У Х В А Л А
31 серпня 2021 року
м. Київ
Справа № 2а-7861/11/2670
Провадження № 11-285заі21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
перевіривши матеріали заяви ОСОБА_1 про перегляд за винятковими обставинами постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2019 року у справі за його позовом до Міністерства фінансів України про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИЛА:
У червні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:
- визнати незаконною бездіяльність Міністерства фінансів України щодо поновлення фінансування з державного бюджету будівництва та придбання житла для військовослужбовців (на реалізацію Програми забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку);
- зобов`язати Міністерство фінансів України вчинити необхідні дії з метою поновлення фінансування з державного бюджету Програми забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку у 2011 році;
- стягнути на його користь з Міністерства фінансів України 341 055 грн матеріальної шкоди.
Обґрунтовуючи вимоги, позивач зазначав, що він як інвалід війни з листопада 1998 року перебуває разом з членами сім`ї на квартирному обліку потребуючих поліпшення житлових умов у житловій комісії Калитянської селищної ради, а з лютого 2004 року його включено до списку на позачергове отримання житла під номером 3. Причиною неотримання квартири, передбаченої положеннями пункту 18 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", позивач вважає бездіяльність відповідача, яка виразилась у ненаданні субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво та придбання житла для військовослужбовців та інших осіб, передбачених Програмою забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 року № 114 . У листі Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України від 16 травня 2011 року № 678/03/13-11 зазначено, що саме Мінфін не врахував пропозицій Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України щодо фінансування у 2011 році будівництва житла для звільнених військовослужбовців шляхом надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам.
Суди розглядали справу неодноразово.
14 червня 2017 року ОСОБА_1 змінив позовні вимоги та просив суд:
- визнати незаконною бездіяльність Міністерства фінансів України щодо поновлення субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво та придбання житла для військовослужбовців (на реалізацію Програми забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку) з причин неврахування відповідної пропозиції від Державної служби з питань інвалідів та ветеранів війни України під час опрацювання проекту Закону України "Про Державний бюджет на 2011 рік";
- зобов`язати Міністерство фінансів України поновити фінансування для придбання житла пільговим категоріям громадян, зокрема інвалідам війни, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації ветеранів війни;
- стягнути на користь позивача з Міністерства фінансів України 758 686 грн матеріальної шкоди.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного суду постановою від 21 березня 2019 року названі рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суди дійшли висновку, що бюджетний запит Міністерства праці та соціальної політики України від 22 листопада 2010 року № 12750/0/14-10/04 було подано з порушенням законодавчо встановлених строків подання такого запиту, оскільки згідно зі статтею 37 Бюджетного кодексу України вже 15 вересня року, що передує плановому, Кабінет Міністрів України подає проект закону про Державний бюджет України Верховній Раді України, тобто такий запит повинен бути поданий ще раніше за 15 вересня року, що передує плановому. З огляду на вказане останній не підлягав до розгляду Міністерством фінансів України у межах складання і розгляду проекту Державного бюджету України на 2011 рік, а відтак відповідач у спірних правовідносинах діяв правомірно, порушення з його боку прав позивача відсутні.
У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) скаргу (№ 45567/19) за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року(далі - Конвенція) на надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
Рішенням від 1 квітня 2021 року ЄСПЛ, беручи до уваги умови односторонньої декларації Уряду держави-відповідача з метою врегулювання питань, які порушувались за скаргою, та засоби забезпечення дотримання зазначених у ній зобов`язань, вирішив вилучити заяву ОСОБА_1 (№ 45567/19) зі свого реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції, оскільки подальший розгляд цієї заяви є невиправданим.
3 липня 2021 року ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Бондар В. В., звернувся до Верховного Суду із заявою про перегляд за винятковими обставинами постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2019 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судового рішення, позивач послався на згадане вище рішення ЄСПЛ від 1 квітня 2021 року про схвалення умов односторонньої декларації у справі "Мамед Іслам оглиМамедов проти України", заява № 45567/19.
Велика Палата Верховного Суду перевірила матеріали заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами та дійшла висновку про відсутність підстав для відкриття провадження з огляду на таке.
Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, тим самим взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в її розділі І (стаття 1 розділу І Конвенції).
Пунктом 1 статті 6 розділу І Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, установлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV).
Частиною першою статті 1 Закону № 3477-IV визначено, що виконання рішення ЄСПЛ включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
Зокрема, у статті 10 названого Закону передбачено, що з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
Для відновлення попереднього юридичного стану ЄСПЛ має встановити такі порушення, за яких повторний розгляд справи буде мати наслідком відновлення прав заявника, тобто такий перегляд буде виправданим та обумовлюватиметься обставинами суттєвого та неспростовного характеру. Інакше повторний розгляд спричинить лише неповагу до остаточності судового рішення, правову невизначеність та зловживання правом однією зі сторін. Тому при вирішенні питань щодо застосування додаткових заходів індивідуального характеру необхідно визначити, чи поновить права заявника повторний розгляд справи.
Із рішення ЄСПЛ від 1 квітня 2021 року у справі "Мамед Іслам огли Мамедов проти України" вбачається, що Уряд України визнав надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Уряд запропонував сплатити заявнику 1 080 євро та закликав Суд вилучити заяву з реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції. Ця сума буде конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу та виплачена протягом трьох місяців з дати отримання повідомлення про ухвалення Судом рішення. У випадку несплати цієї суми упродовж зазначеного тримісячного строку Уряд зобов`язався сплатити пеню у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти, що нараховуватиметься з часу закінчення тримісячного строку і до моменту остаточного розрахунку.
Виплата зазначеної суми становитиме остаточне вирішення справи.
Суд також вказав на встановлення ним чіткої та вичерпної практики з приводу скарг щодо надмірної тривалості цивільних проваджень (див., наприклад, рішення від 30 листопада 2006 року у справі "Красношапка проти України" (Krasnoshapka v. Ukraine), заява № 23786/02).
З огляду на визнання, які містяться в односторонній декларації Уряду держави-відповідача, а також запропоновану суму відшкодування, яка є співмірною із сумами, що присуджуються у подібних справах, Суд вважав, що подальший розгляд заяви є невиправданим (підпункт "с" пункту 1 статті 37 Конвенції).
У світлі вищевикладених міркувань Суд зазначив, що повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї, не вимагає продовження розгляду заяви (пункт 1 статті 37 in fine), а також наголосив, що якщо Уряд не дотримається умов односторонньої декларації, заява може бути поновлена у реєстрі справ відповідно до пункту 2 статті 37 Конвенції.
Наведене рішення ЄСПЛ, його зміст та застосований спосіб задоволення за порушення Конвенції у виді виплати заявникові відшкодування (справедливої сатисфакції) не вказують і не орієнтують на необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру шляхом перегляду судових рішень. Це рішення не містить настанови про те, що в основі констатованих (визнаних Урядом) щодо заявника порушень Конвенції лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат національних проваджень, що здійснювалися в порядку адміністративного судочинства, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими в межах адміністративної справи № 2а-7861/11/2670.
Викладене вище не дає підстав для висновку про наявність достатніх і необхідних передумов для перегляду судових рішень у цій справі за заявою ОСОБА_1 в порядку провадження за виключними обставинами за правилами адміністративного судочинства.
Отже, у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами слід відмовити, а заяву з доданими до неї матеріалами повернути заявнику.
З огляду на викладене та керуючись статтями 361, 366 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду