Постанова
Іменем України
08 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 640/14575/17
провадження № 61-5811св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крат В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи: Територіальний сервісний центр № 6347 Регіонального сервісного центру в Харківській області Міністерства внутрішніх справ України, приватний нотаріус Вовчанського районного нотаріального округу Корнєва Ірина Юріївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи(письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2018 року в складі судді Зуб Г. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та просив: визнати недійсною довіреність НВТ 907108 від 21 липня 2016 року від його імені, складену на бланку приватного нотаріуса Вовчанського районного нотаріального округу Корнєвою І. Ю. за реєстровим № 1214; визнати недійсним договір купівлі-продажу № 6347/2016/000147 від 04 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_2, яка діяла від його імені на підставі довіреності, та ОСОБА_3, оформлений в Територіальному сервісному центрі № 6347 Регіонального Сервісного центру МВС України; застосувати наслідки недійсності правочину та зобов`язати ОСОБА_3 повернути йому автомобіль NISSAN QASHQAI, державний номерний знак НОМЕР_1, належний йому на праві спільної сумісної власності.
В обґрунтування позову зазначав, що з 08 липня 2006 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, яка у березні 2016 року забрала свої речі, разом з дитиною без повідомлення причин покинула сім`ю і з цього часу фактично шлюбні відносини були припинені. Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 травня 2017 року шлюб між сторонами було розірвано.
У період перебування в шлюбі подружжя придбало автомобіль NISSAN QASHQAI, державний номерний знак НОМЕР_1 . В грудні 2016 року йому стало відомо, що відповідач ОСОБА_2 04 серпня 2016 року уклала зі своєю матір`ю ОСОБА_3 договір купівлі-продажу вищевказаного автомобіля № 6347/2016/000147, оформлений в Територіальному сервісному центрі № 6347.
Він не надавав згоду на укладення зазначеного договору та не підписував довіреність НВТ 907108 від 21 липня 2016 року. За фактом заволодіння автомобілем NISSAN QASHQAI, державний номерний знак НОМЕР_1, відкрито кримінальне провадження, де досудовим слідством було встановлено, що підроблена довіреність НВТ 907108 від 21 липня 2016 року в Єдиному реєстрі довіреностей не зареєстрована. Враховуючи викладене, вказана довіреність та договір купівлі-продажу є недійсними.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсною довіреність від 21 липня 2016 року НВТ 907108 від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 за реєстровим № 1214.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 6347/2016/000147 від 04 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Зобов`язано ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 автомобіль NISSAN QASHQAI, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відчуження спірного автомобіля від імені позивача було вчинене за підробленими документами (довіреністю від 21 липня 2016 року, яку позивач не підписував). Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами які існують на момент відшкодування. Відтак підлягають застосуванню наслідки недійсності правочину шляхом зобов`язання відповідача ОСОБА_3 повернути позивачу спірний автомобіль.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У березні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року і передати справу на новий розгляд.
В обґрунтування касаційної скарги заявник посилалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначала, що суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року в справі № 6-1743цс16.
Крім того, заявник вказувала на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно висновку експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи № 10/495СЕ-19 від 28 грудня 2019 року підпис від імені ОСОБА_1 в довіреності від 21 липня 2016 року, посвідченій приватним нотаріусом Вовчанського нотаріального округу Харківської області Корнєвою І. Ю., виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою. При цьому, суди не встановили, ким було виконано підпис на оспорюваній довіреності і чи дійсно підпис у довіреності було зроблено іншою особою без згоди позивача.
Суди, ухвалюючи рішення про зобов`язання повернути спірний автомобіль ОСОБА_1, позбавив ОСОБА_2 права власності на його Ѕ частину, оскільки він був придбаний в шлюбі, розірвання якого не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя, яке залишається їх спільною сумісною власністю.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду м. Харкова.
15 липня 2020 року справа № 640/14575/17 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 02 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
ОСОБА_1 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 08 липня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який в подальшому заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 травня 2017 року було розірвано.
Зазначеним судовим рішенням встановлено, що фактично шлюбні відносини між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 були припинені з березня 2016 року.
У період перебування у шлюбі 29 січня 2013 року ОСОБА_1 придбав автомобіль NISSAN QASHQAI, 2008 року випуску, чорного кольору, номер кузова НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1 .
04 серпня 2016 року між ОСОБА_1, від імені якого на підставі довіреності НВТ 907108 від 21 липня 2016 року, посвідченої приватним нотаріусом Вовчанського районного нотаріального округу Корнєвою І. Ю., діяла ОСОБА_2, та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу № 6347/2016/000147, оформлений у Територіальному сервісному центрі МВС № 6347 РСЦ МВС у Харківській області. За умовами цього договору ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_3 придбала автомобіль NISSAN QASHQAI, державний номерний знак НОМЕР_1 .
Вовчанським відділом поліції за зверненням ОСОБА_1 було відкрито кримінальне провадження, в ході якого встановлено, що довіреність НВТ 907108, посвідчена приватним нотаріусом Вовчанського районного нотаріального округу Корнєвою І. Ю., підписана не ОСОБА_1 .
Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи № 11277/18509 по кримінальному провадженню № 42017221440000004 від 09 жовтня 2017 року, складеного Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, підпис від імені ОСОБА_1 у довіреності від 21 липня 2016 року, посвідченій приватним нотаріусом Вовчанського районного нотаріального округу Корнєвою І. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 1214 (нотаріальний бланк НВТ 907108), виконаний не ОСОБА_1 .
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року у справі було призначено судово-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України.
Згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи № 10/495СЕ-19 від 28 грудня 2019 року підпис від імені ОСОБА_1 у довіреності від 21 липня 2016 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Вовчанського нотаріального округу Харківської області Корнєвою І. Ю., зареєстрованій в реєстрі за № 1214 (нотаріальний бланк НВТ 907108), на зворотній стороні аркуша документа виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсною довіреності посилаючись на те, що її не підписував.
Суди попередніх інстанцій на підставі належних і допустимих доказів встановили, що ОСОБА_1 не підписував оспорювану довіреність від 21 липня 2016 року на ім`я ОСОБА_1, на підставі якої від його імені був укладений договір купівлі-продажу автомобіля.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного правочину в мотивувальній частині судового рішення.
Оскільки ОСОБА_1 не підписував як довіреність від 21 липня 2016 року, так і договір купівлі-продажу від 04 серпня 2016 року, у задоволенні вимог про визнання довіреності та договору купівлі-продажу недійсними слід відмовити з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18) зазначено, що слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна. Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.
До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться усі випадки, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц, провадження № 14-208цс18, зроблено висновок, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 має право захистити свої порушені права шляхом звернення до суду з позовом про витребування автомобіля Nissan QASHQAI, державний номерний знак НОМЕР_1 в порядку статті 388 ЦК України.