Постанова
Іменем України
10 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 756/3513/19
провадження № 61-18285св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Христинівського районного суду Черкаської області від 25 червня 2020 року у складі судді Орендарчука М. П. та постанову Черкаського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
В березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав.
В обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що з 04 серпня 2012 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 . Від шлюбу у них народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
07 березня 2017 року рішенням Оболонського районного суду міста Києва шлюб між сторонами було розірвано.
Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07 липня 2017 року було визначено порядок спілкування батька з сином.
З березня по вересень 2018 року відповідач взагалі жодного разу не бачив сина, не виявив будь-якого інтересу до нього, не телефонував і не цікавився життям та здоров`ям дитини, а до цього часу бачився вкрай рідко.
Відповідач порушував встановлений рішенням суду порядок спілкування з дитиною, приходив на ігровий майданчик під час прогулянок сина з матір`ю, при цьому мав на меті не спілкуватися з сином, а ображати та обмовляти колишню дружину.
Відповідач штучно створює і всіляко провокує ситуації, які негативно відображаються на психіці сина та його загальному ставленні до відповідача, як батька.
Ставлення та поведінка відповідача призвели до того, що у дитини виникли проблеми зі здоров`ям, через що матір була змушена звернутися до психолога.
Син проживає з позивачем, мати у повному обсязі утримує дитину, оскільки батько нехтує своїм обов`язком по сплаті аліментів.
Просила суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Христинівського районного суду Черкаської області від 25 червня 2020 року, яке залишено без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивачем не доведено ухилення батька від виконання своїх обов`язків по вихованню сина. Наявність конфлікту між колишнім подружжям, які не можуть дійти порозуміння у питаннях виховання спільної дитини не може бути підставою для позбавлення батьківських прав.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Христинівського районного суду Черкаської області.
09 лютого 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що батько не виконує свої батьківські обов`язки належним чином, не приймає участі у вихованні сина, не забезпечує дитину матеріально, завдає дитині психологічні травми та викликає страх, паніку при зустрічах.
В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, в постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 204/1199/16-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 727/709/15-ц. Вказує, що судами попередніх інстанцій неправильно досліджено докази.
Відзив на касаційну скаргу
У лютому 2021 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 04 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб. Від шлюбу у них народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 15).
07 березня 2017 року рішенням Оболонського районного суду міста Києва шлюб між сторонами було розірвано (т. 1 а. с. 16).
Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07 липня 2017 року було визначено порядок спілкування батька з сином(т. 1 а. с. 24-27).
У висновку Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, як органу опіки та піклування, від 20 грудня 2019 року про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відсутня стверджувальна частина про необхідність позбавлення батьківських прав (т. 2 а. с. 187, 188).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 19 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, держава вживає усіх необхідних заходів з метою захисту дитини від відсутності піклування або недбалого ставлення до неї з боку батьків.
За положеннями частин першої, другої статті 27 цієї Конвенції кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. Батьки несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно зі статтею 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини восьмої статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватись з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини (пункт 2 частини першої статті 164 СК України).
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Частиною четвертою статті 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов`язковою є участь органу опіки та піклування.
Відповідно до частини п`ятої статті 19 СК України орган опіки і піклування подає до суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодиться з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, який повинен застосовуватись у випадках свідомого та умисного ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків, та з врахуванням того, що такий захід буде застосований в інтересах дітей.
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.
Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду, зокрема від 24 червня 2020 року у справі № 344/6374/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц.
Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Установивши відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження свідомого нехтування батьком своїми обов`язками відносно дитини, а також врахувавши, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, суди зробили правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову в даній справі.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного в постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 204/1199/16-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 727/709/15-ц, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин даної справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.
У постанові Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 204/1199/16-ц (провадження № 61-170св17) зроблено висновок, що не може свідчити про свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків факт стягнення з батька аліментів на утримання дитини, оскільки таке є одним із способів захисту прав дитини на належне матеріальне забезпечення та свідчить про спонукання батька до надання дитині належного утримання. Наявність заборгованості по аліментах сама по собі не є підставою для позбавлення батька дитини батьківських прав.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.