ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 554/8674/18
провадження № 51-249км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Мазура М. В.,
суддів Анісімова Г. М., Бородія В. М.,
за участю:
секретаря судового засідання Миколюка Я. О.,
прокурора Подоляка М. С.,
засуджених ОСОБА_1 і ОСОБА_2,
захисника (у режимі відеоконференції) Токар О. А.,
захисника Мойсеєнко Н. Д.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника засудженого ОСОБА_1 - Шеховцова І. Є. на вирок Полтавського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року та захисника засудженого ОСОБА_2 - Токар О. А. на вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 06 грудня 2019 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року, які постановлені у кримінальному проваджені, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018170040002813, за обвинуваченням
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Охтирки Сумської області, зареєстрованого в тому ж місті ( АДРЕСА_1 ), жителя АДРЕСА_2 ), раніше неодноразово судимого, останнього разу - за вироком Ленінського районного суду м. Полтави від 04 листопада 2019 року за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 1 місяць,
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженця с. Очканівка Полтавського району Полтавської області, зареєстрованого в тому ж селі ( АДРЕСА_3 ), раніше судимого за вироком Солом`янського районного суду м. Києва від 10 грудня 2018 року за ч. 1 ст. 309 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік та на підставі ст. 75 цього Кодексу звільненого від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК.
Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 06 грудня 2019 року визнано винуватими та засуджено за ч. 2 ст. 187 КК до покарання у виді позбавлення волі:
ОСОБА_2 - на строк 7 років із конфіскацією Ѕ частини майна, яке є його власністю. На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом часткового складання покарань до покарання, призначеного за цим вироком, частково приєднано покарання, призначене за вироком Ленінського районного суду м. Полтави від 04 листопада 2019 року, й остаточно ОСОБА_2 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців із конфіскацією Ѕ частини майна, яке є його власністю;
ОСОБА_1 - із застосуванням ст. 69 КК на строк 3 роки 6 місяців із конфіскацією Ѕ частини майна, яке є його власністю.
Цим же вироком ухвалено вирок Солом`янського районного суду м. Києва від 10 грудня 2018 року, яким ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 309 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік та на підставі ст. 75 цього Кодексузвільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік, виконувати самостійно.
Згідно з вироком ОСОБА_2 та ОСОБА_1 визнано винуватими в тому, що вони за встановлених та детально наведених судом першої інстанції у вироку обставин 30 серпня 2018 року приблизно о 04:00, перебуваючи неподалік будинку № 18-Б на вул. Л. Убийвовк у м. Полтаві, діючи за попередньою змовою групою осіб, маючи умисел на заволодіння чужим майном, поєднане з насильством, небезпечним для життя і здоров`я потерпілого, вчинили розбійний напад за таких обставин.
Так, прослідкувавши за ОСОБА_3, засуджені повалили його на землю та завдали декількох ударів руками та ногами в голову, тулуб та кінцівки потерпілого, чим заподіяли останньому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я. Скориставшись тим, що опір потерпілого подоланий, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заволоділи сумкою ОСОБА_3, в якій знаходились гроші, банківські платіжні картки й інші особисті документи, а також витягнули з кишені його брюк мобільний телефон "HUAWEI" модель "CRO-UOO". У результаті вказаних дій засуджених потерпілому було завдано матеріальну шкоду на загальну суму 2995,33 грн.
Полтавський апеляційний суд 26 жовтня 2020 року під час розгляду кримінального провадження за апеляційною скаргою прокурора в частині призначення ОСОБА_1 покарання скасував вирок районного суду і постановив свій, яким призначив ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 187 КК у виді позбавлення волі на строк 7 років із конфіскацією Ѕ частини майна, яке є його власністю.
У решті вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишив без змін.
Цей же суд ухвалою від 26 жовтня 2020 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_2 залишив без змін, а апеляційні скарги захисника останнього - Токар О. А. і прокурора - без задоволення.
Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала, та заперечення інших учасників провадження
У касаційній скарзі з урахуванням уточнень захисник Шеховцов І. Є., посилаючись на неповноту судового розгляду, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить скасувати вирок апеляційного суду і залишити в силі ухвалений щодо ОСОБА_1 вирок місцевого суду.
Суть доводів касаційної скарги захисника зводиться до його вказівок на те, що апеляційним судом його підзахисному призначено надмірно суворе покарання, без належного врахування обставин, що пом`якшують покарання, даних про особу ОСОБА_1, а також вимог ст. 414 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
Захисник стверджує, що апеляційний суд не звернув уваги на конкретні обставини справи, роль його підзахисного при вчиненні злочину, що ініціатором та організатором кримінального правопорушення був ОСОБА_2, який є неодноразово судимим, а також що висновки місцевого суду насамперед базувались на поясненнях його підзахисного.
Також, на думку захисника, поза увагою апеляційного суду залишилися докази, які могли істотно вплинути на його висновки при призначенні покарання, а саме довідка з місця роботи та показання потерпілого, який вказував про відсутність претензій до засудженого і про добровільне відшкодування збитків останнім.
Крім того, захисник вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно визнав відсутність у ОСОБА_1 такої пом`якшуючої покарання обставини, як щире каяття.
До того ж захисник зазначає, що апеляційний суд не проаналізував та не врахував вказаної в судовому засіданні та в запереченні на апеляційну скаргу прокурора позиції сторони захисту щодо безпідставності доводів сторони обвинувачення.
У касаційній скарзі захисник Токар О. А., не оскаржуючи фактичних обставин кримінального провадження, доведеності винуватості та юридичної кваліфікації дій ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить скасувати постановлені щодо її підзахисного судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Суть доводів захисника, викладених у касаційній скарзі, зводиться до необґрунтованого незастосування судами при призначенні ОСОБА_2 покарання положень ст. 69 КК.
На думку захисника, суди при обранні виду та міри покарання її підзахисному належним чином не врахували наявності кількох обставин, що пом`якшують його покарання, а саме щирого каяття (засуджений визнав вину у вчиненому кримінальному правопорушенні в повному обсязі, в суді першої інстанції щиро розкаявся, жалкує про вчинене та бажає повернутися до нормального життя), активного сприяння у розкритті злочину (під час досудового розслідування та судового розгляду засуджений не вчиняв перешкод щодо встановлення дійсних обставин інкримінованого йому кримінального правопорушення, надавав необхідні показання та інформацію під час проведення слідчих та судово-процесуальних дій) та добровільного відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (відшкодування матеріального збитку шляхом повернення викраденого майна, відсутність цивільного позову та відсутність у потерпілого до ОСОБА_2 претензій матеріального та морального характеру), що надавали можливість застосувати до засудженого положення ст. 69 КК.
Вказує, що суд апеляційної інстанції свій висновок мотивував суперечливою позицією, при цьому залишив поза увагою достатню кількість пом`якшуючих засудженому покарання обставин, на яких наголошувала сторона захисту в апеляційній скарзі.
Крім того, Токар О. А. зазначає, що суди при призначенні засудженому покарання повною мірою не врахували особу ОСОБА_2, а саме того, що він з дитинства залишився без батьківського піклування, його вихованням займалася бабуся, яка була його опікуном, та що через негативний вплив оточення він вчинив ряд кримінальних правопорушень, у чому наразі розкаюється та бажає стати на шлях виправлення.
Вказане, на думку захисника, свідчить про необґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо неможливості призначення її підзахисному покарання, нижчого від найнижчої межі,встановленої в санкції статті, за якою його засуджено.
Заперечень на касаційні скарги захисників до Верховного Суду не надходило.
Позиції учасників судового провадження у судовому засіданні
У судовому засіданні засуджені ОСОБА_2 і ОСОБА_1, а також захисники Токар О. А. і Мойсеєнко Н. Д. підтримали касаційні скарги сторони захисту, просили їх задовольнити на підставах, зазначених у цих скаргах.
Прокурор, посилаючись на безпідставність викладених у касаційних скаргах захисників доводів, заперечив проти їх задоволення, просив постановлені щодо ОСОБА_2 і ОСОБА_1 судові рішення залишити без зміни.
Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновків суду про доведеність винуватості ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого їм кримінального правопорушення за обставин, установлених та перевірених місцевим судом, правильності кваліфікації їхніх дій за ч. 2 ст. 187 КК Верховний Суд не перевіряв, оскільки законності й обґрунтованості судових рішень у цій частині захисники не оскаржують.
З приводу доводів захисників про призначення ОСОБА_2 і ОСОБА_1 покарання, яке не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та їх особам через суворість, Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Вимогами ст. 65 КК передбачено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та вирішити питання про можливість звільнення особи від відбування призначеного покарання.
Разом із тим дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 414, 438 КПК, які передбачають повноваження суду касаційної інстанції скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість, а також у разі неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, у разі необґрунтованого застосування, зокрема, положень статей 69, 75 КК (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 161/12960/19).
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті) видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Повертаючись до обставин цієї справи, Верховний Суд звертає увагу на те, що суд першої інстанції при призначенні ОСОБА_2 і ОСОБА_1 покарання врахував: характер та ступінь тяжкості вчиненого ними кримінального правопорушення, яке відноситься до тяжких; особи засуджених, а саме: ОСОБА_2, який раніше не одноразово судимий за вчинення корисливих злочинів, ніде не працює, на обліках у лікарів нарколога і психіатра не перебуває, посередньо характеризується за місцем проживання, рано залишився без батьківського піклування; ОСОБА_1, який раніше не судимий, на час розгляду кримінального провадження місцевим судом працевлаштувався, позитивно характеризуєтесь.
При цьому суд визнав обставинами, що пом`якшують покарання: ОСОБА_1 - добровільне відшкодування заподіяної матеріальної шкоди, щире каяття, позитивні характеристики, молодий вік; ОСОБА_2 - щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину. Обставин, які б обтяжували покарання засуджених, суд не встановив.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку про можливість призначення ОСОБА_2 покарання в межах санкції статті, за якою його засудженого, визначивши його остаточний вид і розмір на підставі ч. 4 ст. 70 КК.
Водночас, призначаючи покарання засудженому ОСОБА_1, місцевий суд, окрім наведених обставин, додатково зваживши на невелику матеріальну шкоду, заподіяну злочином, яку потерпілому відшкодовано, відсутність значної шкоди здоров`ю потерпілого, дійшов висновку про можливість призначення засудженому ОСОБА_1 покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції статті, за якою його засуджено, тобто із застосуванням ст. 69 КК.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду в частині призначеного засудженим покарання, прокурор і захисник засудженого ОСОБА_2 - Токар О. А. оскаржили його до апеляційного суду.
При цьому, прокурор у своїй апеляційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність у частині призначення ОСОБА_1 покарання із застосуванням ст. 69 КК та невідповідність призначеного засудженим покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та їх особам через м`якість, просив скасувати вирок суду першої інстанції і ухвалити новий, яким призначити ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 187 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років із конфіскацією майна, яке є його власністю, і на підставі ч. 4 ст. 70 КК визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців із конфіскацією майна, яке є його власністю, та призначити ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 187 КК у виді позбавлення волі на строк 8 років із конфіскацією майна, яке є його власністю.
Захисник Токар О. А. просила призначити її підзахисному покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років і на підставі ч. 4 ст. 70 КК визначити його остаточний вид і розмір у виді позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців з конфіскацією Ѕ частини майна, яке є його власністю. На обґрунтування своїх вимог захисник наводила доводи, які за своєю суттю є аналогічними доводам її касаційної скарги.
Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, перевірив усі посилання й доводи, викладені як прокурором, так і захисником в апеляційних скаргах, щодо призначеного засудженому ОСОБА_2 покарання і, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи і підстави для прийняття такого рішення.
На обґрунтування свого рішення апеляційний суд зазначив, що з огляду на характер вчиненого злочину, тяжкість діяння, роль ОСОБА_2 при його вчиненні, наслідки у вигляді шкоди здоров`ю потерпілого, матеріальної шкоди, рецидив злочину, який цей суд визнав як обтяжуючу покарання обставину, призначене ОСОБА_2 судом першої інстанції покарання в мінімальних межах інкримінованої статті є не тільки справедливим, але й необхідним і достатнім для його виправлення.
Разом з тим, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що призначене місцевим судом засудженому покарання із застосуванням ст. 69 КК є таким, що призначене внаслідок неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність і не відповідає тяжкості вчиненого засудженим злочину через м`якість, а тому цей суд частково задовольнив апеляційну скаргу прокурора, скасував вирок районного суду і постановив свій.
Зокрема, апеляційний суд виходив з того, що місцевий суд безпідставно врахував обставинами, що пом`якшують покарання ОСОБА_1 (1) щире каяття, (2) позитивні характеристики, оскільки перше з урахуванням часткового визнання своєї вини засудженим, який спочатку заперечував наявність попередньої змови з ОСОБА_2, а надалі визнав, що вони разом напали на потерпілого, однак вказував, що сумки з останнього не зривав, ставить під обґрунтований сумнів дійсність щирого каяття останнього, а друге стосується даних про особу засудженого.
З урахуванням наведеного апеляційний суд, скасовуючи вирок першої інстанції в частині призначеного засудженому ОСОБА_1 покарання із застосуванням ст. 69 КК, дійшов висновку, що встановлені у даному кримінальному провадженні обставини, що пом`якшують покарання засудженого, за своєю суттю не є тими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого останнім умисного тяжкого злочину проти власності, поєднаного із застосуванням насильства.
Перевіривши матеріали кримінального провадження, Верховний Суд погоджується з мотивами апеляційного суду щодо призначення засудженим ОСОБА_2 і ОСОБА_1 покарання, оскільки вони відповідають матеріалам провадження та ґрунтуються на вимогах закону, а касаційні скарги сторони захисту не містять переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішень суду апеляційної інстанцій, умотивованість його висновків з питання правильності призначеного засудженим покарання та справедливості обраного їм заходу примусу.
Верховний Суд у своїх рішеннях, які стосувалися питання правильності застосування положень ст. 69 КК, неодноразово вказував на те, що ч. 1 ст. 69 КК надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м`яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише "за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину", тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним у законі: вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 статті 66 КК; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв`язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.
При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити із системного тлумачення статей 66 та 69 КК та тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеня тяжкості вчиненого злочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 629/2739/18).
Верховний Суд поділяє позицію суду апеляційної інстанції, що в цьому кримінальному провадженні з урахуванням його фактичних обставин, даних про особи засуджених, обставин, що пом`якшують їх покарання, відсутні обставини, які б у своїй сукупності настільки істотно знижували ступінь суспільної небезпечності вчиненого засудженими злочину, що призначення їм навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.
Не наведено таких обставин і в касаційних скаргах сторони захисту.
Цілком погоджується Верховний Суд і з мотивами апеляційного суду щодо виключення щирого каяття та позитивних характеристик з обставин, що пом`якшують покарання засудженого ОСОБА_1 .
Окремо Верховний Суд зауважує, що основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює розкриття злочину, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
З урахуванням позиції засудженого ОСОБА_1 під час судових розглядів, непослідовних його показань про обставини вчинення ним за попередньою змовою з ОСОБА_2 злочину апеляційний суд обґрунтовано поставив під сумнів наявність такої обставини, що пом`якшує покарання, як щире каяття.
Позиція потерпілого, який не наполягав на призначенні засудженим суворого покарання, відшкодування йому завданої шкоди, на чому акцентують увагу сторона захисту у своїх касаційних скаргах, хоча і може бути врахована судом при призначенні покарання, однак у цій справі не є вирішальною та такою, яка б безумовно вказувала на можливість призначення засудженим покарання із застосуванням ст. 69 КК, з огляду на конкретні обставини вчиненого засудженими злочину, які в темний час доби, за попередньою змовою групою осіб, маючи на меті незаконне збагачення, напали на потерпілого, застосували до нього насильство, небезпечне для його життя і здоров`я, та заволоділи майном останнього, яким у подальшому розпорядилися на власний розсуд, що свідчить про суспільну небезпеку дій ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .
Позитивні дані про особи засуджених, встановлені обставини, що пом`якшують їх покарання, про які зазначають захисники у своїх касаційних скаргах, обґрунтовано враховані судами при призначенні мінімального покарання, передбаченого санкцією статті, за якою засуджено ОСОБА_2 і ОСОБА_1, і не свідчать про те, що покарання засудженим призначено у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
З урахуванням викладеного, на переконання Верховного Суду, призначене ОСОБА_2 місцевим судом і ОСОБА_1 апеляційним судом покарання відповідає вимогам ст. 65 КК, є пропорційним і співмірним ступеню тяжкості вчиненого та його наслідкам, необхідним і достатнім для їх виправлення та попередження нових злочинів і не може вважатися явно несправедливим внаслідок суворості.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судових рішень, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.
Ураховуючи наведене і керуючись статтями 433, 434, 436-438, 441, 442 КПК, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги захисників необхідно залишити без задоволення, а постановлені щодо ОСОБА_2 вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і щодо ОСОБА_1 вирок апеляційного суду - без зміни.