банком у встановленому законом порядку зареєстровано
16 листопада 2017 року.
Згідно витягу з державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідачка ОСОБА_1 добровільно зняла місце свого проживання з реєстраційного обліку 03 січня 2018 року, що не заперечувалось банком в процесі розгляду справи та підтверджується довідкою про зняття з реєстрації місця проживання особи, виданою Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 09 липня 2019 року та листом відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області від 09 липня 2019 року.
07 грудня 2017 року банк направив відповідачу ОСОБА_1 письмову вимогу про звільнення із спірного приміщення всіх зареєстрованих та проживаючих у вказаному житловому будинку протягом чотирнадцяти календарних днів відповідно до умов пункту 4.5. іпотечного договору.
Предмет іпотеки придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою.
Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).
Усталена практика Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 Житлового кодексу Української РСР.
Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК УРСР (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15). Такий правовий висновок підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року по справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19. У цій постанові, зокрема зазначено, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню вказані норми. Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України "Про іпотеку" є передбачуваними.
Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, за змістом статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
У справі, що розглядається, кредитодавець, який набув право власності на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення у позасудовому порядку, заявив про наявність перешкод у користуванні своєю власністю, оскільки в спірній квартирі зареєстровані відповідачі, які відмовляються виселятися з квартири.
При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя банк був обізнаний про наявність обтяжень спірної квартири, яка належала на праві власності іпотекодавцю, зокрема про наявність відповідних речових прав останнього, який зареєстрований і проживає у житловому приміщенні. Банк мав можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою, а також мав усвідомлювати, що права власника спірної квартириобмежуються у зв`язку із наявністю прав осіб, які мають право користування вказаною квартирою.
Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право останнього на користування майном. Частина друга статті 109 ЖК УРСР на час реалізації прав іпотекодержателя містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.
Таким чином, іпотекодержатель, як потенційний (у разі невиконання боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі й право користування житлом.
Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).
Подібні висновки висловлені Верховний Судом у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 640/15833/16-ц, провадження № 61-44536св18.
Відповідно до статті 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, зміст правовідносин сторін, позицію, неодноразово підтриману Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції, у повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв`язку із виселенням.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від
16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Посилання касаційної скарги на неврахування судами висновків викладених у постановах суду касаційної інстанції, є необґрунтованими, оскільки висновки у наведених заявником судових рішеннях, не суперечать висновкам, яких дійшов апеляційний суд у справі, яка переглядається.