У х в а л а
1 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 164/1842/16-ц
Провадження № 14-130зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддівАнцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилась зі скаргою ОСОБА_1 (далі - скаржниця) від 12 липня 2021 року (далі - скарга) на рішення Маневицького районного суду Волинської області від 3 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 грудня 2016 року та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року
у справі за позовом ОСОБА_2 (далі - позивач) до Великоосницької сільської ради Маневицького району Волинської області (далі - відповідач) про визнання права власності на спадкове майно та
в с т а н о в и л а :
у вересні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на спадкове майно.
3 листопада 2016 року Маневицький районний суд Волинської області ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позов.
У листопаді 2016 року скаржниця, яка не брала участі у справі, подала апеляційну скаргу. Просила скасувати рішення Маневицького районного суду Волинської області від 3 листопада 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
13 грудня 2016 року Апеляційний суд Волинської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Маневицького районного суду Волинської області від 3 листопада 2016 року.
19 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Маневицького районного суду Волинської області від 3 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 грудня 2016 року.
12 липня 2021 року скаржниця подала до Великої Палати Верховного Суду скаргу, в якій просить: поновити строк звернення зі скаргою; скасувати рішення Маневицького районного суду Волинської області від 3 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 грудня 2016 року та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року; передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скаржниця мотивувала скаргу тим, що її права порушені, бо суд не залучив до участі у справі. Вона ж не могла вчасно отримати довідку відповідача про фактичне проживання самої скаржниці та її матері разом зі спадкодавицею (бабусею) на день смерті останньої.
Відповідно до частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру (пункт 1 статті 6 Конвенції).
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року.
Отже, після прийняття 19 грудня 2018 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постанови у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду скарги. Тобто у цій справі Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає (частина третя статті 419 ЦПК України).
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу не передавав, а прийняв 19 грудня 2018 року постанову.
З урахуванням наведеного у прийнятті скарги необхідно відмовити та повернути її скаржниці.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду скарги, поданої до Великої Палати Верховного Суду, не є порушенням права скаржниці на доступ до суду, адже вона вже раніше реалізувала її право на розгляд справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою, зокрема з метою ще одного розгляду справи, спрямоване на перегляд постанови касаційного суду, а також рішень судів першої й апеляційної інстанцій. Однак в силу прямої вказівки закону зазначений перегляд законом не передбачений та є неможливим, оскільки ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду