У х в а л а
1 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 591/6024/17
Провадження № 14-159зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилась із "апеляційною скаргою" ОСОБА_1 (далі - позивач) від 18 серпня 2021 року (далі - скарга) на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2021 року (далі - ухвала Верховного Суду)
у справі за позовом до прокуратури Сумської області, начальника слідчого відділу прокуратури Сумської області ОСОБА_2 (далі - відповідачі) про вилучення, спростування відомостей з тексту листа і зобов`язання вчинити дії та
в с т а н о в и л а :
у жовтні 2017 року позивач звернувся до суду з указаним позовом до відповідачів.
1 листопада 2018 року Зарічний районний суд м. Суми ухвалив рішення, згідно з яким позов задовільнив частково: спростував відомості про те, що позивач не скористався передбаченим статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) правом оскаржити бездіяльність слідчого або прокурора до слідчого судді; у задоволенні решти вимог відмовив.
Мотивував рішення тим, що позивач обрав невірний спосіб захисту свого права, оскільки скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб`єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені злочини треба розглядати та вирішувати у порядку кримінального судочинства.
22 січня 2019 року Сумський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення Зарічного районного суду м. Суми від 1 листопада 2018 року у частині задоволення вимоги про спростування відомостей про те, що позивач не скористався наданим статтею 303 КПК України правом оскаржити бездіяльність слідчого або прокурора до слідчого судді. Ухвалив у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні відповідної вимоги.
На думку Сумського апеляційного суду, зазначена інформація хоч і є помилковою, але не завдала шкоди особистим немайновим правам позивача, не перешкоджає йому в реалізації цивільних прав та обов`язків і не позбавляє права оскаржувати дії посадових осіб прокуратури Сумської області. Крім того, спростування недостовірної інформації здійснює особа, яка поширила інформацію, а не суд.
18 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін постанову Сумського апеляційного суду від 22 січня 2019 року. Аргументував тим, що позивач не довів, які саме його особисті немайнові права порушує помилкове твердження посадової особи прокуратури Сумської області в листі від 18 жовтня 2017 року про те, що позивач не скористався правом на подання скарги у порядку статті 303 КПК України.
29 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відмовив позивачеві у задоволенні заяви про спростування та вилучення із тексту судового рішення недостовірної інформації, а також про виправлення описки й арифметичних помилок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року. Мотивував відсутністю підстав для задоволення такої заяви.
18 серпня 2021 року позивач подав до Великої Палати Верховного Суду скаргу, яку назвав апеляційною. Просить скасувати ухвалу Верховного Суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви про спростування та вилучення із тексту судового рішення недостовірної інформації, а також про виправлення описки й арифметичних помилок у постанові суду касаційної інстанції.
Мотивував скаргу, зокрема, тим, що право на апеляційне оскарження ухвали суду про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення гарантоване у пункті 19 частини першої статті 353 ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду повинна забезпечити єдність і сталість судової практики, гарантувати апеляційне оскарження ухвали Верховного Суду та переглянути останню.
Відповідно до частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає інституту апеляційного перегляду Великою Палатою Верховного Суду ухвал Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду про відмову у задоволенні заяви про спростування та вилучення із тексту судового рішення недостовірної інформації, а також про виправлення описки й арифметичних помилок у постанові суду касаційної інстанції.
Отже, у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та апеляційного розгляду скарги. Тобто Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду.
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду не передавав.
З урахуванням наведеного у прийнятті скарги необхідно відмовити та повернути її позивачеві.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду скарги, поданої до Великої Палати Верховного Суду, не є порушенням права позивача на доступ до суду, адже вона позбавлена можливості діяти поза межами визначених ЦПК України повноважень та у спосіб, про який просить у скарзі позивач.
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою спрямоване на перегляд ухвали, який є неможливим і ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду