ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 911/106/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н. М. - головуючий, Кролевець О. А., Мамалуй О. О.,
за участю секретаря судового засідання - Охоти В.Б.,
представників учасників справи:
позивача - Бєлкін Л.М., Вабіщевич Т.В., Товстуха С.В.,
відповідача 1 - Годзула В.Ф., Неведомський В.О.,
відповідача 2 - не з`явився,
відповідача 3 - не з`явився,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Консент Капітал Менеджмент", що діє від свого імені та за рахунок активів пайового закритого не диверсифікованого венчурного інвестиційного фонду "Консент Капітал Фінанс" та активів Пайового закритого не диверсифікованого венчурного інвестиційного фонду "Консент Капітал"
на рішення Господарського суду Київської області
у складі судді Рябцевої О. О.
від 28.07.2020 та
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Гаврилюк О. М., Коротун О. М., Пономаренко Є. Ю.
від 15.03.2021
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Консент Капітал Менеджмент", що діє від свого імені та за рахунок активів пайового закритого не диверсифікованого венчурного інвестиційного фонду "Консент Капітал Фінанс" та активів Пайового закритого не диверсифікованого венчурного інвестиційного фонду "Консент Капітал"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", ОСОБА_1, ОСОБА_2
про переведення прав покупця,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
Товариство з обмеженою відповідальністю "Консент Капітал Менеджмент", що діє від свого імені та за рахунок активів пайового закритого не диверсифікованого венчурного інвестиційного фонду "Консент Капітал Фінанс" та активів Пайового закритого не диверсифікованого венчурного інвестиційного фонду "Консент Капітал" звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", ОСОБА_1, ОСОБА_2 про переведення прав та обов`язків покупця частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", яка складає 99,9 відсотків статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", що становить 102 597,30 грн, за договором купівлі-продажу корпоративних прав (часток у статутному капіталі) Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням переважного права позивача, як учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", на придбання ним частки у статутному капіталі товариства під час її відчуження, без відповідної відмови від переважного права позивача на купівлю вищевказаної частки статутного капіталу та згоди позивача на вихід ОСОБА_1 зі складу засновників. Позовні вимоги ґрунтуються на положеннях статті 362 Цивільного кодексу України, статті 20 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та статті 53 Закону України "Про господарські товариства".
2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду Київської області від 28.07.2020 у справі № 911/106/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.03.2021, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду мотивовані тим, що:
- дії ОСОБА_1 щодо дарування частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз" не суперечать статуту Товариства, нормам статей 21-20 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", оскільки статутом відчуження учасником товариства частки (частини частки) третім особам не заборонено, і відчуження відбулось шляхом дарування, тоді як інші учасники товариства користуються переважним правом лише на купівлю частки іншого учасника, у зв`язку із чим, підстави для переведення на позивача прав та обов`язків покупця частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз" відсутні;
- оскільки відповідачами у спорі про переведення прав та обов`язків покупця частки у статутному капіталі Товариства за договором, є сторони договору, на підставі якого відбулось відчуження корпоративних прав, натомість Товариство з обмеженою відповідальністю "Укргаз" не є стороною договору дарування від 27.03.2019, а є особою, частка в статутному капіталі якої відчужена, тобто за своїм процесуальним статусом Товариство з обмеженою відповідальністю "Укргаз" мало бути третьою особою у справі, однак, позивачем він визначений як перший відповідач, у зв`язку із чим, перший відповідач не є належним відповідачем у даному спорі;
- умовами спірного договору дарування не передбачено, що за отримання (набуття у власність) частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз" ОСОБА_2 передає ОСОБА_1 певну грошову суму, натомість, ціна є суттєвою умовою договору купівлі-продажу, крім того, докази проведення розрахунків між сторонами правочину, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відсутні у матеріалах справи та не надані учасниками справи. Враховуючи те, що позивачу невідомо про іншу ціну частки капіталу, такі докази відсутні у матеріалах справи, можна дійти висновку про те, що позивачем не доведено того, що між другим та третім відповідачами укладено договір купівлі-продажу, а також не доведено чому саме позивач вважає укладеним договір купівлі-продажу, а не договір міни, який відноситься до оплатних договорів;
- в пункті 5.1 договору дарування зазначено, що: "на укладання договору купівлі-продажу отримано згоду дружини дарувальника…". Водночас, відповідно до довідки приватного нотаріусу Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Крапивницької Н.В. від 21.07.2020, виправлено технічну помилку в пункті 5.1 договору дарування від 27.03.2019 з "купівлі-продажу" на "дарування", що підтверджується нотаріально засвідченою копією договору дарування частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз" від 27.03.2019, що разом із довідкою надійшли до суду 28.07.2020 із заявою ОСОБА_1, тобто позивачем не наведено, а у матеріалах справи відсутні обставини, відповідно до яких спірний договір дарування укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з метою приховати інший правочин, у даному випадку, як стверджує позивач, договір купівлі-продажу частки у статному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз";
- із заяви ОСОБА_1 від 27.07.2020 вбачається, що він є хрещеним батьком ОСОБА_2, та тривалий час планував відійти від участі у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Укргаз", тому прийняв виважене та свідоме рішення подарувати частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз".
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 28.07.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.03.2021 у даній справі, та прийняти нове рішення про задоволення позову.
Скаржник у якості підстав касаційного оскарження судових рішень зазначив: - пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: застосування судами попередніх інстанцій статей 202, 203 та 235 Цивільного кодексу України без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 910/19473/17, від 06.03.2019 у справі № 927/451/18 та від 22.01.2020 у справі № 912/13/19;
- пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 235 Цивільного кодексу України у корпоративних відносинах;
- пункт 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України).
Товариство з обмеженою відповідальністю "Укргаз" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду залишити без змін.
4. Позиція Верховного Суду
Імперативними приписами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, згідно з пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, які визначають, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (в даному випадку скаржник посилається на пункт 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України - суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів).
Так, однією з підстав касаційного оскарження скаржник визначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 910/19473/17, від 06.03.2019 у справі № 927/451/18 та від 22.01.2020 у справі № 912/13/19, а саме: щодо застосування положень статей 202, 203 та 235 Цивільного кодексу України.
Проаналізувавши висновки щодо питання застосування норм права, що викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 910/19473/17, від 06.03.2019 у справі № 927/451/18 та від 22.01.2020 у справі № 912/13/19, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, колегія суддів вважає підстави для врахування цих висновків при вирішенні спору у цій справі відсутні, оскільки вони стосуються правовідносин, які не є подібними, з огляду на таке.
Пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Визначення подібності правовідносин міститься у правових висновках, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27 березня 2020 року у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25 квітня 2018 року у справі №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/8956/15 та від 13 вересня 2017 року у справі № 923/682/16.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15ц).
Так, у справі № 522/14890/16-ц ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому (з урахуванням уточнених позовних вимог) просив: - визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_7 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США, у зв`язку з виконанням ОСОБА_3 зобов`язань за цим договором у повному обсязі; - визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Стукаленко Л. С., зареєстрований у реєстрі за № 437, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_7 прийняв у власність частку в розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", та встановити, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв`язку з припиненням основного зобов`язання; - визнати за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн; - визнати неправомірними дії ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об`єкта нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м`ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року. Позов мотивовано тим, що у 2004 році ОСОБА_3 та ОСОБА_7 досягли згоди щодо передання останнім позивачу в позику окремими траншами грошових коштів під проценти. Письмової угоди сторони не укладали через принципову відмову від цього відповідача. За домовленістю сторін при отриманні кожного окремого траншу ОСОБА_3 надаватиме ОСОБА_7 розписку про отримання грошей. Зокрема, 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 отримав 1 200 000 доларів США, про що склав розписку. На забезпечення виконання зобов`язань сторони того самого дня уклали удаваний договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" для приховання договору застави, який насправді був вчинений з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року (суддя Свячена Ю. Б.) позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, у зв`язку з виконанням ОСОБА_3 зобов`язань за цим договором у повному обсязі. Визнано удаваним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року та встановлено, що зазначений договір є договором застави, який припинено у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Визнано за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій з передачі майна - скасовано, провадження у справі у цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки ці позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарського суду. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у частині вимог про визнання договору позики припиненим та відмовив у задоволенні цих позовних вимог. Велика Палата Верховного Суду ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року у справі № 522/14890/16-ц залишила без змін. При цьому, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що: вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору про право на частку в статутному капіталі товариства та підлягають з`ясуванню судом під час вирішення корпоративного спору; у частині вимог про визнання неправомірними дій ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об`єкта нерухомого майна у власність ПП "ЮК "Гарант" суд першої інстанції зробив правильний висновок, що такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання неправомірними дій фізичної та юридичної особи з передання об`єкта нерухомого майна у власність, не передбачений чинним законодавством, але відмовив у позові в цій частині. Апеляційний суд у цій частині скасував рішення та закрив провадження, оскільки правильність обраного позивачем способу захисту має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору; позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв`язку з виконанням ОСОБА_3 зобов`язань за цим договором у повному обсязі не підлягає задоволенню, оскільки позовна вимога не відповідає належному способу захисту прав позивача.
У справі № 927/451/18 Заступник прокурора Чернігівської області звернувся з позовом в інтересах держави в особі Державного агентства рибного господарства України та Регіонального відділення Фонду державного майна України в Чернігівській області до Державного підприємства "Укрриба", Приватного акціонерного товариства "Чернігіврибгосп" про визнання недійсним договору зберігання державного майна №16/15 від 29.05.2015, укладеного між Відповідачами, та додаткової угоди до нього від 10.06.2015. В обґрунтування позовних вимог Прокурор зазначив, що укладений 29.05.2015 між відповідачами договір зберігання державного майна №16/15 разом з додатковою угодою до нього від 10.06.2015 не є договором зберігання державного майна, а є прихованим договором оренди державного майна, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а тому в силу статей 203, 215 Цивільного кодексу України договір підлягає визнанню недійсним разом із додатковою угодою до нього. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 03.10.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.01.2019, позов задоволено повністю. Верховний Суд залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій виходив з того, що: місцевий господарський суд та апеляційний господарський суд, здійснивши правовий аналіз умов договору від 29.05.2015 та додаткової угоди до нього від 10.06.2015 дійшли обґрунтованого висновку, що оспорюваний правочин є удаваним, оскільки вчинений для приховання іншого правочину - договору оренди державного майна і, що сторонами при його укладенні та укладенні додаткової угоди до нього не було додержано вимоги пункту 1 частини 1 статті 287 Господарського кодексу України, статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", що є підставою для визнання договору та додаткової угоди до нього недійсним згідно з статтями 203, 215 Цивільного кодексу України; як вірно встановили попередні судові інстанції, основною ознакою спірного договору є користування майном за плату, тоді як користування майном за плату є кваліфікуючими ознаками оренди державного майна і колегія суддів з такою позицією судів попередніх інстанцій погоджується.
У справі № 912/13/19 заступник прокурора Кіровоградської області звернувся до Господарського суду Кіровоградської області з позовною заявою в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Кіровоградській з вимогами до Державного підприємства "Укрриба" і Приватного акціонерного товариства "Кіровоградське обласне об`єднання сільськогосподарського рибного господарства "Кіровоградрибгосп" про: - визнання недійсним договору зберігання державного майна з правом користування від 01.08.2006 № 24/06 (далі - договір № 24/06) і додаткових угод до нього від 26.08.2011, від 19.12.2011 та від 01.06.2014, укладених між ДП "Укрриба" і Відкритим акціонерним товариством "Кіровоградське обласне об`єднання сільськогосподарського рибного господарства "Кіровоградрибгосп"; - визнання недійсним договору зберігання державного майна з правом користування від 01.02.2007 № 02/07 (далі - договір 02/07) і додаткових угод до нього від 26.08.2011 і від 19.12.2011, укладених між ДП "Укрриба" та Відкритим акціонерним товариством "Кіровоградське обласне об`єднання сільськогосподарського рибного господарства "Кіровоградрибгосп"; - зобов`язати ПрАТ "Кіровоградське обласне об`єднання сільськогосподарського рибного господарства "Кіровоградрибгосп" повернути ДП "Укрриба" державне нерухоме майно 25 гідротехнічних споруд загальною вартістю 2 147 008,69 грн, розташованих в селах Аджамка, Пушкіно, Кандаурове, Червоновершка, Бовтишка за вказаними прокурором у позовній заяві інвентарними номерами та вартістю. В обґрунтування позовних вимог прокурором зазначено, що спірні договори № 24/06 та № 02/07 і додаткові угоди до них по своїй правовій природі містять ознаки й істотні умови, які передбачені законодавством України для договорів оренди державного майна, а відтак ці правочини є удаваними та такими, що укладенні ДП "Укрриба" з перевищенням повноважень - без дозволу Регіонального відділення ФДМУ по Кіровоградській області, як єдиного орендодавця державного нерухомого майна. Рішенням Господарського суду Кіровоградської області у справі № 912/13/19, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 28.10.2019, позовні вимоги задоволено повністю. Верховний Суд залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій виходив з того, що: місцевий господарський суд та апеляційний господарський суд, здійснивши правовий аналіз умов спірних договорів та додаткових угод до них дійшли обґрунтованого висновку, що оспорювані правочини є удаваними, оскільки вчинені для приховання іншого правочину - договору оренди державного майна і, що сторонами при їх укладенні та укладенні додаткових угод до цих договорів не було додержано вимоги пункту 1 частини 1 статті 287 Господарського кодексу України, статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", що є підставою для визнання договорів та додаткових угод до них недійсним згідно з положеннями статтями 203, 215 Цивільного кодексу України; як вірно встановили попередні судові інстанції, основною ознакою спірних договорів є користування майном за плату, тоді як користування майном за плату є кваліфікуючими ознаками оренди державного майна і колегія суддів з такою позицією судів попередніх інстанцій погоджується.
Отже, правовідносини у справах, на які посилається скаржник (№№ 522/14890/16-ц, 927/451/18, 912/13/19) та у справі, що переглядається не є подібними ні за предметом позову, ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами.
Водночас, Суд, проаналізувавши зміст постанови Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 910/19473/17 встановив, що у вказаній справі Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення справи, отже, й остаточного формування правового висновку у справі. Слід також зазначити, що за результатами нового розгляду справи фактично - доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки у справі. Отже, посилання скаржника на вказану справу відхиляються Судом.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Водночас, надаючи оцінку аргументам касаційної скарги щодо підстав касаційного оскарження судових рішень на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно зазначити таке.
Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано статтю 235 Цивільного кодексу України, при цьому відсутній висновок Верховного Суду про: "у випадку визнання судом договору дарування частки в статутному капіталі товариства удаваним та можливості переведення прав покупця за фактично укладеним правочином, у зв`язку з порушенням переважного права учасника на придбання частки іншого учасника товариства".
Оцінюючи зазначені доводи касаційної скарги та перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, суд касаційної інстанції враховує наступне.
Предметом даного спору є питання щодо наявності/відсутності підстав для переведення на позивача прав та обов`язків покупця частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз" за укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договором.
Відповідно до частини 5 статті 20 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасник товариства має право вимагати в судовому порядку переведення на себе прав і обов`язків покупця частки (частини частки), якщо переважне право такого учасника товариства є порушеним. Позовна давність за такими вимогами становить один рік.
Зазначена норма встановлює спеціальний спосіб судового захисту учасника товариства з обмеженою відповідальністю, переважне право якого порушене: такий учасник може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав і обов`язків покупця.
Позов про переведення прав та обов`язків покупця за договором за своєю суттю відповідає такому способу захисту прав та інтересів, як зміна правовідношення (пункт 6 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України), та найкраще відповідає змісту порушеного переважного права, способу (характеру) його порушення, наслідкам, які спричинило порушення, а також є найпростішим шляхом, який забезпечує для позивача відновлення та реалізацію відповідного переважного права. Положення про способи захисту порушеного переважного права особи відображені також у пункті 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.
Продаж учасником товариства з обмеженою відповідальністю частки з порушенням переважного права іншого учасника (учасників) товариства не зумовлює недійсність відповідного правочину. Наслідком такого порушення є право учасника (учасників) вимагати в судовому порядку переведення на нього (на них) прав та обов`язків покупця частки.
Разом з цим Верховний Суд зазначає про те, що лише у разі порушення переважного права учасника товариства з обмеженою відповідальністю, останній набуває права вимагати в судовому порядку переведення на себе прав і обов`язків покупця частки (частини частки).
Водночас, у силу статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відчуження власником свого майна визначено частиною першою статті 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності, які залежать від волі власника.
Відповідно до частин 1, 2 статті 21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі товариства оплатно або безоплатно іншим учасникам товариства або третім особам. Статутом товариства може бути встановлено, що відчуження частки (частини частки) та надання її в заставу допускається лише за згодою інших учасників. Відповідне положення може бути внесене до статуту або виключене з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства.
Відступлення частки в статутному капіталі товариства має своєю метою припинити право власності на цю частку, щоб певна інша особа набула право на цю частку. Відступлення за правовою природою є відчуженням частки за волею учасника, що спрямоване на передачу учасником іншій особі (одному чи кільком учасникам цього товариства або третім особам) у власність належної йому частки або її частини. У вказаних відносинах поняття "відступлення" і "відчуження" є тотожними, оскільки вони є аналогічними за правовими наслідками.
Відступлення (відчуження) частки у статутному капіталі є правовим механізмом, за яким відбувається її відчуження на підставі договору купівлі-продажу, міни або дарування тощо.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 27.03.2019 між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний) було укладено договір дарування частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", який посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Крапивницькою Н.В. та зареєстрований в реєстрі за № 380.
Відповідно до пункту 1.1 договору дарувальник подарував, а обдаровуваний прийняв в дар належні дарувальнику 99,9 % частки у статутному (складеному) капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз".
Згідно із пунктом 1.3.1 договору розмір вкладу у статутному (складеному) капіталі товариства з обмеженою відповідальністю - 99,9 %, що становить 102597,30 грн.
Розмір частки, що дарується дарувальником складає 99,9% у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, що становить 102597,30 грн. На день укладення даного договору частка у статутному (складеному) капіталі вказаного товариства сплачена (внесена) учасниками у повному обсязі і належить останнім на праві приватної власності, що підтверджується довідкою, виданою товариством про формування статутного (складеного) капіталу (пункт 1.3.2 договору).
Відповідно до пункту 2.1 договору право власності на частку, вказану у пункті 1.3.2 даного договору переходить до обдаровуваного з моменту прийняття предмета дарування (підписання акта приймання-передачі) та Державної реєстрації внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
27.03.2019 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, на підставі договору дарування від 27.03.2019, було складено та підписано акт приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", відповідно до пункту 1 якого дарувальник передав, а обдаровуваний прийняв в дар частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз". Розмір частки у товаристві, що дарується, становить 99,9 %, що становить 102597,30 грн (пункт 2 акта приймання-передачі).
28.03.2019 приватним нотаріусом Крапивницькою Н.В. проведено державну реєстрацію зміни складу або інформації про засновників - Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", номер запису 13391070029007063.
Судами також встановлено, що дії ОСОБА_1 щодо дарування частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз" не суперечать статуту товариства та нормам статей 20-21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".
Разом з тим, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач вважає удаваним договір дарування від 27.03.2019, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та зазначає, що укладаючи даний договір, сторони мали на меті приховати договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз", за яким позивач і просить перевести на себе права та обов`язки покупця частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз".
Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Отже, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють один правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини першої статті 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Частина друга статті 718 цього Кодексу передбачає, що дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.
Отже договір купівлі-продажу є оплатним, одним із основних обов`язків продавця є оплата ціни товару. Ціна - грошове відображення вартості товару за його кількісну одиницю. Ціна товару, як правило, визначається у договорі за згодою сторін, та є істотною умовою договору.
Договір дарування, на відміну від договору купівлі-продажу, завжди є безоплатним, а тому ціна не є його істотною умовою.
Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина перша статті 77 Господарського процесуального кодексу України).
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).
17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України від 20 вересня 2019 року № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким були внесені зміни до Господарського процесуального кодексу України, зокрема змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів", викладено її у новій редакції, та фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у пункті 7.44 постанови від 16 лютого 2021 року у справі № 927/645/19.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 4 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Судами попередніх інстанцій встановлено, що умовами договору дарування не передбачено, що за отримання (набуття у власність) частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз" ОСОБА_2 передає ОСОБА_1 певну грошову суму.
При цьому, судами зазначено, що будь-які докази проведення розрахунків між сторонами договору дарування, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відсутні у матеріалах справи та не надані учасниками справи.
В свою чергу, ОСОБА_1, у заяві від 27.07.2020, зазначив, що він є хрещеним батьком ОСОБА_2, та тривалий час планував відійти від участі у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Укргаз", тому прийняв виважене та свідоме рішення подарувати ОСОБА_2 частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз".
Судами також встановлено, що в пункті 5.1 договору дарування зазначено, що: "на укладання договору купівлі-продажу отримано згоду дружини дарувальника…". Водночас, відповідно до довідки приватного нотаріусу Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Крапивницької Н.В. від 21.07.2020, виправлено технічну помилку в пункті 5.1 договору дарування від 27.03.2019 з "купівлі-продажу" на "дарування", що підтверджується нотаріально засвідченою копією договору дарування частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз" від 27.03.2019, що разом із довідкою надійшли до суду 28.07.2020 із заявою ОСОБА_1 .
Враховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивачем не наведено, а у матеріалах справи відсутні обставини, відповідно до яких договір дарування укладений з метою приховати інший правочин, у даному випадку, як стверджує позивач, договір купівлі-продажу частки у статному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаз".
Разом з тим, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або ддоатково перевіряти докази (частина 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України).
Водночас, з огляду на те, що суди попередніх інстанцій не встановили обставин удаваності договору дарування, відсутні підстави для формування висновку Верховного Суду з питань, заявлених заявником касаційної скарги: "у випадку визнання судом договору дарування частки в статутному капіталі товариства удаваним та можливості переведення прав покупця за фактично укладеним правочином, у зв`язку з порушенням переважного права учасника на придбання частки іншого учасника товариства".
Щодо оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з посиланням на пункт 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, то колегія суддів зазначає таке.
Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що довідка приватного нотаріусу Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Крапивницької Н.В. від 21.07.2020 та пояснення ОСОБА_1 від 27.07.2020 є недопустимими доказами, оскільки вони подані з порушенням вимог статей 13, 74, 80, 165 Господарського процесуального кодексу України.
Так, скаржник цитує наступні норми зазначених статей:
"Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частина 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними (частини 3, 8, 9 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).
До відзиву додаються докази, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем (пункт 1 частини 6 статті 165 Господарського процесуального кодексу України).
Якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього (частина 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України).".
Отже, скаржник фактично вважає недопустимими доказами довідку приватного нотаріусу Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Крапивницької Н.В. від 21.07.2020 та пояснення ОСОБА_1 від 27.07.2020, оскільки довідку не подано разом з відзивом на позов, а заперечення викладені в поясненнях не були відображені у відзиві.
Водночас, колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що дані довідка та пояснення подані на спростування доводів позивача щодо удаваності договору дарування. При цьому, доводи позивача щодо удаваності договору дарування були викладені у додаткових письмових поясненнях в обґрунтування позовних вимог (т. 1 а. с. 219 - 222), які подані після закінчення встановленого судом строку для подання відзиву. Отже, ОСОБА_1 не міг у відзиві зазначати про незгоду із обставиною, яка не була викладена у позовній заяві, та подавати докази на її спростування.
При цьому, як вбачається із рішення суду першої інстанції, місцевий господарський суд прийняв до уваги доказ, поданий ОСОБА_1, на підставі частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
З урахуванням викладеного, відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд згідно із частиною 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України.