Постанова
Іменем України
10 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 766/11232/17
провадження № 61-10813св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач (за первісним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_2,
позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
відповідач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Чорної Т. Г., Пузанової Л. В., Склярської І. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання.
Вимоги обґрунтовані тим, що позивачу на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .
07 липня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір довічного утримання, відповідно до умов якого позивач, як відчужувач, передала у власність, а набувач ОСОБА_2 отримала у власність зазначену вище квартиру, за що остання зобов`язалася забезпечувати утримання позивача довічно на умовах цього договору.
Договором передбачено, що набувач зобов`язується забезпечувати ОСОБА_1 харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, зберігаючи в її безкоштовному користуванні зазначену квартиру довічно. Вартість матеріального забезпечення встановлена сторонами договору в розмірі 100,00 грн щомісячно, які підлягали індексації у порядку встановленому законом.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 систематично не виконує належним чином умови договору, не забезпечує позивача їжею, одягом, ліками, не опікується її здоров`ям та побутовими умовами, позивач просила суд розірвати договір довічного утримання, укладений 07 липня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який посвідчений державним нотаріусом Другої Херсонської державної нотаріальної контори Шевченко Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 1-2132; скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру, розташовану у АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ; зняти заборону відчуження вказаної квартири, яка належала ОСОБА_2, накладену державним нотаріусом Другої Херсонської державної нотаріальної контори Шевченко Н. В., зареєстровану в реєстрі для реєстрації заборон за № 405.
У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину майна, зазначаючи про те, що за договором довічного утримання від 07 липня 2004 року, укладеного з ОСОБА_1, вона понад 10 років належно та добросовісно виконувала договірні зобов`язання, а також всі доручення відповідача, які не були передбачені умовами договору.
Посилаючись на те, що через поведінку ОСОБА_1 вона позбавлена можливості в подальшому виконувати свої обов`язки за договором довічного утримання, позивач за зустрічним позовом, просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 27 травня 2019 року зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано з первісним позовом ОСОБА_1 .
Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 12 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Розірвано договір довічного утримання, укладений 07 липня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який посвідчений державним нотаріусом Другої Херсонської державної нотаріальної контори Шевченко Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 1-2132.
Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .
Знято заборону відчуження квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2, накладену 07 липня 2014 року державним нотаріусом Херсонської державної нотаріальної контори Шевченко Н. В., зареєстровану в реєстрі за № 405.
Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір у розмірі 640,00 грн.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Визнано за попереднім власником ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в судовому засіданні підтверджено, що між сторонами договору виникли обставини, за яким набувач ОСОБА_2 позбавлена можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання і ці обставини мають істотне значення, оскільки відчужувач ОСОБА_1 категорично відмовляється від отримання допомоги, яку ОСОБА_2 надавала протягом тривалого періоду часу.
Постановою Херсонського апеляційного суду від 16 червня 2020 року рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 12 лютого 2020 року в оскарженій частині скасовано і постановлено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що наслідки розірвання договору довічного утримання залежать від підстав його розірвання та зважаючи на те, що ОСОБА_2 просила лише визнати право власності на частину квартири, проте не заявляла вимогу про розірвання договору довічного утримання у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення, внаслідок чого неможливо застосовувати правові наслідки, передбачені частиною другою статті 756 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Херсонського міського суду Херсонської області.
06 серпня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 209/2643/16-ц.
У касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що в одному рішенні за наявності первісного та зустрічного позову не може одночасно бути відмовлено у розірванні договору та одночасно розірвано його.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 07 липня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір довічного утримання, який посвідчений державним нотаріусом Другої Херсонської державної нотаріальної контори Шевченко Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1-2132 (т. 1 а. с. 9).
Відповідно до пункту 1 договору ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_2 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Зазначена квартира належала ОСОБА_1 на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 про право власності на житло, виданого 25 травня 1993 року Фондом комунального майна м. Херсона та зареєстрованого в бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 3261.
Згідно з пунктами 5 та 6 договору ОСОБА_2 зобов`язалася довічно утримувати ОСОБА_1, забезпечуючи її харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, зберігаючи в її безкоштовному користуванні зазначену квартиру довічно. Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду, необхідної допомоги) встановлена сторонами в сумі 100,00 грн щомісячно та підлягає індексації у порядку встановленому законом.
Відповідно до пункту 7 договору, цей договір може бути розірвано за згодою сторін, а в разі невиконання його умов та відмови від добровільного розірвання однією із сторін - в судовому порядку.
Згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов квартири АДРЕСА_1, складеного ОСББ "Любисток-2016" 02 липня 2018 року однокімнатна квартира з усіма зручностями, потребує ремонту, меблі та техніка придбані 25 - 30 років тому. Килимового покриття немає, лінолеум потертий, має задирки, на кухні потребує заміни (в підлозі вибоїни), в кімнаті замінено вікно з дерев`яного на металопластикове, шпалери старі, в деяких місцях подерті, з плямами - потребують заміни. В квартирі знаходяться дві собаки, дворової масті. Зазначені в акті обставини підтверджені фотосвітлинами (т. 1 а. с. 73).
Відповідно до довідки АТ "Херсонобленерго" від 25 червня 2018 року № 35-1039-10 станом на 25 червня 2018 року по особовому рахунку № НОМЕР_2, відкритому на ім`я ОСОБА_1, існує переплата в розмірі 7,75 грн.
Довідкою міського КП "Виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства м. Херсона" від 27 червня 2018 року № 02/04-15/2129 підтверджена відсутність заборгованості станом на 01 червня 2018 року по особовому рахунку № НОМЕР_3, відкритому на ім`я ОСОБА_1 за надані послуги з водопостачання та водовідведення.
Довідкою ТОВ "Херсонгаз" від 11 липня 2018 року № 780 стверджується, що станом на 10 липня 2018 року по особовому рахунку № НОМЕР_4, відкритому на ім`я ОСОБА_1 заборгованість за надані послуги з газопостачання складає 6,75 грн.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У касаційній скарзі заявник оскаржує постанову суду апеляційної інстанції, прийняту за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1, поданої на рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, таким чином Верховний Суд переглядає справу лише у вказаній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом.
Пунктом 1 частини першої статті 755 ЦК України передбачено, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: 1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини; 2) на вимогу набувача.
Таким чином, для розірвання вказаного договору з вказаних підстав достатньо встановлення факту неналежного виконання набувачем умов договору.
Згідно із статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Належним виконанням зобов`язання слід вважати тоді, коли відповідач виконує всі взяті на себе обов`язки за договором.
Правові наслідки розірвання договору довічного утримання (догляду) визначені в статті 756 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 756 ЦК України правовим наслідком розірвання договору довічного утримання на вимогу відчужувача у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.
Згідно із частиною другою статті 756 ЦК України у разі розірвання договору на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов`язки за договором.
За результатом аналізу зазначеної норми можна дійти висновку, що за певних життєвих обставин може виникнути ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення. За наявності таких підстав набувач має право звернутися до суду з вимогою про залишення за ним частини майна, що є об`єктом договору довічного утримання.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 209/2643/16-ц(провадження № 61-31938св18).
Проте, вказана норма передбачає застосування відповідних наслідків лише у разі розірвання договору довічного утримання.
Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 310/5175/15-ц (провадження № 61-6666св20).
Відповідно до вказаного, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що набувач вправі припинити договір в судовому порядку тільки в тому випадку, коли через незалежні від нього обставини його майнове становище змінилося настільки, що він не в змозі надавати набувачеві належне матеріальне забезпечення, обумовлене в договорі, або за інших певних життєвих обставин коли виникнула ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення.
З матеріалів справи вбачається, що позивач за зустрічним позовом заявляла вимогу щодо визнання за нею права власності на частину майна, проте вимогу про припинення договору довічного утримання з підстав неможливості його подальшого виконання (з підстав, що мають істотне значення) відповідно до частини другої статті 756 ЦК України не заявляла.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 209/2643/16-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов до висновку про те, що наслідки розірвання договору довічного утримання залежать від підстав його розірвання та зважаючи на те, що набувач не заявляла вимогу про розірвання договору довічного утримання у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення, тому було неможливо застосовувати правові наслідки, передбачені частиною другою статті 756 ЦК України.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.