У х в а л а
1 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 526/639/21
Провадження № 14-135зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддівАнцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилась зі скаргою ОСОБА_1 (далі - скаржник) від 19 липня 2021 року (далі - скарга) на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року
у справі за скаргою на бездіяльність начальника та посадових осіб відділу поліції № 1 Миргородського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції в Полтавській області та
в с т а н о в и л а :
у березні 2021 року скаржник звернувся до суду з указаною скаргою на бездіяльність.
23 березня 2021 року Гадяцький районний суд Полтавської області постановив ухвалу, згідно з якою: відмовив скаржнику у відкритті провадження за скаргою; роз`яснив йому право звернутися до Полтавського окружного адміністративного суду. Мотивував ухвалу тим, що є публічно-правовий спір, який слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.
11 травня 2021 року Полтавський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою ухвалу Гадяцького районного суду Полтавської області від 23 березня 2021 року залишив без змін. Аргументував постанову тим, що скаржник оскаржив бездіяльність посадових осіб юридичної особи публічного права - суб`єкта владних повноважень; заявлені вимоги належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.
24 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою скаржника.
На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, касаційна скарга була необґрунтованою, правильність застосування судами пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є очевидною і з цього приводу не було розумних сумнівів, наслідки розгляду касаційної скарги не мали значення для формування єдиної правозастосовної практики, а наведені у тій скарзі доводи не дали підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржених судових рішень.
19 липня 2021 року скаржник подав до Великої Палати Верховного Суду скаргу, яку назвав заявою (вх. № 233/0/255-21). Просить: скасувати ухвалу Гадяцького районного суду Полтавської області від 23 березня 2021 року, постанову Полтавського апеляційного суду від 11 травня 2021 року й ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року, а також направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд "або до суду за належністю". Мотивував скаргу тим, що Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду порушив право на оскарження судових рішень.
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. Отже, після постановлення ухвали Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду скарги. Тобто у цій справі Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду.
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 526/639/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду не передавав, а постановив ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження.
З урахуванням наведеного у прийнятті скарги необхідно відмовити та повернути її скаржникові.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду скарги, поданої до Великої Палати Верховного Суду, не є порушенням права скаржника на доступ до суду, адже він вже раніше реалізував його право на оскарження ухвали Гадяцького районного суду Полтавської області від 23 березня 2021 року в апеляційному та касаційному судах.
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою, зокрема з метою скасування ухвали суду першої інстанції, спрямоване на перегляд судових рішень за відсутності такої можливості у процесуальному законі. Вказаний перегляд є неможливим, оскільки ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип їхньої остаточності (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду