Постанова суду № 750/10625/19 від 10.09.2021 про визнання права користування житловим приміщенням

Постанова

Іменем України

10 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 750/10625/19

провадження № 61-9775св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідач - Чернігівська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Чернігівської міської ради на постанову Чернігівського апеляційного суду від 25 березня 2020 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Скрипки А. А., Харечко Л. К.,

у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Чернігівської міської ради про визнання права користування житловим приміщенням.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до Чернігівської міської ради, в якому просили визнати за ними право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 21 лютого 2005 року № 20 позивачам видано ордер на право зайняття вказаного жилого приміщення. Усі члени родини були зареєстровані і постійно мешкали у спірній квартирі, а згодом до родини переїхав на постійне мешкання батько ОСОБА_1 - ОСОБА_4, який також зареєструвався у квартирі. Квартира надавалась військовослужбовцю ОСОБА_1 та членам його сім`ї згідно з частинами сьомою, восьмою статті 44 Закону України "Про статус суддів".

ОСОБА_1 на підставі Указу Президента України від 20 листопада 2006 року як військовослужбовець був переведений для подальшого проходження служби до військового місцевого суду Харківського гарнізону (м. Харків) у зв`язку з ліквідацією військового місцевого суду Чернігівського гарнізону, а в подальшому переведений на роботу на посаду судді Апеляційного суду Харківської області. Місцем реєстрації позивачів у м. Харкові є адреса місця розташування апеляційного суду, тому з часу переїзду вони вимушені винаймати житло. У квартирі АДРЕСА_1 залишився зареєстрованим лише ОСОБА_4, який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.

Зазначають, що не втратили інтересу до спірного майна, мають намір ним користуватись, іншого житла у власності не мають. Як на підставу своїх вимог посилаються на статті 9, 64, 65, 106 ЖК Української РСР і вважають, що лише в судовому порядку можуть захистити свої невизнані відповідачем права.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що квартира АДРЕСА_1 відноситься до державного житлового фонду. ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, за життя не набув права власності на зазначену квартиру, із заявами про вселення членів сім`ї або будь-яких інших осіб у квартиру до житлово-експлуатаційної організації не звертався. Позивачі добровільно вибули на постійне місце проживання, а тому втратили право користування жилою площею. Доводи позивачів про те, що спірна квартира є їх єдиним житлом не можуть бути підставою для задоволення позову, оскільки спірну квартиру позивачі залишили добровільно, фактично тривалий час в ній не проживали, а єдиним мешканцем і квартиронаймачем був ОСОБА_4 .

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 25 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 грудня 2019 року скасовано.

Позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Чернігівської міської ради про визнання права користування житловим приміщення задоволено.

Визнано право користування квартирою АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 .

Стягнуто з Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 по 768,40 грн кожному за розгляд справи судом першої інстанції та по 1 152,60 грн кожному за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачі мають право на визнання за ними права користування зазначеною квартирою і саме обраний ними спосіб захисту порушених прав є ефективним, не заборонений законом, оскільки іншим шляхом вони не можуть захистити свої права. При цьому користування сім`єю ОСОБА_1 спірною квартирою не порушує прав та інтересів інших осіб, оскільки вказана квартира від самого початку надавалась саме цій сім`ї для постійного проживання і подальший зв`язок з якою не припинявся та розумівся як постійне місце для проживання сім`ї.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, Чернігівська міська рада, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Деснянського районного суду м. Чернігова.

19 травня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в ухвалах Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у справі № 6-3176св10, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2017 року у справі № 750/4075/15-ц.

У касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що 09 січня 2007 року позивачі були зняті з реєстраційного обліку в м. Чернігові у зв`язку з вибуттям до м. Харкова, а тому вони втратили право користування спірною квартирою. Позивачами не була дотримана процедура вселення в спірне житло, яке відноситься до державного житлового фонду.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2020 року позивачі надіслали відзив на касаційну скаргу у якому зазначають, що постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_1 04 серпня 2003 року призначений суддею військового місцевого суду Чернігівського гарнізону, що підтверджується записом в його трудовій книжці (т. 1 а. с. 35, 44, 45).

Рішенням Чернігівської міської ради від 21 лютого 2005 року № 20 затверджено спільні рішення адміністрації і профспілкових комітетів підприємств, організацій, житлових комісій про виділення житлової площі, зокрема ОСОБА_1 на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з 4 осіб (він, дружина, дочка, син) зі зняттям з квартирного обліку, на черзі з 20 листопада 2003 року, позачергова за № 1 згідно з Законом України "Про статус суддів" по військовому суду Чернігівського гарнізону (т. 1 а. с. 23-25).

На підставі вказаного рішення 21 лютого 2005 року ОСОБА_1 з сім`єю на 4 осіб видано ордер № 547 на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 22).

05 квітня 2005 року у вказаній квартирі були зареєстровані позивачі, а 07 грудня 2006 року батько ОСОБА_1 - ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 25 зворот).

У зв`язку зі зміною місця роботи та зміною місця проживання позивачі знялись з реєстрації у АДРЕСА_1 - 09 січня 2007 року та зареєструвались за адресою проходження нового місця служби ОСОБА_1 за адресою: м. Харків, майдан Руднєва, 36 (адміністративна будівля Апеляційного суду Харківської області) (т. 1 а. с. 41).

На час переїзду до м. Харкова позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 були неповнолітніми (т. 1 а. с. 13, 15).

Особовий рахунок по квартирі АДРЕСА_1 було перереєстровано на батька ОСОБА_1 - ОСОБА_4, який залишився проживати в квартирі та був в ній зареєстрованим.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (т. 1 а. с. 21).

В 2010 році військовий суд Харківського гарнізону, в якому проходив службу ОСОБА_1, був ліквідований. На підставі Постанови Верховної Ради України від 18 вересня 2012 року № 5262-VІ ОСОБА_1 призначений на посаду судді Апеляційного суду Харківської області, а пізніше переведений з 02 жовтня 2018 року на посаду судді Харківського апеляційного суду (т. 1 а. с. 50, 51).

В якості доказів утримання квартири та сплати комунальних послуг позивачі надали платіжні документи про оплату комунальних послуг, починаючи з лютого 2016 року та по час звернення з позовом до суду (т. 1 а. с. 55-87).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У контексті рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE" викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.

ЄСПЛ констатував, що "згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займаного або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві…". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, 41, 42, 43 ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року).

З урахуванням того, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).

Однією з підстав виникнення суб`єктивного права на житло, тобто набуття права користування конкретним жилим приміщенням, є вселення у нього в установленому порядку в якості члена сім`ї наймача, члена ЖБК або власника квартири чи будинку (статті 64, 65, 145, 156 ЖК Української РСР).

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

В позовній заяві позивачі зазначали, що квартира АДРЕСА_1 є їх єдиним житлом, яке вони вимушені були тимчасово залишити, але постійно приїздили у квартиру, утримували її, у квартирі залишились їхні особисті речі. Після смерті ОСОБА_4 вони опікувались квартирою, сплачували комунальні послуги.

Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 надавалась ОСОБА_1 як судді позачергово. Тобто, отримання в користування квартири АДРЕСА_1 було пов`язане з перебуванням ОСОБА_1 на посаді судді.

Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що тимчасове непроживання позивачів у спірній квартирі було пов`язане з необхідністю виконання обов`язків судді ОСОБА_1 в іншому населеному пункті.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у зв`язку з виконанням обов`язків судді не був забезпечений житлом у м. Харкові. Сім`я ОСОБА_1 хоч і була зареєстрована у м. Харкові, але не була забезпечена житлом. Позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 на час зняття з реєстрації місця проживання були неповнолітніми, пізніше студентами денної форми навчання. Крім того, ОСОБА_2 після навчання у Варшавській академії за трудовим договором проходила стажування у Варшаві, термін дії договору закінчився 28 грудня 2018 року.

З вказаного вбачається, що непроживання позивачів у квартирі АДРЕСА_1 було викликане об`єктивними обставинами, вони не втратили інтересу до квартири як постійного місця проживання.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ вказала, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що користування сім`єю ОСОБА_1 спірною квартирою не порушує прав та інтересів інших осіб, оскільки вказана квартира від самого початку надавалась саме цій сім`ї для постійного проживання і подальший зв`язок з якою не припинявся та розумівся як постійне місце для проживання сім`ї, а тому позивачі мають право на визнання за ними права користування зазначеною квартирою.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норми права у подібних правовідносинах колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень законодавства у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

................

Перейти до повного тексту