У х в а л а
1 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 697/147/21
Провадження № 14-161зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилась із "апеляційною скаргою" ОСОБА_1 (далі - позивач) від 23 серпня 2021 року (далі - скарга) на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2021 року (далі - ухвала)
у справі за позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Беркана-С" (далі - відповідач) про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку та
в с т а н о в и л а :
у січні 2021 року позивач звернувся до суду із позовом, в якому просив стягнути з відповідача невиплачену заробітну плату та середній заробіток за час затримки розрахунку.
25 березня 2021 року Канівський міськрайонний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову.
1 червня 2021 року Черкаський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 25 березня 2021 року.
30 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті касаційного провадження. Аргументував тим, що справа № 697/147/21 "не є справою з ціною позову, яка не перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб", та не належить до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження. Крім того, позивач не обґрунтував фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовної практики із зазначенням проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджених, питань права.
23 серпня 2021 року позивач подав до Великої Палати Верховного Суду скаргу (вх. № 264/0/255-21), у якій просить: звільнити від сплати судового збору; скасувати ухвалу; направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Мотивував скаргу тим, що ціна позову на момент звернення до суду першої інстанції не була остаточною. Крім того, відсутня єдина правозастосовна практика розгляду подібних справ.
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. Отже, після постановлення ухвали Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду скарги. Тобто у цій справі Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду.
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 697/147/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду не передавав, а постановив ухвалу.
З урахуванням наведеного у прийнятті скарги необхідно відмовити та повернути її позивачеві.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду скарги, поданої до Великої Палати Верховного Суду, не є порушенням права позивача на доступ до суду, адже він вже раніше реалізував його право на розгляд справи у судах трьох інстанцій.
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою, зокрема з метою ще одного розгляду справи, спрямоване на перегляд ухвали за відсутності такої можливості у процесуальному законі. Вказаний перегляд є неможливим, оскільки ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду